Дмитро відійшов від столу до вікна, поглянувши на вранішнє місто, що прокидалося повільно зі сну, відвернувся від пронизливого погляду тьоті, аби вона не бачила почуттів, що володіли ним зараз. Він ще досі не міг зрозуміти, як змогла ця звичайна, простенька дівчинка з села, за такий короткий час геть витиснути залишки його почуття до Наталки. Як змогла вона настільки увійти в його думки, що не міг він ні про що думати, окрім неї, навіть у Києві думаючи тільки про неї. Він не втримався й купив їй той подарунок, гадаючи, що вона не така, як Наталка, але виявилось, що він помилився. Вона така самісінька.

— І це все? — пролунав голос тьоті Ані, обриваючи його думки своїм неголосним та спокійним звучанням. — Тільки через це ти про неї навіть чути не бажаєш?

Дмитро кинув на неї невдоволений погляд.

— Тобі цього замало?

— Тобі теж було б замало, якби справа стосувалась Наташі, — відбила Ганна Гаврилівна. — Ось кому ти був ладен вибачити все, навіть зраду, справжню зраду, а не те, що було вчора. Ти взагалі в очі її дивився?

Дмитро зітхнув.

— Дивився, — відповів він, з гіркотою подумавши про те, що краще б йому було цього не робити, не зазирати в ті ясні та блакитні очі, що сяйвом своїм притягували його до себе, причаровували, а потім змусили страждати, не спати всю ніч, а тільки згадувати кожну мить їхнього короткого знайомства та згорати від ревнощів до того товстого, але досить привабливого мужика.

— І що ти там побачив?

Дмитро промовчав, відвернувшись до вікна.

— Мовчиш? — злегка усміхнулась тьотя Аня. — Ну то мовчи. А я скажу, що теж встигла зазирнути в ті незвичайні оченята, коли вона зустрічала нас біля дверей. І знаєш, що я там побачила, побачила тоді, коли слідом за мною з’явилась твоя велична постать?

— Не знаю.

Тьотя Аня переможно усміхнулась.

— Я побачила там радість, а також зародження великого почуття — справжнього кохання…

Дмитро заперечливо хитнув головою.

— Тьотю, я тебе благаю! Про яке кохання ти говориш, коли в неї є наречений?

— Наречений! — зневажливо мугикнула Ганна Гаврилівна. — Ще невідомо, який він їй наречений. Можеш мені повірити, вона далеко не зраділа, коли побачила його несподівану появу, її очі не спалахнули так, як запалали вони, коли з’явився ти. До того ж, чи помітив ти, як цей так званий наречений поїдав очима цю дівицю Кравецьких? Вона мені ніколи не подобалась, незважаючи на те, що ця сусідка наша Глаша спить і марить, як би втесать тобі свою милу доню…

З недовірою і в той же час ненаситною жагою слухав Дмитро тьотю, неуважно поглядаючи у вікно. Потім, коли він уже хотів відійти, щось змусило його поглянути в подвір’я. Й він відразу ж напружився. З під’їзду стрімко вийшла, майже вистрибнула Аня, й до неї відразу ж підбігла молоденька чорна кішечка, завертілась, а потім почала тертись об стрункі дівочі ноги. Аня запустила руку в свою торбинку та витягнула якийсь шматочок. І дзвінко, сріблясто засміялась, коли кішечка стала перед нею на задні лапки. Її сміх долинав до нього скрізь відкрите вікно, й він застиг, заслухавшись, бо не чув ще її сміху, й не міг уявити, що вона так приємно, так чаруюче сміється…

— Агов, Дмитрику, ти мене чуєш? — голосно запитала, майже закричала тьотя Аня, й Дмитро, здригнувшись, кинув на неї винуватий погляд.

— Чую.

— Воно й видко, — пробурмотіла вона. — Витріщився у вікно, ледь шию не зламав. Слухай, що ти там набачив?

Дмитро, провівши поглядом струнку постать Ганнусі, яка швидко зникла серед широкого зеленого листя дерев, повернувся до тітоньки та нарочито байдуже відповів:

— Нічого цікавого.

Вона нагородила його красномовним та недовірливим поглядом, але більше допитуватись не стала. Просто знову заговорила про Аню і того її нареченого.

— Добре. Тільки скажи мені, чи питав ти в неї про того нареченого, що він для неї та хто?

Дмитро враз нахмурився.

— Тьотю, я нічого не питав.

— Дмитрику…

— Вона сама сказала мені, що він їй не наречений, — кинув Дмитро.

— А ти, що ти? Не повірив їй?

— Не повірив. І будь ласка, — заперечив він, піднявши руку, — давай більше не будемо про це. Ось-ось має заїхати Петро, у мене сьогодні допит, тому я краще почекаю машину на вулиці.

