Дарина Гнатко - Проклята краса

Вони не помітили Ганни Гаврилівни, котра тихенько відчинила двері, але, побачивши їхні злиті в обіймах постаті, полегшено усміхнувшись, тихенько відступила.

Сумно та безрадісно зробилось у хаті після підступної втечі Павла. Галина тинялась хатою з кутка в куток, від печі до дверей, від вікна та до лави, наче жорстоко побитий господарем собака. Геть запустивши себе, з нечесаним, брудним волоссям, вона могла годинами просидіти на одному місці, а потім несподівано підхопитись, забігати по світлиці, витріщивши очі. А в голові в неї мигтіли, мерехтіли, з’являлись та зникали думки. Думки ті були такими різними, та всі вони були про одне — про Павла. Про Павла та ту його кляту дівку. Вона знову, знову її перемогла, навіть з міста змогла дотягнутись своїми пазурами до її чоловіка, поманила його за собою. Три дні вже минуло, як Павло втік, утік, мов той злочинець, рано-вранці, й слова не сказавши, тільки листочок паперу зоставив зі звісткою, що йде за своїм щастям, а від неї, Галини, йде назавжди. Галина з гірким сумом згадала себе того ранку, коли віднайшла отой клаптик паперу, кинутий на стіл його зрадницькою рукою. Вона спочатку й не повірила тим словам, що були написані його дрібним та чітким прописом, а коли нарешті дійшли до неї ті слова, то весь світ мов погаснув для неї, зник у сліпучій блискавиці люті та ненависті. Вона заволала, наче смертельно поранений звір, а потім заходилась трощити все, що потрапило під руку. Не помічала навіть наляканих облич матері та Петрика, не зупинили ні їхні відчайдушні крики, ні плач сина, якого вона несподівано штовхнула з такою силою, що дитина відлетіла до печі та вдарилась головою об заслін. Але Галині все то було байдуже, вона навіть не глянула на сина, продовжуючи кружляти по світлиці та жбурляти об стіну все, що знаходила. Їй здавалось, що там, за побіленими стінами хати, ховаються вони, ті кляті коханці, які сміються зараз над нею, називаючи покидьком.

— Я покажу вам покидька, — просичала вона скрізь зуби, кидаючи у стіну важкого глиняного глечика.

За спиною почувся зойк матері.

— Галько! Що ти твориш! Геть сказилась?

Галина навіть не озирнулась, змівши з полиці бутля та відправивши його вслід за глечиком. Петрик заревів:

— Тату! Татку!

— Татку? — як ужалена підскочила на місці Галина, обертаючись до сина, що забився в куток. — Ти, маленький зраднику, як можеш ти звати того пса блудливого своїм татком?

— Тату! — все одно тягнув своє Петрик, затуляючи замурзане личко брудними худенькими рученятами.

У Галини перекосилось лице.

— Я зараз покажу тобі татка!

Вона й сама не знала, що хоче зробити, кидаючись до переляканої дитини — чи просто рота затулити, а чи то лупнути так, щоб замовк і більше не кликав вже того клятого зрадника, того ірода, якого вона так ненавиділа в цю хвилину. Ненавиділа, але продовжувала кохати. Та мати несподівано прудко кинулась до Петрика, вхопила його на руки і вибігла на вулицю, залишивши Галину в хаті саму. Та застигла на якусь мить біля печі, дослухаючись до оглушливої, пронизливої тиші хати. Десь у глибинах її стін чула вона, як зароджується тихий, зміїний шепіт, котрий поступово міцнішав, допоки не перетворився на голос. Голос Павла. Той голос, який вона тепер так ненавиділа і так відчайдушно кохала.

— Галино, — шепотів невидимий Павло, й Галина, озираючись навкруги, ніде не могла його побачити. — Я покинув тебе, покинув назавжди! Я просто тебе викреслив зі свого життя!

Галина вся затремтіла.

— Ні, — захитала вона головою.

Невидимий Павло засміявся.

— Так, Галино, так!

Що було далі, вона майже не пам’ятає. Наче впала додолу і почала волати не своїм голосом, перекочуючись та затуляючи вуха руками, аби тільки не чути того ненависного голосу, що продовжував лунати зовсім поряд, знов і знов повторюючи їй, що він пішов назавжди. Потім хтось підхопив її сильними руками та поклав на ліжко, змусивши проковтнути гірку та смердючу рідину. А потім усе зникло за чорною стіною безпам’ятства.

Від того минуло три дні. Три важкі, темні, як та зла ніч, дні. Три дні без Павла. Галина більше не била горщиків та бутлів, не била посуду, не обзивалась до Петрика, який тепер боявся одного її духу, а вона навіть не помічала його, мов і не існувало його вже. А тільки сиділа, сиділа отак годинами, гадаючи, як же повернути чоловіка, або ж починала кидатись по хаті, будуючи в своїй запаленій уяві плани того, як помститися їм, Павлові та його отій волоокій Ганнусі, за цей біль, що нещадно роздирав її зараз, гострими кігтями вп’явшись в душу, в саме серце.

