Ганнуся підняла голову.

— То ви вже в нього запитайте.

— Пащекуєш? І не соромно тобі, прийшла в наш дім і за спиною пакостиш, у сестри щастя відбираєш. Гадаєш, що я таке стерплю?

— Ваша справа.

— Рота закрий! Я багато чого могла б тобі вибачити, але ось цього не вибачу ніколи, — мов виплюнула слова тітка Глашка, аж бризнувши слиною.

А Ганнуся, у якій повільно почало закипати роздратування, не витримала, виказала все, що так і просилось на язика.

— Даремно ви за тим майором пропадаєте, — зухвало вигукнула вона, — не потрібен він вашій Дарусі, їй отого гуцула Прокопенка подавай, вона за нього мені, мов кішка, ледь очей не повидряпувала.

У дядькової на мить і подих перехопило від цих слів.

— Та як… як ти можеш таке казати? — прошипіла вона, хапаючись за серце. — На мою Дарусю?

— Я кажу правду.

— Та щоб ти була пощезла зі своєю правдою! Ніколи я, чуєш, ніколи не дозволю, щоб моя ясна зоренька побралась з цим волоцюгою, з цим бабієм, який швендяє по місту, як кобиляча душа, промотуючи все до останнього карбованця. І куди він її поведе, до себе в гуртожиток смердючий, де таргани та блощиці бігають, а з меблів тільки погнуте сітчасте ліжко?

Ганнуся знизала плечима.

— Дарина сама такого покохала.

— А щоб же ти, вража дівко, й не дочекалась такого мого горя. Що, кортить спекатись Дарусеньки, аби самій прибрати до рук Дмитра Михайловича? А не вийде, я тобі цього не подарую. Нехай Данило що хоче каже, а ти в нас жити не будеш, я тебе вижену зі своєї хати. Сьогодні ж напишу твоєму батькові, цьому нещасному злидарю, щоб приїжджав за тобою, бо на вулицю викину.

— Тут дядько Данило господар.

— А ти мене своїм дядьком не пужай, то я ще терпіла тебе, підкорялась йому. А от тепер терпець у мене увірвався, я вам усім покажу. — Вона помовчала, важко дихаючи та зле поглядаючи на Ганнусю, а потім махнула рукою. — А тепер йди з моїх очей, я сама обід приготую.

Ганнуся пішла до своєї кімнати, не знаючи, чи вже радіти з того, що скоро повернеться додому, а чи ні. А заважав тій радості Дмитро, від якого вона мала поїхати. Чи побачить вона його колись знову, а чи ця розлука буде вже назавжди? Не знала вона того й відчувала, як болісно стискається серце від однієї думки про те, що вже ніколи не побачить Дмитра.


Поволі минув день, який Ганнуся нудьгуючи провела в кімнаті, чекаючи, поки настане вечір й Дмитро повернеться додому. По обіді у квартирі зробилось якось надзвичайно, оглушливо тихо, і Ганнуся знала тому причину. Дарина пішла з дому. У них з дядьковою вдень виникла сварка, під час якої Дарина кричала, що вона любить тільки Миколу і ніхто інший їй у житті не потрібен, а тітка Глашка верещала, що ніколи не допустить, щоб той гультяй зробився її зятем. Потім вони затихли, але несподівано зачувся крик дядькової:

— Доню, ти куди?

— До Миколи, — пролунало у відповідь. — Раз не потрібен тобі такий зять, то й мені не потрібна така мати, як ти.

Гримнули, аж вікна задзвеніли, вхідні двері, у квартирі запанувала суцільна, недобра якась тиша, що її невдовзі розірвав тихий, ледь чутний плач. То, певне, плакала дядькова за любою донечкою. І Ганнуся, як не намагалась, не змогла відчути ані краплини жалю до неї.

А за декілька хвилин ту тишу порушив дядько Данило, що повернувся з роботи.

Ганнуся чула, як він пройшов до кімнати, як про щось неголосно перемовлявся з тіткою і плач почав затихати. Зітхнувши, Ганнуся підійшла до вікна, аби не проґавити приїзду Дмитра. Сміливість, що опанувала нею вранці, кудись поділась, й вона тепер з жахом думала про те, що має йти до нього просити за когось, йти, коли серце завмирає від хвилювання та переповнюючої його ніжності. Вона вже й жалкувала про ту обіцянку, що дала Тані, та нічого вже не вдієш, людина на неї сподівається, а вона має відкинути усі свої вагання і допомогти людям.