Тьотя Аня поглянула на нього похмуро.

— А сніданок?

— Щось не хочеться, — з винуватою усмішкою відповів Дмитро, цілуючи тьотю в суху прохолодну щоку, ніби не помічаючи того невдоволення, що застигло на її виразному обличчі. — Якщо зголоднію, то поїм у конторі.

Вона промовчала, а він рушив до дверей, махнувши їй на прощання рукою. Провівши його похмурим поглядом до порогу, вона раптом тихо гукнула:

— Дмитрику!

— Так?

— Я хочу, щоб ти запам’ятав дві речі, — пролунав її трішки напружений голос. — По-перше, ти впертий, сліпий віслюк, а по-друге, вона все одно кохає тебе!

Дмитро на мить заплющив очі.

— Тьотю…

— Не заперечуй мені, хлопчику, тому що я не помиляюсь, як не помилилась колись стосовно твоєї дорогоцінної Наталки, в очах котрої не було й десятої частини того, чим палають очі цієї дівчинки. — Вона махнула рукою. — А тепер йди, йди собі, заривайся в роботу, мов той кріт, ховаючись від свого справжнього щастя.

Дмитро пішов, а голос тьоті Ані, її слова про те, що Аня кохає його, продовжували лунати біля нього, наздоганяючи його легким подихом швидкого прохолодного вітру. Люба тьотя Аня, знала б вона, як самому Дмитрові хотілось, аби її впевнені слова про кохання Ані виявились правдою. Але він боявся. Боявся повірити в них, мов сама ця віра чаїла в собі біль, прихований біль зради, що уже встиг торкнутися його серця. Він тільки похитав головою, спускаючись східцями на вулицю, намагаючись викинути все це з голови. Але марно…

— Дмитре Михайловичу, можна вас на хвилинку?

Впізнавши голос, що пролунав за спиною, Дмитро мимоволі здригнувся й повільно повернув голову. Ліворуч від під’їзду, біля пишного куща оцвілого бузку, стояла висока, тоненька, але якась незграбна, а від того жалюгідна дівоча постать. Великі, мов випуклі, очі сірого кольору дивились на нього з острахом, болем та напругою, але Дмитро бачив у них і потаємну ненависть, що гніздилась у самій глибині. Він добре пам’ятав цей погляд. Саме він обпік його вчора увечері, коли він приїхав заарештовувати її батька, отця Федора Юрченка, диякона місцевої забороненої церкви. Коли Дмитро під’їхав до невеличкої, вбогої глиняної хатини на правому березі Дніпра, його підлеглі вже вивели з неї невисокого, худорлявого чоловіка середніх років з худим, утомленим лицем, а слідом вибігла ось оця дівчинка років шістнадцяти-сімнадцяти з болісним криком.

— Тату! Таточку, куди вони тебе везуть?

Отець Федір здригнувся, його й без того бліде лице зробилось ще більш блідим. Кинувши швидкий, наляканий погляд на Дмитра, він цикнув на доньку.

— Цить, Таню! Зі мною все буде гаразд.

— Тату!

— Забери її! — коротко наказав він русоволосій, ще досить молодій жінці, що вийшла з хати слідом за донькою, та поліз до воронка.

— Тату! Таточку рідненький!

Несамовитий, повний невиразного болю крик розірвав сонливу тишу теплого літнього вечора, торкнувся слуху Дмитра, торкнувся так, що йому аж морозно зробилось на шкірі, незважаючи на спекотну погоду. Потім вона перевела погляд на нього, відшукавши серед решти присутніх, здогадавшись, що він є головним. І Дмитро ледь не відсахнувся — такою ненавистю спалахнули заплакані сірі очі.

— Відпустіть мого татка! Відпустіть його, благаю вас!

Вона рвонулась було до Дмитра, але з хати вискочила якась незнайома похмура літня жінка і вхопила дівчинку з несподіваною силою, потягнула до хати, а мати стояла поряд, не проронивши жодного слова, тільки пакала. А дівчинка все дивилась на нього, і погляд той проходив, здавалось, у саму його душу, перетворюючи звичайний та звичний вже арешт на щось таке, від чого Дмитро відчував себе не надто добре та затишно. Звична річ, вони пов’язали ворога народу, який багато чого встиг накоїти протизаконного. А скільки їх уже було таких до нього, Дмитро навіть ніколи не рахував, він просто завжди виконував свою роботу, ніколи особливо не замислюючись над долями тих людей, що майже нескінченною стрічкою проходили через його допити. Але там, біля бідної дияконської хати, через оцю дівчинку він чи не вперше відчув за собою неясну, незрозумілу для нього провину. Провину перед тим, хто був ворогом народу. Спочатку він навіть зніяковів, але вже потім офіцер НКВС взяв над ним гору, і Дмитро розсердився на самого себе за цей прояв м’якосердості, зовсім недоречний у його суворій та безжалісній роботі.

