Рука Ганнусі, наче оживши своїм власним, окремим від неї життям, заковзала поверхнею столу, мов щось шукаючи, а що — Ганнуся й сама не знала. Рука Прокопенка, з несподіваною ніжністю погладивши струнку колону її шиї, взялась за комірець сукні. Ганнуся напружилась, не відштовхуючи його, а пальці її, тремтячи, вже охопили масну, ковзку ручку сковорідки, на яку натрапили посеред тарілок та склянок. Не роздумуючи більше, вона міцно стиснула забруднену ручку, й раптом, не дозволяючи собі передумати чи отямитись, підняла руку, і щосили опустила важкий чавун на голову Прокопенка, вкладаючи в удар всю ненависть, яку мала до цієї людини. І побачила, як зовсім поряд його очі розширились від болю. Потім він, обм’якнувши, навалився на неї усім тілом, придавивши до столу.

Ганнуся розтисла пальці, і сковорідка з важким дзенькотом упала на підлогу. Миколу вона відіпхнула, і той сповз слідом за сковорідкою.

— Чи не вбила? — прошепотіла Ганнуся, запитуючи не то тишу навколо себе, не то саму себе, якось байдуже, як це каже доведена до відчаю людина. А потім переступила через нього і кинулась до дверей, гнана страхом за коханого, гнана відчайдушною та запальною думкою — встигнути. Встигнути врятувати, встигнути попередити. Головне — встигнути.

4

Вона не встигла.

Коли Ганнуся, захекана й бліда від швидкого бігу та страху, вбігла до контори НКВС, відіпхнувши від себе охоронця, і кинулась до восьмого кабінету, туди, де сидів Дмитро, на неї чекала страшна картина.

— Дмитре!

Її крик розірвав собою тишу, зловісну й непривітну тишу, що панувала в його кабінеті. І очі, наповнені жахом, увібрали в себе спокійне, хоча й трохи бліде, обличчя Дмитра та блискучі браслети на його руках. Саме вони та ще гурт незнайомих, похмурих людей змусили її закричати, закричати так болісно й страшно, що присутні в кабінеті здригнулись і стрімко обернулись, а в протилежному боці коридору почувся важкий тупіт чобіт. Але Ганнуся не бачила й не чула всього цього — вся увага її була прикута до коханого. Арештований! До кінця життя не забути їй тих темно-сірих очей, що дивились на неї посеред наповненого чужинцями кабінету, немов прощаючись навіки, віддаючи всю силу свого кохання, що яскравим полум’ям горіло зараз у тих очах. Він мовчав, але вона бачила в його рідних очах страх за неї та дитину.

— Що таке? — низьким, доволі гарним голосом запитав високий, тонкий, як жердина, немолодий чоловік, грізно глянувши на ледь живу Ганнусю. — Хто ця жінка?

Молодик з рудим волоссям швидко зиркнув на Дмитра, потім на худого незнайомця і відповів:

— Дружина майора, товаришу полковнику.

Водянисто-сірі очі полковника звузились.

— Колишнього майора, ви хотіли сказати? — зі свистом витиснув він із себе і раптом, одним рухом простягнувши руки до Дмитра, з невимовною зловтіхою зірвав з його плечей погони із зірочками. Потім кивнув на Ганнусю. — А цю істеричну панночку заберіть звідси.

Дмитро кинув на Ганнусю швидкий погляд.

— Аню, йди додому!

Але вона його наче й не чула.

— Ні, не чіпайте мене! — закричала вона, коли її схопили за руки чужі, мов залізні пальці. Вона вп’ялась наполегливим поглядом у неприємне, із загостреними рисами лице незнайомого полковника й швидко заговорила: — Товаришу полковнику, мій чоловік ні в чому не винен, благаю, повірте мені! Це все наклеп Миколи Прокопенка, його ненависть…

Полковник скривив своє загострене лице.

— Досить, пані Солодова, — велів він, і щось знайоме, гуцульське промайнуло в його словах, змусивши Ганнусю здригнутись усім тілом. — У нас достатньо доказів проти вашого чоловіка, аби засудити його до страти, можете бути певні!

Ганнуся відсахнулась.

— Ні, — прошепотіла вона, зазирнувши в холодні, бездушні очі, у яких був написаний вирок. Смертний вирок для Дмитра. Потім глянула на дороге, кохане обличчя, що було таким близьким і водночас недосяжним, таким коханим, і закричала так, що задзвеніло скло на вікнах. — Ні! Ні! Ні!

