— Чому ви такий безсердечний? — раптом пролунав за спиною дзвінкий дівочий голос, і Дмитро здригнувся, вже геть забувши про те жалюгідне створіння, що пронизувало його поглядом. Аня теж стрепенулась, здивовано поглянула на Таню, позбавивши чару своїх очей. — Мій татко не винен! Чуєте? — голосно закричала Таня Юрченко, й Дмитро зачув в її голосі істеричні нотки. — Мій татко не винен, ви засуджуєте невинного!

Дмитро напівобернувся до неї.

— Заспокойтесь!

Вона відповіла йому поглядом, повним ненависті.

— Заспокоїти мене може тільки воля мого батька, — відповіла, мов холодом його овіяла. — Я прийшла просити вас, як людину, змилуватись над невинним, та помилилась. Таким звірам, як ви, жалість не відома.

Тихі, мов приречені слова, від яких Дмитру зробилось не по собі. Він поглянув на Аню, в очах якої плескався подив з острахом, але сказати нічого не встиг, бо позаду пролунав занепокоєний, дещо напружений голос Петра.

— Щось трапилось, Дмитре Михайловичу?

Дмитро ще раз поглянув у палаючі ненавистю сірі очі, потім зустрів розгублений погляд Ані й рішуче відповів:

— Нічого не трапилось. Поїхали!

Петро ще раз уважно поглянув на застиглу Таню Юрченко, поглянув з насторогою й зник у темному череві автівки. Дмитро теж сів, так і не сказавши Ганнусі жодного слова, але розриваючись між бажанням кинутись до неї, схопити в обійми та холодним голосом розуму — негайно забиратись геть від цієї дівулі, що обманула його.

Він відкинувся на спинку сидіння, намагаючись не думати про те, що полишив там, біля ніг Ані, чоловіче серце, котре метушилось між темним почуттям ревнощів та набагато світлішим почуттям, у якому він не бажав зізнаватись навіть самому собі.

8

Велика чорна автівка, м’яко рушивши з місця, повільно зникла за поворотом. Ганнуся провела її сумним, довгим поглядом, відчуваючи себе так, наче від серця відривається чималий кусень і зникає разом з Дмитром за тим поворотом.

— Марно, все марно, — почувся поряд тихий, сумний голос, і Ганнуся поглянула на високу худу дівчину з великими сірими очима, яка казала майорові дивні речі. Безнадійно махнувши рукою, вона скривилась, схлипнула раз-другий, по-дитячому ображено відставивши тонку нижню губу, а вже потім заплакала скупими і, як здалося Ганнусі, злими сльозами. Але в тому плачі було стільки відчаю, стільки невимовного горя, що Ганнусі аж серце кров’ю облилось і, зваживши якусь мить, вона підійшла до незнайомки та обережно взяла її за руку.

— Він… майор вас чимось образив? — запитала вона, зазираючи у великі сірі очі, сповнені болю.

Дівчина хитнула русявою головою.

— Образив? — перепитала вона, й очі її раптово спалахнули таким холодом стримуваної ненависті, що Ганнуся аж відсахнулась. — Шкода, що людей проклинати не можна — гріх, а то б я так його закляла, хоч душу б відвела.

Ганнусі зробилось недобре.

— Що… що ж він вам зробив?

— Все! — коротко кинула незнайомка, розмазуючи по щоках сльози брудними худими руками. — Він заарештував мого татка, найкращого татка на світі, безмежно добру, лагідну й, що там казати, святу людину. І тільки за те, що той навертає людей до Господа, вчить їх добру. — Вона шморгнула та вп’яла свої великі сірі очі в розгублене лице Ганнусі. — А хіба це злочин, хіба в цьому є щось погане, щоб вважати людину ворогом народу?

Ганнуся заблимала, а потім захитала головою.

— Ні, я гадаю, що ні, — невпевнено відповіла вона.

— Ось і я так вважаю, — хитнула головою незнайомка, — та оцей звір, що зветься майором Солодовим, хіба ж він може то зрозуміти? А я так сподівалась, що він зрозуміє, йшла сюди, підганяючи себе цією надією. Думала, що в ньому людина не до кінця померла під каменюкою цього клятого комунізму, бо бачила вчора, як татка забирали, щось схоже на співчуття в його очах. Та то мені просто здалось. Він не захотів мене зрозуміти, не пожалів ані моєї хворої мами, ані нас, сімох дітей нашого батечка. — Вона гірко, зовсім по-старечому зітхнула, знов поглянула на Ганнусю й махнула головою. — Дякую вам, що хоч ви виявили сердечність, шкода тільки, що ви не майор Солодов. Та мені вже час. Прощавайте!

