Гребенко з’явився на другий день. Тітка Глашка до того часу геть розхворілась, зробилось зле із серцем, а Ганнуся, вирішивши забути ворожнечу з дядьковою, приготувала рано-вранці сніданок, нагодувала дядька та братів і налаштувалась чекати на лікаря, аж раптом пролунав дзвінок. Вона кинулась відчиняти, гадаючи, що то лікар прийшов, але на порозі стояв Павло. Сумирний, невпевнений та тихий, він так нагадував побитого песика, нахнюпивши брови та понуро звісивши голову.

— Здоров була, Ганю, — промовив він не зовсім упевнено, а Ганнуся, дослухавшись до свого серця, не відчула майже нічого, окрім слабкого суму за минулим. — До хати не впустиш?

Ганнуся постояла, зволікаючи, а потім відступила.

— Проходьте, тільки тихенько. Тітка нездужає.

Він тихо пройшов за нею до вітальні, а потім так і застиг біля порогу, застиг у мовчанні, мов почуваючи себе ніяково за ті образливі слова, що лунали з його вуст того вечора. Ганнуся, що чекала від нього чогось знову образливого, теж мовчала.

— Я знайшов роботу, — нарешті випалив він, уп’явшись у лице Ганнусі поглядом, — викладачем зоології. Трішки не те, до чого я звик, але все ж робота.

Ганнуся тільки хитнула головою.

— Вітаю.

— І… ще, — він важко зітхнув, — я хотів би перед тобою вибачитися за поведінку свою того вечора. Сам не знаю, що то найшло на мене — чи то хміль так подіяв, чи хто наврочив, та я навіженим зробився. Ти не тримай на мене зла, Ганю, й вибач образу, ніколи більше такого не повториться. — Павло посміхнувся Ганнусі невпевненою усмішкою, а потім швидко випалив: — Ганнусю, сонце моє, я вчора подав документи на розлучення, і вже дуже скоро ми, сонечко, зможемо з тобою побратись.

Ганнуся мовчала, вдивляючись у його гладке, добряче відгодоване лице й подумки дивувалась його нахабству. Як міг він після всіх отих образ, ганебного шкрябання в двері думати, що вона кинеться до нього, варто йому буде тільки покликати. Та якби й не кохання до Дмитра, Ганнуся не була певна в тому, що змогла б повернутись до Гребенка.

— Що ж ти мовчиш, Ганю, а чи ти не рада? — нахмурився Павло, пильно вдивляючись в її лице. — Та ти не хвилюйся, жити нам буде де, мені кімнату дадуть, а як звільнюсь від Галини, одразу ж заручимося та поберемося.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Не треба, Павле Микитовичу. А я вже заручена.

Гребенко блимнув, а потім витріщив очі.

— Як це заручена? З ким? — недовірливо пробурмотів він, а потім у його очах блискавицею промайнув здогад. Він почервонів, винуватий та невпевнений вираз змінився на злий. — Можеш не відповідати, сам здогадався. То он як ти, Ганю, легко мене зрадила, зманила за собою, звабила, засліпила своєю красою, а потім викинула, як непотріб.

Ганнуся різко випросталась.

— Я вас за собою не манила й нічого вам не обіцяла, — холодно відповіла вона. — А що ви від дружини втекли, то не моя в тому провина. Я від початку казала, що нічого в нас не вийде, та ви не слухали.

— Бодай була б проклята та хвилина, коли я побачив твої зрадливі очі, — в серцях кинув Гребенко, кидаючись по вітальні. — То остаточно мене гониш?

— Остаточно. Повертайтесь краще до дружини.

Павло скривився, а потім плюнув собі під ноги.

— Ну вже ні, раз тебе втратив, то й до тієї кістлявої відьми не повернуся. Досить, настраждався уже на все життя. — Він зневажливо оглянув застиглу постать Ганнусі, а потім всміхнувся. — Що ж я, не знайду собі гідної жінки? Та за мене будь-яка хоч зараз побіжить, тільки свисну, а я ще принижуюсь тут перед якоюсь енкавеесівською підстилкою.

Лице Ганнусі враз закам’яніло.

— Прощавайте, Павле Микитовичу!

Гребенко смачно плюнув їй під ноги.

— Прощавай і ти, Ганю. Бодай же… — виплюнув він, а потім обірвав себе на півслові, махнув досадливо рукою та пішов геть. Пішов геть з її життя назавжди. І Ганнуся раптом відчула полегшення.

— У вас щось трапилось? — пролунав поряд оксамитовий голос, й вона, здригнувшись, побачила у дверях Дмитра. — Мені назустріч, мов обпечений, вибіг той агроном Гребенко, просичав щось про те, щоб я подавився своїм щастям, та клубком покотився східцями.

Ганнуся не знала, що сказати.

