Микита прищурив очі.

— А Гребенко хіба не коханий? Хіба не єдиний?

Ганнуся пригадала відгодоване, навіть жирне лице Гребенка, яке все одно не втратило своєї привабливості, й майже відразу, мов намальована, майнула перед очима висока постать дивного того дядькового сусіда, Дмитра Михайловича. Продовгасте, чітко зліплене лице з красивим малюнком рота, прямим носом та такими пронизливими очима. З-під кашкета видно русяве, ні, темно-русяве волосся, постать висока, пряма та струнка, особливо супроти кремезного Павла. Хотіла кинути батькові, що і коханий для неї Павло, і єдиний, але, пригадавши того чоловіка, чомусь змовчала, тільки з болем глянула й увійшла до під’їзду, мов той засуджений на плаху.

Тітка Глашка та Дарина зустріли їх напруженим мовчанням, дядько Данило щось пробурмотів, але дядькова так і не вибачилась за образливі олова. Ганнуся проковтнула гіркі сльози, аби не виказати їм тієї глибини образи, можливо, дитячої, можливо, недоречної, але такої, що пекла її розпеченим тавром та перехоплювала подих. Вона просто сіла тихенько в куточку, мов і не було її тут зовсім, та й справді не було, бо душею своєю, усім серцем своїм вона була зараз далеко від цього розкішного непривітного дому, була там, де її рідна домівка, де мама з Івасиком, й майже не чула того, про що гомоніли батько з дядьком, про що щебетала Дарина. Отямилась вона тільки тоді, коли пролунав дзвоник і з’явився Митько. Якось відсторонено прощалась вона з батьком, байдуже приймаючи його обійми та підставивши щоку для поцілунку. Може, й хотілось кинутись до нього, обійняти, міцно притиснувшись, як то бувало раніше, та вона не могла. Образа, що задушливо копирсалась всередині, клятим ворогом стояла на заваді, будуючи між ними з батьком високу стіну відчуження.

— Ну, бувай, Ганю, — пробурмотів батько, прокашлявшись та пригладивши своє темне волосся. — Не поминай, як то кажуть, лихом і в усьому слухайся дядька з тіткою, щоб нам з мамою не було соромно за тебе перед ними.

Ганнуся відповіла батькові прямим поглядом.

— Не буде.

Батько з сумнівом поглянув у її сумні очі, зітхнув, попрощався з родичами та вийшов за незвично притихлим Митьком. І Ганнуся залишилась сама. Вперше за свої вісімнадцять років вона напрочуд гостро відчула, що таке самотність. Самотність, незважаючи на близьку присутність людей.

— Ходи, Ганю, з тьотею, — пролунав мов здалеку голос дядька, й Ганнуся злегка здригнулась. — Вона покаже тобі твою кімнату.

Ганнуся промовчала, тільки ледь помітно хитнула головою й покірно рушила за невдоволеною тіткою Глашкою, яка повільно попливла у кінець довгого коридору, не озираючись на Ганнусю, що неохоче пленталась слідом. Штовхнувши вузькі білі двері, вона увійшла до маленької кімнати.

— Ось, влаштовуйся, — процідила скрізь зуби, зупиняючись посеред кімнати та скошуючи на Ганнусю недобрий погляд. — Тільки затям собі, що в цьому домі є свої порядки й непослуху я не потерплю. Та якби моя воля, ноги б твоєї тут не було, але Данило іноді вміє так впертися. — Вона махнула рукою на стареньку невеличку шафу з облущеною коричневою фарбою. — Ось сюди можеш покласти свої ланці, а потім приходь на кухню, допоможеш з обідом.

Ганнуся зціпила зуби, аби не нагрубити, не зірватися. Ланці. Яке ж образливе, принизливе слово, особливо в тонких устах цієї жінки, з яких, здавалось, нічого, окрім отрути, не виходить. Дядина тим часом відчинила вікно, впускаючи до кімнати свіже повітря, а потім рушила до дверей, зупинившись біля застиглої посеред кімнати Ганнусі.

— То що, вагітна ти чи ні?

— Ні, можете не хвилюватись.

Тітка Глашка звузила свої банькаті очі.

— А чому ж ти тоді з села втекла?

— Я не тікала.

— Ну, батько привіз. Але чому?

— От у нього і питайте, — кинула Ганнуся й відвернулась.

Тітка Глашка похитала головою.

— А ти спесива, вся в покійного діда, Якова Семеновича, хоч і не любив він тебе малою. Але нічого, я той норов твій швидко зведу, я тобі не мамуся, зробишся в мене як шовкова.

Ганнуся промовчала, лише очі сяйнули яскравим непокірливим блиском, який вона приховала під довгими густими віями. А як тільки дядина вийшла, більше не сказавши жодного слова, дівчина опустилась на низьке ліжко зі стареньким матрацом й тихо, аби ніхто не почув, заплакала. Через деякий час, щоправда, сльози ті висохли, й вона почала розбирати речі. Як назвала дядина, ланці. Простенькі сукні, спіднички та декілька кофтинок. Все хоч і не нове, але чисте й не латане. Та все одно це ланці.

