Ганнуся ввічливо посміхалась та слухала те, що їй було зовсім не цікаво. Ну навіщо їй щось знати про цього Прокопенка? Вона слухала тости на честь дядька, пила смачне солодке вино й чекала, аби скоріше все це закінчилось. Прокопенко продовжував щось бубніти, але Ганнуся не дослухалась, почуваючись не зовсім гарно під недобрим поглядом Дарини, яка ревниво спостерігала за кожним рухом Прокопенка, що, мов дратуючи її, час від часу то схилявся до Ганнусі зовсім близенько, то погладжував її руку, яку вона потім почала ховати під стіл, аби тільки уникнути оцих дотиків, зовсім непотрібних. Та ще Солодов усе більше похмурнів лицем, кидаючи на залицяння Прокопенка косі погляди.

— Вам не казали, Ганю, — шепотів Прокопенко, знов прихиляючись до Ганнусі та обдаючи її легким горілчаним подихом, — що за такі очі, як у вас, чоловіки ладні на все?

Ганнусі пригадався Павло, його палка та пристрасна мова біля річки, що збурила її спокій, і трохи різко вона відповіла:

— Казали.

— Така краса, як у вас, трапляється досить рідко, — вів своє Прокопенко, але Ганнуся його не слухала, поки не відчула, як чужа зухвала долоня торкається її коліна під столом. Вона кинула на нього погляд, але він тільки усміхнувся масно і сяйнув темними очима, нахабно стискаючи коліно. Ганнуся спохмурніла і рвучко підхопилась з місця, уловивши на собі уважний погляд майора.

— Принесу тістечка, — швидко сказала вона, побачивши здивований погляд дядини, й рушила вже до дверей, коли пролунав голос Дарини.

— Я допоможу.

Не встигла Ганнуся дійти до кухні, як Дарина вхопила її за руку, рвучко розвернула та, зблискуючи очима, мов справжня вовчиця, прошипіла:

— Облиш його!

— Ти про що?

Дарина негарно покривила губи.

— Дурненьку з себе вдаєш? Та не така ти вже дурненька та простенька, як то здається. Жениха приїхала шукати? Ну так і шукай, я тільки рада буду, а от тільки чужого не чіпай!

— Нікого я не чіпаю!

— За сліпу мене тримаєш? — визвірилась Дарина, стискаючи руку Ганнусі з такою силою, що в тієї від болю аж сльози виступили на очах. Вона смикнула руку, намагаючись вивільнитись, та куди там. Вища, набагато важча Дарина тримала її з такою силою, яку могла дати тільки злість. — Думаєш, не помітила я, як ти посміхалась йому та оченятами пострілювала. Всілась коло нього…

Ганнуся поморщилась.

— Нас твоя мати так посадовила.

— Рота закрий! — обірвала її Дарина, роздуваючи ніздрі. — І не виправдовуйся! Ще раз біля Миколи поряд сядеш, посміхнешся йому або поглянеш, я тебе зі світу зживу, таке влаштую, що пожалкуєш, що приїхала, ти зрозуміла?

Ганнуся мовчала, відчуваючи страшну втому від життя в цій родині, від Дарини цієї скаженої з її лапастим Прокопенком. І так хотіла додому, до мами, де на неї дивились би її лагідні очі, а не оці вовчі очиська сестри.

— Ти зрозуміла? — Дарина стисла ще сильніше, але Ганнуся, не видавши, наскільки їй боляче, тільки поглянула спокійно й прошепотіла:

— Зрозуміла.

— Гордійка проклятуща! — процідила Дарина з ненавистю та відпустила Ганнусю також різко, як і вхопила. Потім взяла зі столу миску з тістечками та всунула Ганнусі під носа. — На, неси, я зараз прийду.

Ганнуся мовчки взяла в неї тарілку та повернулась у велику кімнату, де гості вже майже закінчували святкову вечерю. Поставивши тістечка на стіл, вона відійшла до вікна, аби тільки опинитися подалі від того нахабного Прокопенка, який їй ні краплини не подобався, а викликав тільки незрозуміле та неприємне почуття тривоги. Він поглянув уважно-здивовано, але полишився сидіти на місці, тільки всміхнувся. Солодова щось заговорив Звольський, й Ганнуся раптом відчула розчарування через те, що його очі тепер не стежили за нею.

Залунав дзвоник, й Ганнуся відразу ж ринулась, аби відчинити, аби тільки втекти з цієї кімнати. Але з коридору пролунав голос Дарини.

— Я відчиню.

Ганнуся знову повернулась до вікна, кинувши погляд туди, де ще недавно бачила високу постать Гребенка. Але під каштанами вже нікого не було, і Ганнуся й зраділа з того, відчувши полегшення.