— Він приходив попрощатись, — нарешті невпевнено прошепотіла вона, боячись, що Дмитро знову приревнує.

— І то як? Попрощався?

— Попрощався, — повільно хитнула головою Ганнуся, підіймаючи на Дмитра свої вологі очі. Та відразу ж потонула в зустрічному погляді, що так і світився ніжністю. Ще хвилинка, ще мить, і вона опинилась в його обіймах, несамовито відповідаючи на палкий поцілунок. І Павло, цей його прихід та образливі слова, що лунали з його вуст, — все ураз забулось, стерлось з пам’яті, залишивши тільки Дмитра, в якому одному було усе її щастя.

— Я не зміг поїхати, не побачивши тебе, — прошепотів Дмитро, відсторонюючись від неї та повільно гойдаючи в міцних обіймах. — Я так скучив, Аню, за ці декілька годин. А ти?

Ганнуся щасливо усміхнулась, а потім, як тоді, коли ще була тією безтурботною Ганнусею, що не знала іще болючого та виснажливого тяжіння, кинула на нього таємничий і звабливий погляд.

— Можливо, — відгукнулась вона тихо та зойкнула, коли він притиснув її до себе так міцно, що зробилось аж тісно у грудях і прошепотів в усміхнені вуста:

— Брехунка!

— Я? — обурилась Ганнуся, але в наступну мить забула про все, коли його вуста знову заволоділи її рожевими, дівочими вустами. Час зник, і вона не знала, скільки його минуло, коли він нарешті підняв голову.

— На мене внизу чекає Петро, — прошепотів Дмитро.

Ганнуся погладила його чисто виголене, продовгувате лице.

— Так.

— Я маю йти, — сказав він, не рухаючись з місця.

— Так, — знову відгукнулась вона, посміхаючись та відповідаючи на його черговий поцілунок.

— Все, я йду, допоки Петро не почав гудіти на весь двір, — нарешті рішуче промовив Дмитро, відпускаючи Ганнусю. — Але ввечері готуйся, я поведу тебе на перше справжнє побачення.

Ганнуся усміхнулась.

— Добре. До вечора.

— До вечора, — палко прошепотів Дмитро і, ніжно посміхнувшись, зник за дверима, а серце Ганнусі завмерло від солодкої туги.

Той день промайнув для неї як одна хвилина. Вона зустрічала лікаря, купувала для дядини ліки, а потім, наступивши на свою гордість, давала їй їсти, намагаючись не звертати уваги на застиглу маску її обличчя, тяжке мовчання, у якому так і проступало звинувачення на її адресу, та палаючі ненавистю очі.

— Ви б хоча щось з’їли, — нерішуче промовила вона, зазирнувши в кімнату до дядини через деякий час і побачивши повні тарілки.

Тітка Глашка кинула на неї важкий погляд.

— Йди геть зі своєю їжею, — крізь зуби, ледь чутно процідила вона, відвертаючись від Ганнусі до стіни та втомлено заплющуючи очі.

Більше Ганнуся до неї не заходила, а коли повернувся дядько Данило, то почала готуватися до побачення з Дмитром. Повагавшись та позітхавши над своїми більш ніж скромними сукнями, вона все-таки одягнула сукню Дарини, у якій була того вечора і яку досі не повернула. Не хотілось, звісно, її одягати, та іншої, гідної, у неї не було. Посміхнувшись, вона одягнула на шию подарунок Дмитра, котрий так пасував до її очей.

У двері наполегливо подзвонили.

— Я відчиню, — вигукнув дядько Данило, а Ганнуся застигла, відчуваючи, як солодко завмирає серце, та знаючи, що то він, Дмитро, прийшов, ще не побачивши його. Серцем відчувала.

У двері постукали.

— Ганю, можна?

— Так, дядьку.

Дядько Данило увійшов із здивованим, трішки розгубленим виразом лиця.

— Там до тебе прийшли, — сказав він, уважно роздивляючись її порожевіле лице. — Дмитро Михайлович. Скажи, Ганю, тепер ти щаслива?

Ганнуся несміливо посміхнулась.

— Щаслива, дядьку.

— Недаремно, значить, привіз тебе сюди Микита. Доля, вона он де тебе знайшла. Ну, я радий, Ганю, радий за тебе. Солодов гідна та порядна людина, тебе не скривдить, у нього така порода, що куди там нам. Ну, а Микита, певне, збожеволіє, коли дізнається, якого має отримати зятя.

Ганнуся трішки напружилась.

— Татко мусить мене зрозуміти, — сказала вона, намагаючись переконати радше себе, аніж дядька. Невже батько знову постане проти її вибору, не поблагословить її з Дмитром? А якщо так, то тепер вона не стане йому коритись, як покорилась у випадку з Гребенком.

Дмитро чекав на неї у вітальні, вдягнений у чорний костюм зі сліпуче-білою сорочкою. Він обернувся, коли вона увійшла, а потім посміхнувся.