Погляд вихопив чорну машину, котра повільно заїжджала у двір, й Ганнуся відчула, як відчайдушно захвилювалось її серце. Воно завмерло на мить, коли Дмитро повільно вийшов з машини, знявши кашкет. Із жадібністю закоханої жінки вдивлялась вона у його ставну постать, поки він про щось розмовляв зі своїм водієм, наче намагалась увібрати в себе кожну рису, кожен його рух, аби потім сумно згадувати в розлуці. У якусь мить, мов відчувши той зголоднілий погляд, Дмитро різко підняв голову, відразу ж відшукавши вікно, у якому було видно її. І вона відчула, як тілом прокотилась гаряча хвиля, торкнулась серця та там і завмерла, наповнюючи його невимовною ніжністю до цього чоловіка. Ще декілька ненаситних своєю неповторністю хвилинок, і Дмитро різко опустив голову, мов отямившись, а потім взагалі зник у під’їзді. А Ганя ще постояла так, прислуховуючись до несамовитого стуку свого неслухняного серця. А потім зітхнула і пішла виконувати свою обіцянку.

Простягнувши неслухняний палець, вона несміливо подзвонила в сусідні двері й застигла, чекаючи, що ось зараз з’явиться його висока постать і він просто не захоче з нею розмовляти. Але вона помилилась. Через хвилину двері відчинились, й Ганнуся з полегшенням побачила перед собою огрядну, в ситцевому блакитно-білому халаті постать Ганни Гаврилівни. Вона тримала в руках плетений кошик з пиріжками і привітно посміхалась, дивлячись добрими карими очима.

— Д-доброго вечора, — ледь вичавила з себе Ганнуся привітання, раптом засоромившись свого приходу.

Ганна Гаврилівна відповіла м’якою посмішкою.

— Доброго вечора й тобі. А ти до нас?

Ганнуся ледь помітно, почервоніла.

— Так, — прошепотіла вона, уявляючи собі, що може подумати про неї ця добра та привітна жінка, що вона сама прийшла до її небожа, он уже в очах запитання світиться. — У мене важлива справа до Дмитра Михайловича.

— Ну то проходь, — м’яко відгукнулась тьотя Дмитра, відсторонюючись від дверей та пропускаючи Ганнусю до квартири, великої, світлої та затишної. — Дмитрику, до тебе прийшли, — з легкою посмішкою промовила вона, відчинивши двері до великої кімнати. А Ганнуся, відчувши, як закалатало серце та почали терпнути кінчики пальців, застигла на порозі, відчуваючи таку невпевненість та зніяковіння, що була вже ладна обернутись та втекти геть, та все ж змусила себе повільно переступити поріг.

Дмитро сидів за округлим, прибраним білою скатертиною столом і пив щось з маленької чашечки. При появі Ганнусі він так і завмер, не донісши чашки до рота. Ганнуся теж застигла, прикута до місця невідомою для неї силою. Не могла ні слова сказати, ні поворушитись. Єдине, на що вона була здатна, — тільки стояти і дивитись в очі Дмитра.

— Щось трапилось? — запитав Дмитро, порушуючи тишу й опускаючи очі на геть забуту чашку в своїх руках.

Ганнуся важко зітхнула, відчуваючи, що від хвилювання не може й слова сказати, але потім промовила ледь чутно.

— Я… мені потрібно побалакати з вами про дещо важливе… — Вона змовкла, поглянувши невпевнено на Ганну Гаврилівну, не знаючи, чи можна казати при ній. А та, мов зрозумівши її вагання, м’яко всміхнулась.

— Не буду вам заважати, — сказала вона, поставила кошик з пиріжками на стіл та вийшла, причинивши за собою двері.

Ганнуся залишилась наодинці з Дмитром.

Деякий час у кімнаті панувала напружена тиша. Ганнуся не могла побороти в собі невпевненість, тому й мовчала, відчуваючи, як кортить зробити дві протилежні між собою речі — втекти геть із кімнати та кинутись до нього, такого близького й водночас недосяжного, красивого, обійняти струнку колону його шиї, припасти до нього та прошепотіти, що ніхто їй уже не потрібен… Але вона не зробила ні того, ні іншого, а просто залишилась стояти на місці, примушуючи себе почати розмову, та слова, які б вона мала сказати, мов кляті вороги, тікали від неї, не йшли на розум. Дмитро ж теж мовчав, поглядаючи на неї коротко та не зовсім зрозуміло.

— Ну, — нарешті простягнув він, мов утомившись від цього напруженого мовчання. — Я слухаю.

Ганнуся прокашлялась, потім прошепотіла:

— Я прийшла просити вашої ласки.

Темні брови Дмитра поповзли вверх.

— Ласки?

