Потім Ганнуся опустила очі й прошепотіла:

— Доброго дня!

Ніяковості та хвилювання перед цим молодиком вона не відчувала, а от цікаво було, що ж він далі вчинить? Адже білий день, десь за деревами гуде своїм життям село, гомонять люди, і будь-якої миті з боку села чи ферми може з’явитися чия-небудь постать… Ні, Ганнуся зовсім не боялася Гребенка, а цікаво було, що ж він скаже, на що буде здатний, позаяк наважився підійти та заговорити з нею, чого раніше ніколи не траплялося. Вона запитально глянула на нього, а Павло збентежено відступив на один крок, а потім пробурмотів так тихо, що Ганнуся не зрозуміла його слова.

— А… часто ти сюди приходиш?

Вона знизала плечима.

— Та нечасто. Як хвилька виявиться вільна.

— Зрозуміло, — знову ледь чутно пробурмотів Гребенко й затих, дивуючи своєю невпевненістю. Вона почекала ще трішки, сподіваючись, що він заговорить. Але Павло мовчав, тому вона помітно знизала плечима й зробила кілька кроків до гурту молодих берізок.

— Вибачте, мені час на ланку.

Гребенко промовчав, замислено поглянув на неї, немов щось собі надумавши, а потім, коли Ганнуся вже відійшла, раптом рвонувся до неї, ухопив міцною рукою її за лікоть та видихнув:

— Ганно, постривай!

Вона зупинилась, скосила очі на його руку з товстими засмаглими пальцями, що зараз тримали її за сорочку, і запитала байдуже:

— Чого вам, Павле Микитовичу?

Гребенко завагався, далі глибоко вдихнув і випалив:

— А приходь сьогодні ввечері сюди. — Сказав і замовк, наляканий своїми зухвалими та недоречними словами, бо ж має родину, дружину законну з дитиною, а тут призначає зустріч молодій, незаміжній дівці, мов жовторотий юнак, плутаючи слова і червоніючи.

Ганнуся застигла, вражена його зухвалістю, а потім пирхнула.

— І чого це ви, товаришу агрономе, призначаєте дівці зустріч, коли дружину маєте? — Вона посміхнулася. — Галина у вас он яка голосиста, як довідається, то такий ґвалт учинить, що й до міста дійде.

Гребенко нахмурився, важко глянув на Ганнусю своїми світлими очима, а потім раптом схопив її за стан, притягнув до свого кремезного гарячого тіла й зашепотів пристрасно:

— Глузуєш? Я не раз спостерігав за тобою, першою реготухою на селі. А що ти знаєш, жорстока красо, про серце чоловіка, коли запалає в ньому вогонь кохання, коли він нічого вже не бачить, окрім очей твоїх звабливих, не може ні про що думати, окрім тебе, такої жаданої, такої вродливої, близької й недосяжної. Скажи, Ганнусю, що?

Ганнуся мовчала, важко та нерівно дихаючи, затиснута в палких та міцних його обіймах. Мовчала, бо не мала чого сказати, бо й справді не знала, що ж відбувається з серцем цього великого чоловіка, не знала, тому що не торкнулося ще її серця юного те почуття дивне, про яке тільки й мови у всіх дівчат і яке в невідомий їй спосіб зводило разом двох зовсім чужих, несхожих між собою людей. Вона не могла сказати, що закохалася в цього мовчазного агронома, та все ж палкі слова тішили її дівоче самолюбство, той маленький паросток справжньої жінки, який ще глибоко ховався у ній. Його слова були як волога, від якої паросток починав тягнутися вгору. О, ця віковічна жіноча потреба — іноді прихована, іноді відверта — подобатися чоловікам, чарувати їх до шалу. Котра з дочок Єви хоч раз у житті не мріяла, бодай потайки, щоб заради неї хтось зовсім утратив голову, дивився пристрасно та відверто, шепотів звабливі слова зізнання?

Ганнуся не була винятком. Звикла до мовчазного та майже благоговійного захоплення сільських хлопчаків, яких вона знала ще замурзаними дітлахами, а відтак потребувала чогось більшого. Принаймні, уваги дорослого чоловіка, мужнього і вродливого, який бентежить та хвилює юні серця пирогівських дівчат. А тим, що цей красень уже мав дружину, ні дівчата, ні сама Ганнуся не надто переймалися, уважаючи, що гостроноса і худюща Галина зовсім не заслуговувала на такого чоловіка.

Гребенко злегка її потряс.

— Ну, то що, Ганнусю, прийдеш?

Ганнуся швидко поглянула на нього, сяйнувши небесною блакиттю очей, потім повільно посміхнулася.