Заскрипіли двері, й до хати увійшла Олена Миронівна, тримаючи в руках цеберку з молоком. За нею, міцно тримаючись за спідницю, дрібними крочками плентався Петрик. В його очах, що косились на Галину, читався такий страх, що ще деякий час тому вона б вжахнулась з того, як боїться її власна дитина, але зараз, зараз їй то було байдуже. Вона тільки кинула на нього похмурий погляд та знову заметалась по світлиці.

Олена Миронівна поставила молоко на стіл.

— Ти б молока випила, — промовила вона неголосно, проціджуючи молоко крізь тканину.

Галина тільки знизала плечима.

— Я не голодна.

— Та де вже там не голодна, — докорила мати, — третій день нічого їсти не хочеш, а їсти повинна хіба так, за двох повинна.

Галина стрімко обернулась, й очі її спалахнули таким несамовитим вогнем, що Олена Миронівна аж здригнулась, проливши на стіл білий струмок молока.

— А кому воно потрібне, те друге, га? — хрипким від накопиченої всередині злості голосом закричала Галина, з огидою поглядаючи донизу, на свій ледь помітний живіт. — Отому кобелю, що подався за молодою спідницею в місто? Та він йому сто год не потрібен, як і оцей тремтячий боягуз, — вона зневажливо хитнула головою на Петрика, що вже хлюпав носом, ось-ось маючи зарюмсати та ховаючись за бабину спідницю.

Олена Миронівна скривилась.

— Тю на тебе, навіжена, ледь молоко через тебе не розлила. Не набридло ще так зводити себе? І кого ти народиш після цього? Не інакше, як виродка якогось.

Галина кинула на матір важкий погляд.

— А хоч і виродка, то мені байдуже. Нащо він мені тепер, коли Павло пішов назавжди?

Олена Миронівна похитала головою.

— І де воно вже таке навіжене в мене вродилось, втямити не можу. Через мужика отак біснуватися та дітей своїх ненавидіти! Щоб же ти робила, якби мене не було поряд, прибила б Петрика? Га? Мовчиш? Павучиха ти, а не мати, кішка й та є кращою матір’ю від тебе, бо дбає про кошенят.

— Не вам мене судити, мамо.

— А кому? Знала б я, що так вийде, зроду б не дозволила тобі за того Гребенка вискочити. Та що там говорити, — вона махнула рукою та знову взялась проціджувати молоко, а Галина метнулась у куток. Деякий час було тихо, а потім Олена Миронівна, мов забувши про своє роздратування, несподівано промовила: — А не судилось йому бути з тією Ганею.

Галина так і застигла на місці, мов натикнувшись на невидиму стіну, а потім озирнулась до матері.

— З чого ви це взяли, мамо?

— Сон я бачила сьогодні, а як проти п’ятниці, то має виповнитись, — замислено відповіла Олена Миронівна, наливаючи молока в кухоль та подаючи його Петрику. — Наснився Павло, тягнув руки до Ганни, а вона хитала головою, не хотіла йти до нього, а потім взагалі пішла кудись з високим чоловіком. А Павло до тебе повернувся, не хотів, а повернувся.

— До мене? — мов зачарована, видихнула Галина.

— Галино, Галино, — зітхнула мати, — і коли ти позбудешся цієї своєї хвороби? Мабуть, що ніколи. То йди хоч молока випий, бо доскачешся, що йому вже не буде до кого повертатись.

Галина скривилась.

— Ні, не хочеться.

— Ну то вийди, ковтни хоч свіжого повітря, може, і їсти тоді закортить, а то сидиш в чотирьох стінах.

Галина зам’ялась.

— Люди, певне, сміються наді мною, зловтішаються, — тихо мовила вона, згадуючи, скільки бабів заздрило їй, що має такого вродливого чоловіка, як Павло. А от і дозаздрились.

Олена Миронівна знизала плечима.

— Люди є люди, хто, може, й сміється, а комусь байдуже. Погуляй у дворі, хто чіпати тебе стане. Йди, йди, бо вже он на опудало стала схожа.

Галина промовчала, спостерігаючи, як мати починає поратись коло печі, лаштуючи сніданок. Загалом їсти варила вона, Галина, не втомлюючись простоювати біля вогню, аби тільки приготувати щось смачненьке, аби тільки порадувати Павла, та сидіти потім навпроти нього увечері, склавши руки під підборіддям, та спостерігати, як він смачно, з чималим апетитом знищує любовно приготовані нею наїдки, і червоніти від задоволення, коли він, наївшись від душі, мружиться до неї усмішкою.

— Ну, Галю, й смачно ж у тебе борщ вийшов!

