— Ой, мамо, в нас же для цього є Ганна, нехай вона їх і проводить, а у мене ще є справи, — відповіла Дарина й підкреслено відверто нахилилась до Прокопенка, щось зашепотіла йому на вухо.

Темно-сірі очі Дмитра, сковзнувши до лиця Ганнусі, затримались на ньому всього якусь мить, а потім байдуже відвернулись, але його тьотя привітно відгукнулась, посміхнувшись.

— Ходімо, дитинко, відчиниш нам!

Ганнуся покірно рушила за ними на геть ватяних ногах, продовжуючи стискати в спітнілих долонях Павлові троянди, відчуваючи на шиї важким тягарем майоровий подарунок. Стежачи за його високою прямою постаттю, вона не могла позбутися думки про те, що немає в неї права на цю річ та й він, побачивши Павла, певне, уже жалкує про цей свій подарунок. Відчинивши їм двері, Ганнуся тремтячими вустами посміхнулась у відповідь на теплу посмішку Ганни Гаврилівни, а коли коло неї порівнялась висока постать майора, не полишаючи собі часу на вагання, ледь чутно вичавила з себе:

— Дмитре Михайловичу… можна вас на хвилинку?

Погляд незрівнянних очей напружено сковзнув спочатку по її обличчю, потім опустився нижче, на оті нещасні квіточки, знову зазирнув їй в очі, ледь помітно примружившись та сколихнувши у серці Ганнусі котрусь невидиму струну, що озвалась на його погляд пронизливою нотою.

— Я слухаю, — сухо відповів він, зупиняючись на порозі. Його тітонька, кинувши на них погляд через плече, швиденько зникла за дверима своєї квартири та ще й щільно причинила їх за собою.

Залишившись з ним наодинці, Ганнуся знічено пробелькотіла:

— Я… мені здається, що я маю повернути вам ось це. — Невпевненим рухом поклавши троянди на столик біля дверей, вона підняла руки, аби зняти з себе ланцюжок з прикрасою, але його тепла рука, торкнувши її за лікоть, зупинила Ганнусю, пронизавши її тіло мов гарячим струмом.

— Не треба. Я подарунків назад не беру.

Ганнуся зніяковіло опустила руки.

— А мені здається, що буде недоречним залишати його в мене, — промовила Ганнуся, почуваючи себе досить дивно під його пильним та пронизливим поглядом, яким він деякий час дивився на неї після цих слів, а потім промовив, скрививши рота в незрозумілій усмішці.

— Боїтесь свого нареченого?

Він ревнує! Усвідомлення цього гостро торкнулось Ганнусі, змушуючи підвести очі й зазирнути темно-сірі озера, у глибинах котрих чаїлось щось незрозуміле та хвилююче. Його обличчя і далі було прохолодно-відчуженим, але очі промовляли про його почуття без слів. Він ревнує! Якщо ж так, то просто не може бути байдужим до неї.

— Він мені не наречений, — повільно відказала Ганнуся, гадаючи з простою невинністю своєю, що слова ці звеселять його, зруйнують ту стіну відчуження, що поросла між ними з появою Павла та неправдивих солодко-оманливих слів Дарини про те, що Гребенко її наречений. Та вийшло зовсім навпаки. Дмитро знову спохмурнів лицем, а очі його вмить зробились колючими та холодними.

— Не треба мене обманювати, — кинув він. — Я цього найбільше не люблю і не вибачаю.

А потім, відвернувшись від остовпілої Ганнусі, він пішов геть, тільки кроки голосно пролунали в тиші вечірнього під’їзду. А вона, притулившись зблідлою зовсім щокою до стіни, дивилась йому вслід налитими сльозами очима, а з вуст так і рвалось тихе, сповнене болю відчайдушне «Не йди!» Воно тремтіло на губах, мов та наполохана птаха, але так і не пролунало, навіть коли Дмитро гучно гримнув важкими дверима і в під’їзді запанувала оглушлива тиша. Яке все-таки дивне створіння людина! Ну як могла вона, ось так швидко охолонути до Павла і прикипіти серцем до малознайомого чоловіка, за яким серце болить, аж сльози навертаються на очі, нікого не хочеться ні бачити, ні чути, окрім нього. І що ж тепер робити, Ганнуся не знала й взагалі не хотіла думати про те, як буде жити, відчуваючи на собі його холодність та образу. Думати не хотілось ні про що, повертатись до вітальні теж, але вона все ж примусила себе піти, залишивши зів’ялі троянди Павла на невеличкому столику біля дверей.

