— Мамо, — взяла маму за руку дівчинка, — мамо, до вас прийшли.

Тонкі, з синіми жилками, пожовклі повіки повільно здригнулись, а потім поповзли вверх, відкриваючи великі, трішки випуклі, сріблясто-сірі очі, затьмарені хворобою. Вона поглянула спочатку на дітей, що тулились на лаві один до одного, й Ганнуся помітила в її очах гіркий біль.

— Ви щось їли? — тихим, слабким голосом запитала вона в дітей, силячись підвестись на тонких, тремтячих руках, але не в змозі цього зробити.

— Я картоплю смажила з салом, — відповіла та дівчинка, що відчиняла Ганнусі й яка, судячи з вигляду, була найстаршою після Тані.

Жінка важко сковтнула.

— А Таня?

— Ще не повернулась. Мамо, а до вас тут прийшли.

Жінка на якусь хвилинку знову прикрила очі, а потім знову відкрила, запитально глянувши на Ганнусю.

— Я вас слухаю. У вас якась справа?

Ганнуся вже було зібралась сказати бідолашній про смерть її чоловіка, але раптом зрозуміла, що не зможе цього зробити. Просто не зможе й усе. Як це зробити, коли вона така хвора, а дітки хапають кожне слово незнайомої тьоті. Та в неї язик не повертався сказати їм про це.

— Ви мовчите? — прошелестіла Танина мама, ледь володаючи язиком та важко дихаючи. — Що ви хотіли?

Але Ганнуся все ще вагалась і не стримала полегшеного зітхання, коли, заскрипівши, відчинились двері й у хату ввірвалась худорлява постать Тані. У руках вона тримала чималу торбинку.

— Гей, гусенятка мої, а що я вам принесла, — майже радісно вигукнула вона, гепнувши торбину посеред кімнати й тільки зараз помітивши Ганнусю. — О, Ганю, ранку доброго. А чого це ти до нас?

Ганнуся помітила вогник тривоги, що майнув у сірих очах Тані, і швидкий погляд, кинутий на матір. Можливо, вона щось побачила в очах Ганнусі, бо вираз її обличчя враз змінився, а погляд заметушився між застиглою посеред хати Ганнусею, мамою та дітками, які раді-радісінькі тягнули з торбинки білі кубики цукру та яскраві трубочки цукерок.

— Ганю, що…

Ганнуся потерла спітнілі долоні.

— Пішли у садок, побалакаємо.

Таня ще раз глянула на маму, яка знову заплющила очі, і слухняно попленталась за Ганею в садок, туди, де старі вишні та напіввсохлі яблуні створювали приємний затінок та свіжу прохолоду. Обпершись спиною об шорсткий стовбур, Таня кинула на Ганнусю гострий, пронизливий погляд, у якому причаївся страх перед чимось страшним, а потім трішки сердито запитала:

— Щось із татком? Його таки засудили?

Ганнуся кинула на неї невпевнений погляд. Знову, як і її хворій мамі, вона не могла сказати Тані про те, що її батька більше немає в живих. То їй тільки здалось, що сповістити про це дужій та моторній Тані буде легше. Нічого подібного, це може виявитись ще важче.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — наполегливо і ще більш сердито запитала Таня, хапаючи Ганю за холодну руку та зазираючи прямо в її розгублені очі гострим поглядом. — З татком щось погане трапилось, так?

Ганнуся важко зітхнула.

— Так, — тихо видихнула вона, виштовхуючи з себе слова. — Ти тільки тримайся, Таню, але… але…

— Що? Та не тягни ти! — прикрикнула Таня, вп’явшись боляче в Ганнину долоню тонкими худими пальцями.

— Він помер сьогодні вночі від серцевого нападу, — змусила Ганнуся себе сказати страшні слова, дивлячись у виразні сірі очі Тані, у яких яскравим полум’ям горіла недовіра.

— Ні! Цього не може бути!

— Мені подзвонив Діма, — промовила Ганнуся, спостерігаючи, як зневіра в очах Тані поступово змінюється подивом, болем та відчаєм. Вона похитнулась, як та тонка та струнка берізка від подиху вітру, випустила руку Ганнусі, вхопилась за стовбур дерева та закричала, закричала болісно та відчайдушно.

— Тату! Таточку рідненький, чому ти нас покинув?!

Ганнуся якось ніяково застигла поряд, не знаючи, що сказати, тільки дивилась на повну горя худеньку дівчину, яка голосила, охопивши дерево руками, ридала в увесь голос. Так вони простояли хвилин із десять, коли Таня раптом озирнулась, поглянула на Ганнусю вологими, залитими сльозами очима.