У двері раптом постукали.

— Ганко, ти що там, заснула? — зачувся роздратований голос тітки Глашки. — Ходи мерщій сюди, хлопці прийшли зголоднілі.

Ганнуся підвелась з ліжка.

— Зараз іду.

Вона кинула торбу з речами додолу, старанно витерла заплакані очі й вийшла з кімнати.


Так розпочалось життя Ганнусі в дядьковій родині. Брати-близнюки, яким було все байдуже, окрім автівок, сприйняли появу Ганнусі досить доброзичливо. Чорняві, з буйними непокірливими кучерями та темними очима, як у батька, вони були досить привабливими молодиками, веселими та гомінкими. Їли ж вони за чотирьох, не втомлюючись нахвалювати Ганнусині борщі та висміювати сестру, що не вміла навіть кави собі зварити. Кава… Справжня, пахуча, вона була дивовижею для Ганнусі, бо в них за каву завжди був напій з меленого та обсмаженого ячменю. Ганнусі ж скуштувати кави дядькова не пропонувала, а просити… Та вона радше залишиться голодною, ніж буде просити щось в цієї роздутої ропухи, яка і так стежила, аби вона лишнього кусня хліба не прихопила. А вдома ж бувало, зголоднієш, відріжеш окраєць від маминого хліба, примастиш олією, густо засієш сіллю — й смакота. А мама тільки радіє та ще відрізає. Тут же по-іншому. Поснідав, пообідав, повечеряв, а щоб перекусити — то зась. Ганнуся другого дня по приїзді, чомусь раптом зголоднівши, за сільською звичкою вхопила кусень хліба з салом, то тітка Глашка так блимнула на неї своїми очицями, що той шматок так і застрягнув у горлі на весь день. Ні, краще ходити напівголодною.

А так життя в дядька було легшим за сільське: вставала вона пізніше, йшла за хлібом, бо вони його не пекли, що було для Ганни справжнім дивом, потім варила борщ і ще готувала якусь страву, прала, прибирала, шила. Фізично то було досить не обтяжливо, а от морально… Постійна присутність дядини, злі очі, що стежили за кожним її кроком, дивлячись на неї з таким виразом, наче дівчина здатна була вхопити котрусь срібну ложку чи виделку та сховати в сукню або ж з’їсти того зайвого кусника хліба чи то сала, її невдоволена пика, що майоріла постійно перед очима, — як усе це дратувало та сердило, відбираючи сил набагато більше, ніж важка робота.

Ось так повільно та нудно минуло два тижні. Гребенко потрохи забувався, той болісний потяг до нього, те, що було недозволеним та неправильним, поступово відходило в минуле, забувалось, полишаючись у серці незначним спомином, розчаруванням та легким жалем. Не судилось. Мама мала рацію, коли казала, що полишить її туга, що це ще не справжнє кохання, а так, захоплення, пристрасть та потяг. І зараз, у вимушеній розлуці з ним, Ганнуся розуміла це несподівано гостро і навіть раділа. Натомість її не полишали думки про того дивного дядькового сусіда, Дмитра Михайловича.

Ганнуся швидко йшла вулицею з крамнички із хлібом, бо дядько Данило влаштовував увечері гостину на честь свого день народження, тому роботи в Ганни було по самі вуха, стільки наїдків потрібно було приготувати, і думала вона зовсім не про Павла, а про того майже незнайомця….

— Ганнусю! Ганнусю!

Голос, що пролунав за спиною, був таким несподіваним, що вона аж спіткнулась, а потім повільно обернулась. За її спиною стояв Гребенко.

Серце тільки на якусь мить схвильовано відгукнулось на несподівану появу сільського агронома, а потім стихло, поступившись спокоєм.

— Здоров була, Ганнусенько, — вишкірився у сліпучій посмішці Гребенко, і їй здалось, що ще мить і він кинеться до неї, аби вхопити в свої міцні обійми — це бажання відверто горіло в його очах — але він втримався, тільки взяв її за руку, стиснув міцно в своїх долонях.

— Як… як ви знайшли мене? — нарешті змогла запитати Ганнуся, не спускаючи з нього здивованого погляду.

Гребенко засміявся.

— Та Митька вмовив насилу, щоб розказав, куди тебе з Яковичем відвозив. Упертий він та й батька твого боїться, але все одно сказав, дай йому здоров’я.

Ганнуся помовчала. Вона б мала радіти, але радості не було. Зовсім нічого не було, вже ніяких почуттів до нього, переболіла, певне.

— Не треба було вам приїжджати, — сказала вона тихо, висмикуючи руку з його долоні та відступаючи на крок назад.

Він нахмурив брови.

— Чому?