— Подивлюся, — ледь чутно прошепотіла вона і раптом, одним різким рухом вирвавшись з його рук, відбігла вбік і, мов та молода кізочка, гайнула поміж дерев туди, де вже гомоніли дівчата, знов збираючись на ланку. Її босі ноги майже торкалися густого шовку соковитої трави, а на червоних вустах квітла посмішка. І вона голосно зойкнула, коли біля розгалуженої верби ледь не налетіла на матір.

— Мамо?!

Ярослава тільки мовчала, з прихованим докором і незрозумілим сумом вдивляючись у ясні та безтурботні очі своєї єдиної доньки. І коли встигла вона, її блакитноока Ганнуся, зрости та перетворитися на цю красуню? Й звідки в неї оця несерйозність, оця геть негарна звичка вабити до себе чоловіків? Саме чоловіків, а не отих безвусих хлопчаків, що ще з дитинства нерівно дихають до неї, її чарівної Ганнусі? Чого тільки не відчувала сама Ярослава, випадково помічаючи, якими очима задивляються на її дитину пирогівські молодики, але ж то були свої, тутешні хлопчаки, яких Ярослава знала ще дітьми, й вони б не посміли образити Ганнусі, але ж агроном Гребенко… Він був чужим, зовсім чужим у селі, і Ярослава навіть не могла уявити, чого можна чекати від цього чоловіка, особливо тепер, коли побачила, як обіймав він її Ганнусю біля річки, як притискав до себе струнке тіло її своїми міцними ручищами, а донька навіть і не думала вириватися, тільки дивилася на нього й уже потім засміялася та відбігла. Невже вона закохалася, невже серденька її торкнулося це почуття, але ж почуття до кого? До агронома, що має дружину й дитину! Ярослава з острахом та болем вдивлялася в блакитні очі Ганнусі, немов сподіваючись, що зможе побачити в них щось таке, що підкаже, які почуття переповнюють серце доньки. Але нічого, окрім безтурботності, веселості та незрозумілого задоволення, як жінка не намагалася, та помітити не змогла.

А глибоко в серці, скрутившись клубком та дряпаючи гострими пазурами, сидів острах. Побоювання, що не зможе вона вгледіти Ганнусі й звабить її вродливий агроном, а потім, розчавивши, викине геть, назавжди зламавши молоде життя. Ярослава й сама не знала, звідки в неї з’явилися оці негарні думки, але вони вперто лізли в голову, ще з того весняного дня, як помітила, якими очима дивиться на Ганнусю агроном.

— То ось чому ти не прийшла додому обідати, Ганно, — не втримавшись, з докором сказала вона, і Ганнуся винувато опустила очі, кинувши крадькома погляд назад, на річку, туди, де все ще стовбичив Гребенко. Він тепер був обернутий широкою спиною і замислено вдивлявся в сірі води Сухого Кагамлика.

Дівчина зітхнула й вичавила із себе:

— Це зовсім нічого не означає.

Ярослава кинула на неї гострий погляд.

— Що нічого не означає? Те, що ти серед Божої днини з чужим чоловіком безсоромно обіймаєшся?

Блакитні очі Ганнусі спалахнули.

— Я з ним не обіймалася.

— Ганнусю! Я все бачила!

— Мамо, нічого ти не бачила й не дивися на мене такими очима, — промовила Ганнуся, перекидаючи через плече довгу чорну косу, і виклично поглянула на матір. — А ти не подумала, що він, може, кохає мене?

Ярослава зблідла.

— Ганно, у нього ж дружина з дитиною.

— Ну то й що? — Ганнуся зневажливо знизала плечима й знову скосила очі на Гребенка, який уже повільно йшов у протилежний бік. — Мамо, ти ж знаєш ту Галину. Та хіба вона йому пара? Чи не чула ти, яка вона сварлива баба, спокою йому не дає. Хіба ж такий чоловік вартий такого життя з тією вороною, на яку й глянути бридко?

Озирнувшись, Ярослава перехрестилась.

— Боже збав тебе, доню, від таких думок. Галина дружина йому, хоч, може, й не вінчана, та все одно, ну і дитя ж у них, про нього гріх і думати.

Ганнуся гордовито задерла носа.

— А я гріха не боюся! То Івасика можеш гріхом лякати, а я вже виросла й не боюся гріха, як і татко.

Ярослава прикрила очі, сховавши від доньки свій біль. Уже двадцять років на землі її рідній панувало безбожне невір’я — гидота, що торкнулася серця Микити, а тепер підбиралася до доньки, отруюючи її душу своїм подихом.

— Ганнусю!

Ганна глянула на неї поглядом, у якому сковзнула непокора, але відповісти не встигла, над полем пролунав хрипкий та гучний крик бригадирші Омелянівни.

— Дівчата! Дівчата! На ланку!