«Краще хай іде, нічого йому тут стирчати», — подумала вона та кинула мимохідь погляд на двері. І остовпіла. На порозі, тримаючи в руках плетений кошик з пиріжками, стояла вдоволена Дарина, а поряд з нею… поряд з нею стовбичила висока постать Гребенка. У руках він тримав три пишні криваво-червоні троянди і досить упевнено посміхався.

— А в нас ще один гість, — промуркотіла Дарина, примхливо усміхаючись. — Знайомтесь, агроном Павло Микитович Гребенко. — Вона помовчала, витримавши паузу та обвівши кімнату таким поглядом, що Ганнусі зробилось зле, а потім дзвінко додала: — Наречений нашої Ганни.

Ганнуся застигла, мов прикипіла до того місця вітальні, на якому стояла, відчуваючи, як гаряче червоніють щоки від уваги всього цього зібрання, уваги такої, від якої робилось ніяково й бажалось тільки одного — опинитись якомога далі, втекти, аби не бачити цих чужих людей, котрим вона була зовсім байдужа. Можливо, тільки одному серед них було не байдуже, але на нього Ганнуся боялась навіть поглянути. Вона вказала на Павла як на сусіда, а от зараз Дарина називає його нареченим, і, навіть не дивлячись, Ганнуся знала, що зараз його темні брови нахмуряться, а в темно-сірих очах сковзне розчарування. Золотий ланцюжок, одягнений його руками, враз зробився важким та пекучим, мов наказуючи Ганнусю за оману.

— Що ж ти, Ганю, не вітаєш нареченого?

Насмішкуватий, до країв сповнений отрути голос Дарини змусив Ганнусю здригнутися. Її погляд, мов налякане кошеня, заметушився по кімнаті, раптово наштовхнувшись на дядькові очі. І без слів зрозуміла вона, що він все знає, що батько тоді все йому про них з Павлом розповів. Але він мовчав увесь цей час, як мовчав і зараз, тільки спостерігав, як Дарина ледь не за руку волочить пізнього гостя за собою у вітальню.

— Проходьте, проходьте, Павле Микитовичу, не соромтеся, — воркотіла вона, підштовхуючи геть зніяковілого Павла до столу, до того стільця, на якому сиділа Ганнуся. — Наша Ганя щось засоромилась, та ви не звертайте уваги, пригощайтесь. У нас сьогодні таке свято, таткові іменини.

Павло заблимав світлими очима.

— Та я ж без подарунка.

Дарина весело реготнула.

— О, не переймайтесь, йому вже стільки надарували, що не на один рік вистачить. Та ви пригощайтесь, що ж ви? — втиснувшись між Прокопенком та Павлом, Дарина по-господарськи схилилась до столу, майже лягла на Павла, виловлюючи йому на тарілку зеленуваті кавалки голубців та наколюючи соковиті рештки гусака. А він сидів, мов деревину проковтнувши, невпевнено стискаючи три трояндові стовбурці пухкими, великими пальцями. І в якусь мить, коли Ганнуся вже була ладна від жалю до нього, такого зніяковілого серед цього поважного зібрання, кинутись підтримувати його, забрати в нього ті нещасні троянди, він поглянув на Дарину. Ні, не поглянув, а скосив очі, у коротку мить вхопивши жадібним поглядом її гладеньку шийку та повні високі груди, охоплені сукнею. Ганнуся, що вже зробила було крок до нього, застигла, відчувши, як неприємно стисло серце. Скільки похітливої снаги було в тому погляді, скільки голоду… Так бувало дивились пирогівські молодики на сумнозвісну та пишногруду Варку Войську, коли та, гордо виступаючи, йшла селом, зваблюючи чоловіків своїм пишним тілом.

А вона-то гадала, що для нього існує тільки вона одна, тільки вона йому потрібна, а на іншу він і поглянути не захоче. А виходить, що не одна, він поглянув на іншу, ще і як поглянув. Незважаючи на те що почуття до нього в ній майже зникло, все одно Ганнуся відчула, як серце обпекла гаряча образа на нього, образа за те, що слова його палкі виявились просто оманою, нічого вони не варті, ті слова, мовлені чоловіком, охопленим пристрастю.

— Ну що ж ви, пригощайтесь, — промуркотіла Дарина, вдоволено всміхаючись та відхиляючись від Гребенка. — Все своє, домашнє та смачненьке.

Павло ніяково покрутив троянди в руках, а потім підвів очі на Ганнусю. У них, тих очах, ще палахкотіло полум’я пристрасті до Дарини, яка, певно, і притулилась до нього навмисно, аби зробити боляче їй, Ганнусі. Але боляче вже не було, було просто огидно та образливо. Тепер вона несподівано гостро зрозуміла Галину, зрозуміла, як їй було все життя страждати, помічаючи такі ось погляди, котрі він кидав на інших жінок.

Павло відкашлявся.