Вона дружньо, несподівано тепло посміхнулась й, стрімко зірвавшись з місця, хутко потягнула геть з їхнього двору, трішки незграбно переставляючи довгі, тоненькі свої ніжки в грубих, явно завеликих для неї черевиках. Ганнуся, застигнувши, мов прикипівши до одного місця, дивилась услід стрімкій, одягненій в стареньку сіру кофтину та чорну спідницю постаті, в котрій було щось таке жалісне, що аж серце розривало. І раптом, несподівано для самої себе, коли висока постать вже майже зникла за кущем шипшини, що ріс біля сусіднього двору, вона голосно та дзвінко вигукнула:

— Дівчино! Заждіть хвилинку!

Вузька, трішки сутула спина напружилась, а потім дівчина й зовсім зупинилась, спочатку уповільнивши свою стрімку ходу. Обернулась, здивовано та запитливо дивлячись на Ганнусю, яка мало не бігла до неї.

— Я… я можу допомогти вам, — на одному подиху видихнула Ганнуся, зупиняючись біля незнайомки. Вона й справді могла допомогти, бо знала Солодова таким, яким його не знала оця дівчина.

В сірих очах промайнули подив та недовіра.

— Допомогти? Як?

Ганнуся всміхнулась.

— Я можу спробувати вмовити Дмитра Михайловича. Повірте мені, він не такий вже й звір, яким ви його собі уявили…

Сірі очі, підозріло прижмурившись, вмить зробились колючими, сердитими, а голос задзвенів, мов розбитий кришталь, коли вона коротко кинула:

— А ви хто? Його коханка?

Ганнуся, продовжуючи посміхатись, аж відчахнулась, відчуваючи, як ця недоречна посмішка в’яне на вустах.

— Ні, що ви? — заперечила вона, червоніючи лицем, мов маків цвіт, від цих слів. — Я йому просто знайома, сусідка.

Дівчина скривилась.

— Та, мабуть, не просто, — промовила вона, й Ганнуся помітила на її лиці відчайдушну боротьбу почуттів, мов бажання прийняти допомогу боролось у ній з гордим небажанням приймати цю допомогу від якоїсь коханки майора, — раз обіцяєте вмовити його.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Я не обіцяла, а сказала, що тільки можу спробувати. Але якщо ви не хочете, то я й нав’язуватися не буду.

Дівчина на якусь мить заплющила свої затуманені очі, потім швидко перехрестилась, щось прошепотіла про себе, певне, молитву, а коли знову відкрила очі, в них читався якийсь незрозумілий, покірно-роздратований вираз.

— Хочу! — палко та гаряче відгукнулась вона на Ганнусині слова. — Якби ви тільки знали, як я хочу, щоб татка звільнили, що готова прийняти допомогу від будь-кого, не зважаючи ні на що. — Вона помовчала, уважно роздивляючись геть зачервонілу Ганнусю, а потім несподівано вхопила за руку та швидко промовила. — Вибачте мене, я просто бовкнула, не подумавши, перше, що в голову набрело. Не схожі ви на коханку такого випещеного чоловіка, як майор Солодов, ви така простенька, коханки такими не бувають.

Ганнуся вичавила з себе посмішку.

— Дякую.

— Таня! — знову простягнула до неї незнайомка свою худу, тонку, мов палиця, руку з брудними долонями. — Таня Юрченко!

Ганнуся потисла ту руку у відповідь.

— Ганнуся. Тобто Ганна Кравецька.

— Ганнуся пасує більше, — пролунало у відповідь, а очі кольору туману продовжували уважно її вивчати. — Дякую тобі за бажання допомогти та вибач за прямоту, така я вже вродилась, пряма та різка, але мало мені віриться, що зможеш ти його вмовити. Ви з ним навіть не привітались.

Ганнуся поморщилась.

— То ми трішки посварились, — відказала вона, відчуваючи, як знову червоніє. Вона говорила неправду. Не трішки вони посварились, а так, що він і знати її тепер не хоче, навіть не вітається, а вона надумала вмовляти його відпустити батька цієї Тані. І про що тільки думала, коли наздоганяла її з цими словами? Та ні про що не думала, гнана жалем до чужого горя та відчайдушним бажанням допомогти.