— Ти готова?

— Так.

— Тоді прошу. — Засмагла міцна рука простягнулась до неї, і Ганнуся без вагання вклала у неї свою маленьку ручку.

Як дивно та незвично було їй іти містом поряд з Дмитром, тримаючи його за руку й відчуваючи, як серце завмирає від щастя.

Дмитро привів її у невеличкий ресторан на березі Дніпра, де були столики під білими з блакитним скатертинами, трішки тьмяно світились лампи на стінах та лунала тиха, приємна музика. Все нове, все незнайоме і таке цікаве для допитливого юного віку. Чи могла мріяти вона, проста сільська дівчина з бідної родини, що піде колись до справжнього ресторану та ще разом з таким чоловіком, як Дмитро.

Дмитро поглянув на неї запитливо.

— Що будеш замовляти?

Ганнуся трішки розгубилась.

— Я не знаю, — чесно відповіла вона.

— Тоді я замовлю за тебе.

— Добре.

Через декілька хвилин їм принесли чудове, ніжне запечене м’ясо з червоною, дивною на смак підливкою та округлими, посипаними кропом, овалками картопляників, шматочки судака в молочній заливці та шоколадні тістечка. Усе було таким смачним, що Ганнуся, весь день майже нічого не ївши, незчулась, коли проковтнула всю оцю смакоту і задоволено зітхнула.

— Сподобалось? — усміхнувся Дмитро.

Ганнуся усміхнулась у відповідь.

— Ти не уявляєш, наскільки. Треба буде собі так навчитись, запитати в того дядечка, що він м’ясо робив, що воно в нього таке рожеве вийшло.

Дмитро засміявся.

— Аню, люба, він нічого не знає. Він просто офіціант, а готує кухар. Та навряд чи він поділиться з тобою таємницею.

Ганнуся нахмурилась.

— Він що, такий жадібний?

Знову засміявшись, Дмитро взяв її за руку. А далі вечір потік у веселих розмовах, і Ганнуся, наче повернувшись у минуле, знов була тим безтурботним дівчам, як колись, знову весело та голосно сміялась, і сміх її сріблястим дзвоником лунав у залі, зливаючись з тихою музикою. Так гарно вона не почувала себе вже давно, забувши про все на світі, окрім Дмитра, який сидів навпроти неї, ніжно всміхаючись та час від часу цілуючи її трішки тремтячі пальці, поглядаючи так, що серце в неї завмирало.

— Аню, — прошепотів Дмитро, доторкаючись теплими вустами до її руки, — я собі оце думаю, яким би виявилось моє життя, якби я не зустрів тебе.

Ганнуся посміхнулась йому щасливою ніжною усмішкою і теж подумала, а яким би було її власне життя, якби не ця зустріч.

Вони ще посиділи трішки в ресторані, а потім пішли нічними, незнайомими для неї вулицями. Дмитро весь час тримав її в обіймах, час від часу зупиняючись, аби заволодіти її вустами.

Тільки під кінець побачення, коли Дмитро довів її, сонну та щасливу, до дверей дядькової квартири, вона наважилась запитати:

— Дмитре, а як там Федір Юрченко?

Дмитро зітхнув.

— Я пообіцяв тобі, що зроблю усе, аби допомогти йому, і можеш бути певна, я свого слова дотримаю.

Ганнуся доторкнулась до його руки.

— Дякую, — прошепотіла вона й тихо просковзнула до квартири, дякуючи дядькові, що не замкнув дверей. Таня Юрченко щось не квапилась приходити, і це чомусь хвилювало саму Ганнусю.

А на другий день з’явилась Галина.

Ганнуся провела до дверей лікаря, який приходив до тітки знову й був дуже занепокоєний її погіршеним станом, коли погляд її сковзнув на низ, на східці, наштовхнувшись на худу, застиглу постать з неохайним вузликом брудного волосся.

Галина!

Але як вона тут опинилась?

Лікар пішов, а Ганнуся застигла біля порогу, вдивляючись у нерухому, якусь зловісну постать Галини, що мовчки стояла, притулившись плечем до стіни та вп’явшись у дівчину чорними, палаючими ненавистю очима, від одного погляду яких аж мороз шкірою ходив. Одна тільки її поява засмутила Ганнусю, ще таку щасливу хвилину тому — мов хмара чорна наповзла несподівано на яскраве, ясне сонце. Чомусь згадалися день її від’їзду з Пирогів і прокльони, що лунали навздогін із тонких губ цієї жінки. І як шкодувала вона вже тепер, що лиха година притягнула колись її до того Гребенка. Правда, нічого з того не вийшло та й не могло вийти, бо її доля чекала на неї в місті в особі майора Солодова, а не одруженого Гребенка. Тільки ворога, оцю Гальку, собі нажила.