7

Решта святкового вечора промайнула для Ганнусі мов у тумані. Забившись у стареньке крісло в кутку вітальні, вона вологими від непролитих сліз очима мляво спостерігала за кімнатою, котра без Дмитра раптом зробилась майже темною та непривітно чужою. З байдужістю, що межувала з легкою огидою, дивилась вона на Павла, який, смачно попоївши та від душі нахлиставшись із тих чарок, що раз у раз підсовував йому Прокопенко, тепер голосно балакав з тим же самим Прокопенком та веселим худим дядечком у товстих окулярах. Не відчула вона майже нічого й тоді, коли розпашіла, з червоними щоками Дарина після танців зі своїм Прокопенком опинилась у міцних руках Павла. Ганнуся спокійно спостерігала, як його долоні, котрі ще зовсім нещодавно обіймали та голубили її саму, відверто пестять пишне тіло сестри, а захмелілі, блискучі очі не відриваються від її лиця. Вона також бачила невдоволене, шоковане лице тітки Глашки та похмуре лице самого дядька Данила, але їй уже все було байдуже, і вона навіть не поворухнулась, коли через деякий час, під час другого танцю Дарини з Гребенком, до неї підійшов дядько Данило. Зупинившись поряд, він деякий час спостерігав за її сонливою байдужістю, а потім промовив трохи невпевнено:

— Я думаю завтра листом викликати твого батька.

Ганнуся звела на нього втомлений погляд.

— Робіть, як знаєте.

Дядько Данило прокашлявся, пом’явся ще поряд, а потім, несподівано взявши за руку, здивував своїм питанням.

— Ганю, я роблю так з поваги до твого батька, але я можу ніякого листа й не писати, якщо ти не хочеш. Скажи, ти й справді кохаєш цього Гребенка? Якщо так, то я зможу промовчати про його появу та не руйнувати твого щастя.

— Чому? — тільки й могла, що прошепотіла здивована Ганнуся, ледь чутно серед звуків лунаючої музики. І знову побачила на його лиці той мрійливий та трішки сумний вираз, що й на початку вечора, коли він згадав про її маму, а тітка Глашка впустила тарілку з канапками.

Дядько Данило важко зітхнув.

— Чому? — повторив він, й очі його сковзнули по сумному, невеселому обличчі Ганнусі, а потім поглянули туди, де зі Звольською стояла його дружина, яка старанно вдавала, що не помічає відвертого танцю доньки з якимсь агрономом.

— Скажу я тобі, Ганю, відверто, що на серці в мене. Одружився я з Глашкою своєю рано, ще геть зеленим парубком. Одружився без особливого кохання, просто молодим був, якоюсь мірою ще дурним, розпустив руки трішки, ласий до незнайомого жіночого тіла, а мати в неї, покійна тітка Палажка, баба була така галаслива. Узріла нас та такий ґвалт учинила, що батько мене, мов те паскудне кошеня, за шкірку потягнув під вівтар з Глашкою. Та я особливо не пручався, дівкою вона тоді була ще досить гарною, й то вже потім я скуштував отрути її кепського характеру. Але куди подінешся, час йшов, народились діти. Ну, попарубкував я коротко, то й що з того? Не все ж життя й парубкувати. А потім Микита побрався з твоєю мамою, Ганю. І чи повіриш, скільки разів бачив її й дитиною, й дівчинкою вже досить дорослою, та як побачив на весіллі, мене мов той грім накрив. Закохався я, що пропав. Та що з того мого кохання? Я одружений, з трьома дітьми, вона заміжня за моїм братом. Я й боровся з тим своїм почуттям, Ганю, та все марно. Зізнався їй, був ладен все покинути заради неї, та вона Микиту залишати відмовилась, мене з родини не забрала — гріх, сказала, як відрізала, але й сама кохала, я по очах бачив, що кохала, хоч і мовчали її вуста. А Глашка, як провідала, то й витягнула мене до міста, подалі від Слави. Та відстань виявилась безсилою перед тим почуттям, що полонило моє серце майже двадцять років тому. Нічого, Ганю, не забулось, все живе ось тут. — Дядько Данило вдарив себе в білу сорочку туди, де билось його серце, і замовк, замислено вдивляючись у суцільну темряву за вікном.

Ганнуся теж мовчала, не знаючи, що сказати, й почуваючи себе дещо ніяково від такої дядькової відвертості. Тепер вона знала, чому тітка Глашка так ненавиділа їх із мамою. Зрозумілою стала ота печаль, що досить часто затьмарювала ясні мамині очі. Невже вона й справді весь цей час кохала дядька Данила, а з батьком жила тому, що боялась згрішити, розбити чужу родину й порушити обітницю, котру давала перед вівтарем? А ще й дорікала їй, що вона нічого не розуміє, тоді як мама все розуміла, більше ніж будь-хто. Ганнуся навіть про таке й подумати не могла.