— Ганнусю, — прошепотіла Таня, й сльози заблищали у її великих очах, — ти ж навіть не уявляєш, якою я буду тобі вдячною, коли ти зможеш його вмовити. Татко для нас є всім у цьому світі, а якщо його зашлють до табору, то в нього звідти залишиться тільки один вихід — на той світ. А якщо татка не стане, то це уб’є маму, вона й так заслабка з учорашнього дня, до цього теж хворобливою була, а це нещастя її вже геть підкосило. А нас семеро, Ганю, я найстарша, а молодшій Настині взагалі два рочки. Що ж я буду робити, коли татко загине в таборі, а мама помре? Та в мене відберуть їх та по притулках порозсовують, тоді вже, й жах подумати, що буде, ми ж так любимо один одного… — Вона не договорила, сльози градом полились з її очей, і вона заридала, ховаючи лице в брудних долонях.

Ганнуся застигла поряд, не знаючи, що сказати бідолашній, й згадуючи своїх маму, Івасика та батька. Що б робила вона сама, аби з ними трапилось таке нещастя, Ганнуся навіть не знала, про таке страшно й подумати. Ні, вона тепер не відчепиться від Солодова, допоки він не пообіцяє зробити хоч щось.

— Вибач, — прошепотіла Таня, розмазуючи сльози по щоках. — Я рідко дозволяю собі розкисати, адже татко завжди вчив мене бути сильною, бо я старша. А це я просто не могла втриматись.

— Тобі не треба вибачатись за ці сльози.

— Можливо, але я зараз стану такою потворною.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Нічого ти не потворна.

— Потворна, потворна, — зітхнула Таня, — та я до цього вже звикла. Мама ж все зітхає, що мені б погладшати трішки, то, може б, і зробилась привабливішою зовні. Та де тут погладшаєш, коли роботи ціла купа, а їси таке-сяке.

— Ви… ви голодуєте?

— А всякого буває. Татко ж раніше в Успенському соборі такі гарні літургії правив, а як зачинили його, то тепер доводиться перебиватись випадковими заробітками, а воно, знаєш, як коли поталанить: чи пошле Господь копійчину, а ні, то й так якось переживемо. Влітку краще, й городина є, садочок, а от взимку важче, але ми вже звикли.

Вона так спокійно, мов то звичайна справа, розповідала про те, що їхня велика родина іноді голодує, тим часом, коли у Ганнусі мурашки повзали по спині.

— Ой, — мов отямившись, схаменулась Таня, — загомонілась я тут з тобою, а в мене ще обід не готовий, я ж потайки сюди прийшла, бо мама, якби дізналась, то до ліжка мене б прив’язала, а не пустила. То я побіжу.

Ганнуся посміхнулась.

— Біжи. А… — Вона збентежилась, не наважуючись запитати, аби не образити Таню, а потім все-таки прошепотіла: — А у вас є що їсти?

— Є, зараз є. Дякувати добрим людям, у татка останнім часом була робота, то ми з мамою запаслись. Слухай Ганю, а коли ти побалакаєш з майором?

Ганнуся завагалась.

— Напевно, увечері.

— Дякую.

— Та я ж ще нічого не зробила.

— Господь і наміри цінує, — поважно та впевнено відказала Таня, цілуючи Ганнусю в щічку. — Я буду молитись за тебе, аби пощастило.

— Добре.

Сумно посміхнувшись, із надією в очах, Таня махнула своїми незграбними руками, стрімко обернулась й поспішила геть. А Ганна, постоявши ще хвильку, пішла додому, де було тихо та спокійно.

Вона пройшла на кухню, поклала хліб на стіл і скривилась, зачувши важкі кроки дядини в коридорі. Та повільно увійшла на кухню у своєму незмінному строкатому халаті з похмурим лицем та буркнула:

— Хліб купила?

Ганнуся хитнула головою на стіл.

— Купила.

— Сьогодні звариш капусняк, качка в холодильнику. Але стривай, — зупинила вона Ганнусю. — Спочатку розмова є.

Ганнуся зітхнула, нічого доброго та розмова не віщувала.

— Ну, давай, зізнавайся, — прошипіла тітка Глашка.

Ганнуся відступила назад.

— У чому зізнаватись?

— А як ти вкрала в сестри нареченого.

— Якого нареченого?

Сіро-зелені очі тітки Глашки погрозливо заблищали.

— А от дурненьку з себе не вдавай, усе ти розумієш, по очицях бачу. Ну, кажи, тихоне, як змогла причарувати Дмитра Михайловича?

Ганнуся відсахнулась.

— Та нікого я не причаровувала.

— А не бреши, — просичала дядина, кинувши на неї ненависний погляд. — За зовсім сліпу мене тримаєш? Думаєш, не бачила я, як він очима поїдав тебе увесь вчорашній вечір і як ти кидала на нього заманливі погляди. А про що в коридорі домовлялись? І за що він тобі коштовну річ подарував, не по-братськи ж і не з доброти душевної?