— Це він в усьому винен, твій любий чоловічок, — глухим, тремтячим голосом вигукнула вона з такою несподіваною злістю, що Ганнуся аж відсахнулась, наче від удару, — якби він не забрав його в той клятий відділок, не тримав там, мій татусь був би живий. Як же я ненавиджу їх, цих катів, хоч це й гріх, а я все одно їх ненавиджу.

— Таню… — Ганнуся простягнула руку, торкнувшись худої Таниної долоні, але та, глипнувши на неї вовком, висмикнула руку.

— Не чіпай мене! — кинула вона пронизливим, дзвінким голосом, змусивши Ганнусю здригнутися. — Забирайся геть звідси! Запроданка комуняківська! Це ви винні в тому, що татусь помер, ви зі своїм майором. Як же я ненавиджу вас!

У Ганнусі аж морозом сипнуло по спині від таких слів, але вона ще раз спробувала заспокоїти Таню.

— Таню!

— Облиш мене!

Ще мить, і незграбна, худорлява висока постать, стрімко обернувшись, майнула до хати, а потім швидко зникла за старими, обшарпаними дверима.

Ганнуся ще постояла, низько нахиливши заплакане лице, під деревами, а потім пішла понурившись додому. А вдома, забившись у крісло, вона так і просиділа до самого вечора, вперто не зізнаючись Ганні Гаврилівні в тому, що так її засмутило.

— Я просто втомилась, — шепотіла вона, відвертаючись від кави з пухкою булочкою та ховаючи очі.

Такою вона залишалась до самого приходу Дмитра.

— Люба, що трапилось? — тихо та ніжно запитав він, присідаючи біля неї та зазираючи в сумні, заплакані очі. — Тьотя сказала, що після того, як ти кудись сходила, ти ось так просиділа майже увесь день, не їла, не пила, а тільки плакала. Що трапилось, люба? Де ти була?

Ганнуся поглянула на його стурбоване, занепокоєне лице й зітхнула.

— Я була в Тані.

Дмитро нахмурився.

— І що?

— Вона звинувачує в усьому нас з тобою, — ледь чутно відповіла Ганнуся.

— Аню, люба, заспокойся, — теж тихо прошепотів Дмитро, — вона просто в шоку — втрата батька виявилась для неї такою несподіванкою. Але пройде час, і вона отямиться. Дай їй тільки часу трішки.

Ганнуся поглянула на нього з сумнівом.

— Ти гадаєш?

— Я не гадаю, а впевнений. — Дмитро підвівся на ноги. — А тепер ходімо, повечеряємо разом, тьотя Аня наготувала нам сьогодні вареників із сиром, моїх улюблених.

Ганнуся несміливо посміхнулась у відповідь на посмішку чоловіка та дозволила йому витягнути себе з крісла. Можливо, Дмитро і правий, а Тані просто потрібен час, аби оговтатись від цього страшного удару.

3

Спливав поволі минаючи час. Літо за вікном швидко та якось непомітно змінилось осінніми вітрами, відраховуючи короткі дні Ганнусиного подружнього щастя, наповненого коханням. Кохання її до Дмитра ставало з кожним днем міцнішим, вона вже кохала його так сильно, що здавалось ще трішки — і її серце просто не витримає. А отримуючи у відповідь не менш сильне почуття від цього ще нещодавно геть чужого чоловіка, вона боялась, мов та стара забобонна баба на селі, що ще трішки і все це просто зникне. Зникне сите, спокійне життя, наповнене коханням Дмитра, зникнуть тихі, затишні вечори, коли він повертався додому, вони вечеряли, а потім тьотя Аня йшла відпочивати, а вони залишались удвох, іноді прогулюючись перед сном та розмовляючи про все на світі. Саме під час таких неквапливих прогулянок Дмитро й розповів Ганнусі про те, що накипіло в нього на серці.

— Розумієш, люба, — шепотів він, і голос його лунав дещо напружено серед темряви прохолодного осіннього вечора, — я не розумію й сам, як це трапилось, я ж пропрацював в органах не один рік і раніше якось не замислювався над тим, що роблю щось неправильно. А зараз я немов новими очима поглянув на те, чим займаюсь майже все своє життя й… — Дмитро замовк, уважно вдивляючись у темряву навкруги, а потім важко зітхнув, промовив: — Соромно зізнатися, але я відчув майже огиду до своєї роботи.

Ганнуся доторкнулась до його руки.

— Ти не маєш соромитись цієї огиди, — тихо відказала вона, про себе радіючи тому, що серце її чоловіка не до кінця зачерствіло в стінах його контори.

Дмитро знову зітхнув.