Ганнуся зітхнула, а потім прошепотіла:

— Галина…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Тебе все ще хвилює ця клята Галька?

— Звісно що хвилює. Вона ж ваша дружина.

Павло помовчав, важко дихаючи та кидаючи на Ганю виразні, палкі погляди, у яких яскравим полум’ям горіла пристрасть, а потім промовив:

— Ганю, я багато думав увесь цей час, що тебе не було в Пирогах, думав за життя своє, котре зіпсувала ця жінка, і зрозумів, що мені просто набридло, набридло мучити себе, проживаючи з нею найкращі дні свого життя. — Він помовчав, а потім рішуче випалив: — Я так більше не можу, серденько, я йду від Галини.

Ганнуся застигла.

— Як… йдете?

Він усміхнувся.

— А ось так, просто йду геть від неї, йду до тебе, Ганю, куди б ти мене не покликала за собою.

— Але… але ж це неможливо, — ледь чутно вимовила Ганнуся, відчуваючи, що немає в неї радості від цих його слів.

Павло кинув на неї гострий погляд.

— І чому ж це неможливо?

— Діти… Петрик і ненароджене дитя…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Ганю, я благаю тебе, досить. Я ж від дітей не відмовляюся, буду їм завжди допомагати, підтримувати, але зрозумій одне — я більше не можу жити з Галиною. Ти не знаєш, яка то мука проживати з нею кожен день, яке то пекло терпіти її дурний характер. — Він знову взяв її маленьку ручку в свої великі долоні й ніжно погладив. — Не супереч мені, Ганю, я все одно тепер від свого рішення не відступлюся. Я і до Пирогів більше не повернуся, приїхав сюди з речами, є в мене в місті один товариш, поки в нього поживу, а там на роботу влаштуюся, і піде в нас життя. — Павло всміхнувся Ганнусі, та вона на усмішку не відповіла. — Ну ж бо, Ганнусю, що ж ти мовчиш? А чи не рада?

Вона кинула на нього розгублений погляд.

— Не рада, — прошепотіла чисту правду, бо й справді не була рада з того, що Гребенко покинув Галину.

Гребенко недовірливо звузив очі.

— Ганю, що ти таке кажеш?

— Правду.

— Та яка це, в дідька, правда? Я летів сюди, уявляючи, як зрадієш ти. Невже для того я все покинув, аби почути ці слова…

— Я вас про це не просила, — перебила його палку річ Ганнуся. — Я вам ще в Пирогах сказала, що не може між нами нічого бути, я не піду на те, аби розбити чужу родину, не так вихована, ви вже вибачте мені.

— Ти сама не знаєш, що говориш, — заперечив Гребенко, похитавши головою. — Я розумію, ти здивувалась, усе це так несподівано, але я згоден почекати, дати тобі час, аби ти звиклась, оговталась…

Він не договорив, тому що сонливу ранкову тишу двору порушило гарчання мотору й у двір повільно вкотилась велика чорна автівка. Ганнуся вмить впізнала її, ту, під колеса якої ледь не втрапила в перший день свого приїзду. Перед очима враз виникла висока та ставна постать у формі, пронизливий та пильний погляд уважних темно-сірих очей під стрімкими чорними дужками брів, і серце стислось. Її рука так і зосталась в долонях Павла, коли машина м’яко загальмувала на відстані двох чи трьох кроків від них. Ще мить, і задні чорні дверцята відчинились. Застигнувши на місці від незрозумілого та недоречного хвилювання, Ганнуся зачаровано спостерігала, як із темного нутра автівки з’являється він, дядьків сусіда, повільно випростовуючись перед ними з Павлом на повний зріст. Уважні темно-сірі очі за коротку мить охопили пильним поглядом спочатку високу постать Гребенка, потім зніяковілу Ганнусю, їхні переплетені руки…. А Ганнуся затамувала подих, помітивши, як спалахнули ці очі, а дуги брів склались у пряму та невдоволену лінію. Серце пронизливо занило, незрозумілим чином відгукуючись на цей погляд, який не мав би хвилювати її жодним чином, але ж хвилював. За ці два тижні вона не зустрічала його жодного разу, але забути не забувала, згадуючи кожного дня, думаючи про нього. І як напружилась вона, коли днів через чотири дядько завів про нього розмову за вечерею. Тоді вона взнала, що він майор, начальник дядька Данила, живе в квартирі поряд з ними, нещодавно розлучився з дружиною, яка йому зраджувала. Дядько також згадав про відрядження до Києва, в яке він відбув у той день. І ось зараз він, певне, повернувся. Повернувся й тепер стоїть перед нею поряд з Павлом, наче для порівняння. Він не поступався агроному ані вродою, ані статтю. Та й не в тому була річ, а в чомусь іншому, було щось таке в цьому майорові, що притягувало її, вабило наполегливо та зухвало, гасячи полум’я тяжіння до Гребенка.