— Ти, можливо, мене почнеш засуджувати, — продовжив дядько, — і будеш мати рацію.

Ганнуся заперечно захитала головою.

— Ні, я вас не засуджую.

Дядько Данило слабко посміхнувся.

— Дякую. Я все це розповів для того, щоб ти знала, що я розумію тебе, розумію те, чого не хоче зрозуміти Микита.

Ганнуся стрепенулась.

— Скажіть, а батько знає про… — швидко запитала вона й невпевнено змовкнула, зніяковівши.

Дядько хитнув головою.

— Ні, не знає, хоча певне я сказати не можу. Глашка он сама здогадалась, а Микита завжди потайним був, може, про що й здогадується, а тільки ж мовчить. — Він помовчав, а потім вже рішуче запитав: — То скажи мені, Ганю, чи кохаєш ти оцього агронома?

Ганнуся підвела на нього очі, а потім поглянула на Павла, який тепер танцював з поважною Фросиною Дмитрівною. Можливо, ще кілька б днів тому вона й відповіла ствердно, але зараз, зараз вона відказала, як відрізала.

— Ні, я не кохаю його. Але прошу вас, не пишіть нічого батькові, я сама розберусь з ним. Але за вашу доброту я вам дуже вдячна.

Дядько Данило усміхнувся, а потім відійшов до гостей. Через деякий час деякі з них почали збиратись додому. І поки вони повільно підтягувались до дверей, до Ганнусі підсів Гребенко. Сяйнувши вдоволеною усмішкою та обдавши міцним запахом спиртного, він по-господарськи взяв її мляву руку й поцілував, наче й не зауважив ані байдужості, ані холодності.

— Гарні в тебе, Ганю, родичі, — промовив він, цьомкаючи руку вологими, гарячими та м’якими вустами. — Даруся навіть дозволила мені переночувати у вас сьогодні, аби не плентатись хто знає куди до того Семена в темряві.

Ганнуся напружилась.

— Ви самі напросились?

Павло хитнув головою.

— Та ні, — вдоволено відповів він, — вона сама запропонувала, от добра дівка, така вже приємна та гостинна, а що вже красуня яка.

Ганнуся роздратовано висмикнула в нього руку.

— Було б краще, аби ви таки пішли ночувати до того свого Семена, — відказала вона, гордовито випростуючись та кидаючи на Павла невдоволений погляд. Від нього нестерпно тхнуло горілкою та духами Дарини, солодко та нудотно.

Гребенко просяяв п’яною усмішкою.

— Ревнуєш? — ледь чутно та хрипко прошепотів він, знов наближаючи до неї свого вологого та слинявого рота, муторно обдаючи смердючим духом горілки. — Це приємно, ой, Ганю, як це приємно. А я теж ревную тебе до того хмиря вилощеного. Добре, що він рано пішов, а то не втримався б я, морду б так відходив, аби не чіпав чужих дівчат. А ти ж моя, Ганю, моя навіки, а я, віриш, свого нікому не віддам. — Він схилився до неї надто близько, відверто обшарюючи поглядом, та гаряче зашепотів на вухо. — Не замикайся сьогодні, я прийду, як усі полягають, ти чуєш, Ганю?

Вона швидко поглянула на нього, зовсім поряд побачивши розвезене, палаюче захмелілим рум’янцем лице, скляні очі, й не відчула нічого, окрім легкої огиди. Тому твердо відповіла:

— Ні!

— Ганю, ти що, це ж така нагода, ми ж і так належимо одне одному, то чого б нам не з’єднатись…

— Я сказала, що ні, — перебила його Ганнуся з натиском у голосі й підвелась, аби йти геть, але Павло не пустив її, поклавши на підлокітник свою важку руку та просвердливши недобрим поглядом.

— Для того душогубця себе бережеш? — похмуро запитав він, і щось таке промайнуло в його очах, від чого Ганнусі враз зробилось не по собі, навіть страшно.

— Ні для кого я себе не бережу, — заперечила вона, відхиляючись від нього якомога далі. — Це ж дім мого дядька, а ви, мало того, що вдерлись сюди, назвавшись моїм нареченим, та ще й пропонуєте мені таке? Як ви можете, ви одружений чоловік. Чи ви про Галину забули?

Павло роздратовано смикнув підборіддям.

— З тобою забудеш, — пробурмотів він, знову нахиляючись до неї. — Сказано ж тобі було, що я вже покинув її, остогидла вона мені, гадюка повзуча, на все життя. То чого тобі ще треба, Ганю, чого ти носа вже вернеш від мене, мов чужа, мов не було нічого між нами.

— А що воно було між нами? — кинула Ганнуся, покрививши лице.