Ганнуся аж підскочила, клюнула Ярославу в щоку й, не сказавши більше жодного слова, побігла туди, де виднілися білі хусточки ланкових дівчат.

Після цієї непростої та неприємної розмови на серці лишився неприємний осад, як завжди, коли вона виявляла непокору й між матір’ю та донькою спалахували сварки. Прополюючи свій рядок буряків, Ганнуся зовсім не дослухалася до жартівливих розмов дівчат. З одного боку, її пекла, мов вогнем, згадка про жагучі та пристрасні слова Гребенка, такі звабливі для юного дівочого серця. А з іншого — слова мами та Галина. А що, як полюбить вона цього агронома, невільного та забороненого, переплутавши дівочу гру з життям, і дійсно закохається в Павла? Що ж їй тоді робити? Родину розбивати? Може, і справді не гратися з вогнем, аби не спалити усього свого життя?

Замислившись, вона майже не помітила, як сполола декілька яскраво-зелених бурякових паростків, і вже підрубала наступний, коли її зупинив голос Надійки, що сапала поряд.

— Ганно, не спи!

Ганнуся кинула на неї похмурий погляд.

— А я й не сплю.

— А що ж ти тоді робиш, що в тебе позаду гичок бурякових більше, ніж бур’яну? — посміхнулася Надія Карпенкова, поблискуючи лукавим поглядом темно-карих очей на засмаглому від сонця обличчі, що виглядало геть чорним на тлі білої хустини.

Ганнуся скосила на неї очі.

— Уже й задуматися не вільно?

Надія весело засміялась.

— Скажіть, будь ласка, які ж ми замислені! І про кого ж це ти думу думаєш? Чи не про ясного пана нашого агронома, який зараз розмовляє, а сюди очі вилупив, мало шию не виламує? — лагідним голосочком запитала Надія і знову не втрималася — зареготала на всю ланку.

Ганнуся завмерла на якусь мить, кинувши погляд туди, де лунав басовитий голос Омелянівни, й, угледівши там кремезну постать агронома, опустила очі.

— Ну й дурниці ти, Надько, верзеш, — пробурмотіла вона й замахала сапою, ретельно оминаючи молоде бадилля буряків та виполюючи бур’ян. Вона сподівалась, що Надія на цьому зупиниться. Але та й не збиралась.

— Чула я сьогодні сварку нашого агронома з дружинонькою, — мовила Карпенкова, позиркуючи на Ганнусю. — Верещала так біля двору, що гусаки діда Харитона не до дому, а до річки дременули.

Ганнуся знизала плечима.

— Мені її вереск не в диво.

— Та не скажи, такого ти, напевне, ще не чула, — загадково мовила Надія, виблискуючи тернистими очима своїми. — Голосила вона, що агроном їй зраджує, що вона йому не потрібна, а коли він огризнувся до неї, щоб не молола дурниць, вона закричала, мов несамовита: «А хто всю ніч кликав якусь Ганю?»

Промовивши останні слова, Карпенкова затихла, пильно, насмішкувато позираючи на розпашіле від спеки лице Ганнусі. Вона чекала, що та злякається, засоромиться, але дівчина тільки байдуже зиркнула на неї й запитала похмуро:

— І до чого ти все це мені розповідаєш?

— А хто ж у нас Ганна…

— Та по селу дівок з десяток набереться, не рахуючи молодиць, — сказала як відрізала Ганнуся, хоч самій зробилося водночас і страшно, і радісно. Он як, то він уже й у сні її бачить та гукає. — А ти б, Надько, замість того, щоб чужі та непотрібні сварки вислуховувати, краще б пильнувала свого Василя, а то Довбушиха його вкраде в тебе. — Надія кинула на неї злий погляд, потім поглянула туди, де виднілася синя сукня Настини Довбушихи, й, помітивши біля неї юнака, з яким зустрічалася, потемніла на лиці ще більше. Постоявши так якусь хвилю, вона кинула сапу й рішуче попрямувала туди, де заклята подружка крала її щастя.

Ганнуся похмурим поглядом подивилась їй у спину й схилилась знову над своїм рядком. Гребенка вже не було ніде видко, що зараз її навіть втішило. Чого-чого, а от пліток, та ще про себе, та ще таких глузливих, вона зовсім не полюбляла, і слова Надьки вразили її сильніше, ніж здавалось би. Дівчина раптом зрозуміла, що не її шкодуватиме подруга, а оту Галину, з якої всі глузували і якій водночас усі заздрили. Але якщо стане відомо, що агроном покохав її, Ганнусю Кравецьку, то вся нелюбов, що палала зараз до Галини, повернеться до неї, Ганнусі. А чи вартий він того, цей Гребенко?