— Все не так просто, Аню, — скривившись, сказав він, — я з самого дитинства вбирав у себе високі ідеї комунізму від батьків, а потім уже від дядька Макара. Це жило в мені так само, як живе потреба їсти, пити, спати, я зрісся з цими переконаннями, для мене вороги народу — не люди, вони ті, кого я маю нищити. Я до цього звик, і на моїх руках стільки крові, що й за життя не відмити, але все це ніколи мене не турбувало. Я знищував не людей, розумієш, Аню, я знищував ворогів, тих, хто не є людьми, але зараз… зараз я, дурень, раптом прозрів і майже вперше побачив у засуджених мною голодних, схудлих, забитих створіннях саме людей. Справжніх, живих людей, а не тих безликих істот, що нескінченим потоком проходили через мене всі ці роки.

— І що ж тепер?

— Я й сам не знаю.

Після цієї розмови Дмитро почав повертатись додому похмурим та замисленим, з очима, у яких з’являлось щось нове, турботливо-болісне. У такі хвилини Ганнуся просто сідала з ним поряд, брала в свої долоні його руки, тулилась до нього й так сиділа майже увесь вечір, зігріваючи його теплом свого кохання та мовчазною підтримкою.

— Ти моє спасіння, — шепотів він потім посеред темряви ночі й засинав, поклавши на своє плече її чорноволосу голівку. А Ганнуся ще довго не могла заснути, хвилюючись за нього, дивуючись стрімкій зміні свого життя та тихо всміхаючись, згадуючи, як незвично спочатку було їй ділити постіль з майже чужою людиною, та ще чоловіком, як здригалась вона, коли, розплющивши вранці очі, бачила поруч із собою гаряче та могутнє чоловіче тіло. Але день проходив за днем, ніч змінювала ніч, і вона поступово звикала до свого нового становища, до чоловіка, вже не червоніючи від його близькості.

Поступово минув вересень, а на початку жовтня Ганнуся відчула себе недужою. Вона зробилась примхливою, плаксивою, і тепер вже не вона Дмитра втішала, а він не знав, що з нею вдіяти. А згодом стала відома причина тієї примхливості.

Ганнуся була вагітною.

Сказати, що Дмитро був щасливим, означало б взагалі нічого не сказати. Він був не просто щасливим, а шалено, неймовірно щасливим. А Ганнуся довго не могла звикнути до думки про те, що в ній зародилось нове життя, частинка їх з Дмитром, дитя їхнього кохання.

Життя поволі котилося далі. З дядьком Данилом вона спілкувалась досить часто, а от тітку Глашку майже не зустрічала. Та все нездужала, туга за Дариною забирала в неї останні сили. Протримавшись майже два місяці, вона таки відступилась від власного слова й запросила через дядька Данила Дарину з Прокопенком на гостину. Материнське почуття та туга перебороли гордість і неприязнь, що вона мала до того гуцула, і вже за день Дарина повернулась до рідної домівки, та не сама, а разом з коханим. А для Ганнусі з тим переїздом почалось справжнє пекло. Почалося все невдовзі після того, як вона дізналась, що важка. Прогулюючись якось біля двору, вона вже поверталась додому, але у дверях під’їзду несподівано наштовхнулась на Прокопенка. Ганнуся похитнулась, майже відразу відчувши його хваткі та гарячі пальці на своєму ліктеві. Підняла очі, натрапивши на посмішку.

— Доброго ранку, моя чарівна родичко!

Ганнуся нахмурилась та досить рішуче висмикнула руку.

— Я вам не родичка, — холодно відгукнулась вона й спробувала пройти до під’їзду, але нахабні чоловічі пальці знов вхопили її за руку, цього разу міцніше, наче обценьками. Ганнуся спробувала вирватись, але він не відпустив, а навпаки, притягнув ще ближче. Ганнуся кинула на нього обурений погляд та процідила скрізь зуби. — Що ви собі дозволяєте?

Прокопенко ошкірився недоброю усмішкою.

— А що я вже такого зробив? Ти чого носа від мене вернеш? Що, бракує мені майорських погонів? Та ти не вередуй, я ще тільки починаю свою службу, сьогодні — сержант, а завтра вже, може, й до майора дослужусь. Хто знає. Вдача, вона річ строката. Сьогодні ти майор, все маєш — і квартиру простору, і гарну роботу, дружину юну та файну, але ж, хто його знає, як все буде завтра. Сам людей на каторгу відправляєш, а там, дивись, уже й тебе етапом поженуть.

Сказавши останнє слово, Прокопенко знову посміхнувся, і щось таке було в тій посмішці, що в Ганнусі тривожно зойкнуло серце. Щось зловісне блимнуло у його темних очах.