І ось ця дівчинка, що одним поглядом зуміла пробудити в ньому незрозумілі та недоречні почуття, стоїть тепер перед ним. На худому, навіть виснаженому обличчі з досить непривабливими рисами горять, вирізняючись, оці великі сірі очі, в котрих по-дитячому гірка образа зливається з цілком дорослим почуттям ненависті.

Дмитро зітхнув.

— Я вас слухаю.

Вона мить помовчала, опустивши долу сірі очі, мов приховуючи ту палаючу свою ненависть та збираючись з духом. Потім підвела очі й повільно, мов штовхаючи з себе слова, вимовила:

— Мама не чула, як я пішла сюди, інакше б ніколи в житті не дозволила, але я… я не могла не прийти. — Знов коротке мовчання та відчайдушна невпевненість в очах, а потім знову слова, палкі та болісні, які, здавалось, лились прямо з юного дівочого серця. — Дмитре Михайловичу, ви ж теж жива людина, у вас теж є татко…

— Він помер, — чомусь тихо вставив він, але вона, мов не зачувши його тихих слів, провадила:

— Ви маєте зрозуміти мене. Від вас залежить подальша таткова доля. Він же не ворог народу, він є найдобрішою людиною на цьому світі, якби ви тільки знали, скільки в ньому світла, скільки тепла. Така людина просто не може бути ворогом для свого народу, навпаки, він так допомагав людям, скільки отримали від нього допомоги… Я благаю вас, не засуджуйте його, не полишайте нас сиротами, нас же семеро, а у мами таке слабке здоров’я, вона нас не потягне…

Дмитро зупинив її, піднявши руку.

— Долю вашого батька буде вирішувати слідство, — коротко проговорив він наче не своїм, дерев’яним голосом, намагаючись не замислюватись над її словами надто глибоко. Для нього Федір Юрченко має бути просто підсудним, ворогом народу, людиною, котра керувала підпільним зборищем богомольців, завербовуючи до своєї секти все нових і нових простачків. Так Дмитра вчили, так він робив протягом вже не одного року й особливо не переймався з цього приводу, не замислювався, що ці підсудні теж люди, у яких є сім’ї, що теж страждають. Він робив те, що вважав правильним та корисним для власного народу, тому що партія ж поганого не порадить, вона, навпаки, піклується про всіх чесних громадян, вилучаючи з їхнього оточення тих, хто є ворогами народу. Але ось це худорляве створіння своїм вчорашнім криком за батьком, своїм невимовним горем щось зрушило в його серці, чи не вперше змусивши замислитись про те, що чоловік, якого він має сьогодні допитати, теж є людиною, а не безликим ворогом народу.

Таня Юрченко благально простягнула до нього руки.

— Але ж ви головний у цьому слідстві, невже ви не можете вчинити так, аби мого татка відпустили?

— Якщо доведено буде його провину, то не зможу.

Вона зморщила своє гладке чоло.

— Але ж тато ні в чому не винен.

Дмитро важко зітхнув.

— Я вам ще раз повторюю, що долю вашого батька має вирішити слідство, — проговорив він, спостерігаючи, як у двір повільно, як завжди повагом, в’їжджає Петро. Не зважаючи на досить дружні стосунки зі своїм водієм, Дмитро волів би, аби той не чув його розмови з цією дівчинкою, не тому, що не довіряв йому, а просто довгі роки праці навчили його бути досить обережним з людьми, якими б вірними вони не здавались. — Я нічого вам обіцяти не можу, — додав він, намагаючись не дивитись в її сірі очі, котрі буравили його наполегливим та відчайдушним поглядом. Він уже зробив декілька кроків до машини, коли раптом праворуч замерехтіло щось блакитно-сіре, знайоме.

Аня!

Дмитро несподівано для самого себе застиг, не дійшовши до автівки й відчувши, як стрибнуло кудись вниз його неслухняне та зухвале серце. Вона йшла, опустивши голівку, не помічаючи його, але потім, відчувши його погляд, стрімко підвела свої ясні блакитні очі, зустрівшись з ним поглядом. І Дмитро завмер, занурившись з головою в ці блакитні озера дивовижної краси. Почуття було таким сильним, що він ледь утримався, аби не рвонути до неї і не вхопити в обійми. Але згадка про того горе-нареченого утримала його на місці, знов вибудувавши між ними глуху стіну.