— Ганю, це… тобі…

Він простягнув їй три троянди, три квітки, що вже встигли підв’янути й виглядали дещо жалкими. Як кортіло Ганнусі взяти їх та кинути в його відгодовану пику, але вона тільки посміхнулась здерев’янілими, зблідлими губами та взяла їх, відразу ж відсмикнувши руку. А Гребенко, мов не помітивши її напруженого обличчя, цього відсмикування, відразу ж схилився над тарілкою, дещо по-дитячому посміхнувшись та промовивши:

— Смачно-то як пахне! Я в товариша зараз живу, а він готує так, що тільки собак годиться годувати.

Дядько Данило кинув на нього швидкий погляд.

— А давно ви в місті?

— Та тільки вранці приїхав.

— І що збираєтесь робити?

Гребенко дещо жадібно обгриз соковиту ніжку гусака, прицмокнувши блискучими від жиру губами, і простодушно посміхнувся.

— Що ж робити? Працювати ж, звісно, руки-ноги є, а робота знайдеться. Трішки обживемося, влаштуємося, а там і поберемося з Ганнусею, — вдоволено відповів Гребенко та вгризся в ніжку міцними білими зубами, ледь не загарчавши.

Ганнуся на мить заплющила очі, бажаючи, аби, коли відкриє їх знову, вся ця кімната з усіма цими людьми, з Павлом, щоб усе воно зникло геть… Та воно нікуди не поділось і не зникло. На неї все також дивились із цікавістю, трішки насмішкуватою. Дядина взагалі дивилась на Гребенка, що вправно поїдав тепер її голубці, з тихим жахом та огидою, Дарина ж веселилась від душі, зупинившись біля стільця свого коханого Прокопенка. Ганнуся здогадувалась, що Дарина навмисне затягнула його сюди, аби відвадити від Ганнусі свого дорогоцінного гуцула, що було зайвим, бо не потрібен Ганні зовсім той Прокопенко.

Розмова за столом знову відновилась, гості досить швидко втратили інтерес до Павла з його гарним апетитом і знову заговорили про своє. Прокопенко, злегка усміхаючись, налив Павлові чарку, кинувши при цьому на Ганнусю довгий, замислений погляд. Яків поставив платівку в програвач, і кімнату наповнили чарівні звуки музики. Ганнуся, якось недоречно застигнувши біля столу з тими трояндами в руці, здригнулась, пригадавши вранішню розмову з Дмитром, і нарешті наважилась кинути погляд туди, куди весь час тягнуло її очі й куди вона не сміла дивитись. Відразу ж очі її наштовхнулись на темно-сірі озера, що уважно спостерігали за нею, опустивши вії та нахмуривши темні брови. Обпікшись об той погляд, вона швидко відвела очі, опустивши їх на геть зів’ялі квіти. Певне, ось так, без вологи та поживи, й зів’яло її почуття до Павла, загинуло під наполегливим поглядом отих темно-сірих очей, котрі зараз з образою та сумом поглянули на неї з-під густих вій. Воно, те почуття, буйним цвітом квітло в Пирогах, а ось тут, у дядьковій квартирі, воно майже зникло, знищене пильним поглядом ледь знайомого чоловіка. А може, зовсім і не коханням було те болісне тяжіння до агронома, може, вона сама собі намислила його, не розібравшись через відсутність досвіду. Бо ще ніколи не кохала й не знала, яке воно, це почуття.

— А тепер ми будемо танцювати, — радісно вигукнула Дарина, відірвавши Ганнусю від її напружених думок. Вона знову поглянула на Солодова, але той уже не дивився на неї, допомагаючи підвестися з місця своїй тітоньці. Ганнуся серцем відчувала, що не захоче він тепер з нею танцювати взагалі, чи словом озветься знову, і ця думка виявилась такою болючою, що в неї перехопило подих. Потім Дмитро випростався на весь зріст, але навіть мимохідь не поглянув на Ганнусю. І коли пролунав його оксамитовий голос, вона відчула, як стислось її серце, болем відгукуючись на це звучання.

— Прошу нас вибачити, Даниле Яковичу, — промовив він, кинувши погляд на дядька Данила, — але ми вже підемо, тьотя не зовсім гарно себе почуває.

На обличчі тітки Глашки промайнув невдоволений вираз, вона стрільнула очицями спочатку на Дмитра, потім на доньку, посміхнулась доброзичливо, ось тільки тепла в тому погляді не було зовсім.

— Звичайно.

Потім вона помовчала, щось обмислюючи, й знову посміхнулась.

— Яка ж тут може бути образа, здоров’я дорогої Ганни Гаврилівни для нас головне. А ось Даруся вас проведе, справді ж, люба?

Дарина скривила свого носа так, мов покуштувала кислиці, та невдоволено поглянула на матір.