— Так. — Ганнуся помовчала, а потім випалила на єдиному подиху, мов боячись, що потім вже не вистачить сміливості. — Я прийшла просити вас за Федора Юрченка, якого ви заарештували вчора. Ви повинні зрозуміти, що його родина без нього просто загине, у нього дружина дуже хвора…

Дмитро поморщився.

— Аню, я благаю вас, не треба. Я все знаю про цього Юрченка, але його долю має вирішити слідство, а не я.

— Ви кажете неправду.

— Он як?

— Його донька сказала мені, що ви можете йому допомогти, бо ви там головний і саме від вас залежить його доля.

— Ви нічого не розумієте, Аню. Я не можу ось так просто взяти й відпустити його на волю, без допитів та вивчення його справи…

— Але ж ви можете зробити так, аби його не засудили до заслання й табору? — перебила Дмитра Ганнуся і з радістю помітила в його очах вагання. А потім несподівано для самої себе сказала такі слова, які б ніколи не могла промовити, аби не знала, що має скоро поїхати від нього. — Ви зробите це, якщо я вас дуже про це попрошу?

Його очі сяйнули, й Ганнуся важко задихала, відчуваючи, як напружилось усе її тіло у відповідь на цей погляд. Погляд, у якому вже відверто світилась його палка ніжність до неї. Він повільно підвівся з місця, не спускаючи з неї напруженого погляду, а Ганнуся, ледь тримаючись на ногах від напливу почуттів, прошепотіла:

— Будь ласка, зробіть це на згадку про мене!

Його темні брови склались у похмуру лінію.

— На пам’ять про вас?

— Так. Я мушу повернутись до свого села. Ми з тіткою Глашкою так сьогодні посварились, що я просто не можу залишатись в її домі.

В його очах промайнули розчарування, зневіра та ще щось незрозуміле, але Ганнуся помітила, що ця новина зовсім не сподобалась. Він деякий час мовчки, напружено вдивляючись у її обличчя, вирішуючи щось про себе. А Ганнуся чекала на його відповідь з таким трепетом, наче саме від цих слів залежала не чужа доля, а її власна. У той же час їй відчайдушно хотілось, аби він почав відмовляти її від цього від’їзду, щоб, забувши про свою образу за Гребенка, сказав, що не відпустить від себе вже ніколи в житті… Вона так замріялась про це, що ледь розчула його слова.

— То ви, певне, прийшли попрощатись, — промовив він, стрімко оминаючи стіл та прямуючи до неї. У Ганнусі перехопило подих, коли він несподівано опинився настільки близько, що їх розділяв уже тільки один крок. А потім її слуху торкнувся його оксамитово-м’який шепіт. — Будь я проклятий на все життя, якщо дозволю тобі піти від мене! Скажи тільки слово, Аню, одне слово, що тобі потрібен я, а не отой мужлан, що ти моя, тільки моя, і я забуду увесь світ й ніколи тебе не відпущу. Аню?

Ганнуся, завмерши в його обіймах, зачаровано слухала ці слова, а потім змогла тільки охопити його шию своїми тремтячими руками та зазирнути в незрівнянні темно-сірі очі, в котрих читалась та світилась коханням тепла ніжність до неї, й, завмираючи від щастя, прошепотіла:

— Мені не потрібен Гребенко, він взагалі ніякий мені не наречений, то просто Дарина приревнувала мене до отого Прокопенка й бовкнула з якоїсь речі, що Павло мій наречений, але то не так, він взагалі ще й одружений.

Дмитро на мить заплющив очі.

— Аню… Скажи, скажи, що ти моя?

— Так, я твоя! — видихнула вона ледь чутно й впала в його обійми, майже відразу відчувши на своїх вустах терпку солодкість його першого поцілунку. Гарячі чоловічі вуста цілували її несамовито, з пристрастю, яка була змішана з такою приголомшуючою ніжністю, що Ганнуся тонула, тонула в цьому поцілунку, забувши про цілий світ, ледь не мліючи в його обіймах. Вона цілувала його у відповідь, відчуваючи, що ось саме тут, у цих руках, поряд з цією людиною, і є її місце в цьому світі, тільки тут, з ним. Вона відчувала себе так, наче після довгої дороги повернулась нарешті додому, наче після довгих пошуків знайшла нарешті другу половину самої себе, ту саму половину, без якої її життя було б неповним і геть пустим. А серце її калатало в грудях, мов навіжене, поряд з його серцем, яке теж оглушливо билось у нього в грудях.

— Аню, щастя моє, — прошепотів він, на мить відриваючись від Ганнусі та знову жадібно притискаючись до її вуст, обіймаючи ще міцніше. І вона відповіла йому з усією любов’ю, що накопичувалась у її серці всі ці дні, майже втративши свідомість від насолоди, від того несамовитого відчуття щастя, що охопило всю її сутність.