А як почалась ота колотнеча з Ганькою, то перестав він нахвалювати її наїдки, їв, мов не з нею за столом сидів, а десь далеко, кине слово чи погляд байдуже та й мріє собі далі.

— Піду і справді у садок, — прокашлявшись, невпевнено вимовила вона, кидаючи погляд у вікно.

— Піди, Галю, піди, — відгукнулась Олена Миронівна.

Надворі весело світило сонечко, гілля дерев гойдав легкий вітерець, і було так гарно, що Галина аж дух зачаїла, відчуваючи, як міцнішає в ній надія на те, що коханий ще повернеться до неї. Заплющивши очі, вона посиділа трішки на призьбі, вдихаючи свіже повітря з ароматом духмяної трави. Потім розплющила їх, майже відразу ухопивши бічним зором, як промайнуло по дорозі щось яскраве, строкате.

«Певне, Антоніна, листоноша», — подумалось дещо ліниво, й вона знову хотіла заплющити очі, коли несподівана думка примусила її підхопитись на місці. Крадькома обійшовши хату, вона визирнула з-за кутка й відразу ж угледіла Антоніну, що встромляла Кравецьким у тин білий папірець.

«Лист від Ганьки».

У Галини затремтіли руки. Раз лист, то має бути й адреса того місця, де вона зараз живе. І розуміння того, що вона має робити, обпекло Галину з такою силою, що вона ледь дочекалась, поки Антоніна відійде від сусіднього двору. Постояла трішки, вдивляючись у сусідський двір — начебто нікого. Глибоко зітхнувши, Галина зважилась і від слабкості дещо заповільно побігла до сусідського тину. Стежка мерехтіла в неї перед очима, але вона таки вхопила жаданий папірець. Спрагло глянула на адресу.

Лист від Ганни.

Назва вулиці та номер будинку — Коцюбинського, чотири — мов розпеченим тавром вп’ялись у її запалений мозок, а руки вже поспіхом запихали листа назад, на місце. А страх кортіло почитати, що ж там написала Ганька, але того робити було не можна, у Антоніни язик довший від чумацького шляху, ще розмеле.

Та й не було в неї часу, треба було поспішати повертати своє щастя.

— Сніданок уже поспіває, — промовила Олена Миронівна до Галини, коли та заскочила до хати, на ходу здираючи з себе брудну домашню сукню.

— Немає часу, мамо, — відгукнулась вона, вигрібаючи з шафи одяг та хапаючи першу-ліпшу, що потрапила під руку, сукню.

Олена Миронівна витріщила очі.

— Що трапилось?

— Я їду до міста.

— Люди добрі, а це ж з якої то радості?

— Треба. Я потім поясню, — кинула Галина поспіхом, натягуючи на своє худе тіло зелену сукню, а потім хапаючи гребінця та немилосердно заганяючи його у своє брудне, засмоктане волосся.

Олена Миронівна тільки головою похитала.

— І яка оце тебе на вулиці муха вкусила? Що надумала ти, голово неспокійна та гаряча? За Павлом скачеш?

Галина кинула в торбу трохи грошей.

— А хоч би й так? Вам-то яка справа? Моє життя — що хочу, те й роблю.

— Зовсім гідність свою втратила, нишпорити за чоловіком, принижуватися…

— А нехай, — махнула рукою Галина, — мені байдуже. Повернуся, якщо зможу, сьогодні, а ні, то завтра.

Мати ж тільки промовчала, всім виглядом своїм виражаючи невдоволення. А Галина вже виходила з хати, намагаючись не звертати уваги на слабкість. Немає коли звертати увагу на такі дрібниці. Ось добереться до міста, поверне чоловіка, тоді вже й про їжу зможе подумати.

Вийшовши з двору, Галина заспішила до центру, туди, де тягнулась дорога на Градизьк, а з нього — до міста.

Хто б міг подумати, що кохання здатне геть перевернути все життя людини, розмалювати його новими барвами та наповнити такими почуттями, про які ти навіть і не думав. Два дні тільки купалась Ганнуся в коханні Дмитра, а здавалось, що вже все життя воно панувало в її серці, що все життя була вона коханою цим чоловіком, тільки ним і ніким більше, й навіть не уявляла, як увесь цей час жила без нього, як могла не знати оцих пильних темно-сірих очей, не чути оцього оксамитового голосу, що так ніжно та невимовно лагідно кликав її Анею, шепотів слова, від яких вона тремтіла усім тілом. Тепер, переповнена коханням до Дмитра, розуміла вона, що не коханням було справжнім те її почуття до Павла. Так, було тяжіння, було бажання володіти ним, було щось незрозуміле для неї самої. Але як же воно різнилось від того, що вона відчувала до Дмитра, бо це почуття наповнювало Ганнусині серце й душу, наповнювало всю її незнаним до цих пір світлом, осяваючи незбагненним відчуттям щастя, відчуттям спокою та тихої радості.