Залізні пальці вп’ялись у руку з такою силою, що зробилось боляче, але Ганнуся ледь помітила той біль. Вона почала осідати в чужих міцних руках, відчуваючи, як темрява, наповзаючи з усіх кутків, засмоктує її, тягне до неї свої холодні, кістляві руки, стираючи стурбоване лице Дмитра. А там, у тій темряві, вже чекало на неї гаряче, задушливе шепотіння Прокопенка, що тягнув до неї свої пазурі.

— Ганю, солодка моя, — лунало поряд. — Йди, йди сюди, моя панночко!

Ганнуся захитала головою.

— Ні! Ні!

Прокопенко відразу ж зник. А з ним зникло все, залишилась хіба ця темрява, що огортала її м’якою та пухнастою ковдрою.

Отямилась вона несподівано на власному ліжку, й відразу ж перед очима промайнуло те, що сталось у кабінеті Дмитра. Проковтнувши важкий клубок, що став у горлі, вона озирнулась. На порозі, геть нещасна та худенька, вкутана у велику пухнасту хустинку, стояла тьотя Аня. Згорблена, вона скидалась на сіренького горобця.

Ганнуся підвелась на ліктях.

— Тьотю Аню… Діма…

Ганна Гаврилівна схлипнула гірко та ображено, мов мале дитя, й прошепотіла:

— Його забрали, Аню. Та ти й сама знаєш, тебе Петро привіз із контори, геть непритомну і таку бліду, що я не знала, за ким плакати більше — за Дмитриком чи за тобою.

— Дмитрик, — повторила Ганнуся рідне ім’я і хотіла знову закричати, але сил вистачило тільки на слабке закликання: — Дмитрику! Дмитрику!

Ганна Гаврилівна присіла поряд.

— Ганнусенько, що ж нам тепер робити? — з гірким зітханням запитала вона, й Ганнуся побачила, як по її блідих, зів’ялих щоках течуть сльози. А її власні, ті сльози, що вона мала б пролити за чоловіком, застигли всередині неї, вмерзлись в очниці, вперто не бажаючи проливатись.

Сум та горе оселились з того дня у великій, багатій квартирі Солодових. Ганнуся нездужала, лежала майже нерухомо, сухими, запаленими очима втупившись у стелю над собою. Сліз не було, вони просто не текли з її очей, як з пересохлої криниці, але гіркотою підступались до самого горла. Через Петра вони з Ганною Гаврилівною знали, що Дмитра відвезли до Полтави, а вже там… Що саме чекає на нього там, Петро не доказав, але Ганнуся й сама знала, що на нього там чекає.

За два дні приїхала мама, її сердешна, любляча матуся, що кинулась до неї птахою, загрубілими та мозолистими руками підняла її, безвольну та нерухому, притисла до себе так, що аж боляче зробилось. Ганнуся тільки зітхнула, знову відчуваючи себе маленькою дівчинкою.

— Мамо, — зойкнула вона стиха, вдихаючи знайомий запах мами та свіжого молока, — матінко, рідненька!

Ярослава погладила її по спині.

— Ганнусю, донечко, що ж вони з тобою зробили? Ти ж на себе зробилась несхожою, квіточко моя!

Ганнуся поглянула на маму пустими очима.

— Зав’яла твоя квіточка. До часу зав’яла.

— Ганю, та що ж з тобою робиться…

— Нічого, — тихо відповіла Ганнуся, блідою рукою погладжуючи обвітрені та трішки засмаглі материнські щоки, — нічого зі мною вже не робиться… жити просто не хочеться… без нього жити… без Дмитра.

Ярослава перехрестилась, а потім запитала:

— Доню, звідки думки такі? А дитя?

Дитя! Саме воно, ще не народжене, але вже живе під її серцем, воно, часточка Дмитра, єдине, що полишив він їй опісля себе, саме це дитя змушувало її жити. Жити, аби дати життя йому, цьому дитяті, яке, можливо, колись погляне на неї темно-сірими очима Дмитра або ж обізветься його оксамитовим голосом. І вона хотіла жити тільки заради нього, цього дитя, що було дарунком Дмитрового кохання, дарунком його ніжності.

— Дитя, — повторила вона з ніжністю, й лиця її сумного торкнулась лагідна усмішка. — Аби ж ти тільки знала, мамо, наскільки дорогим для мене є це дитятко, заради нього я мушу жити, як би важко мені не було.

Ярослава заплакала.

— Квіточка моя, донечка.

Нещастя ніколи не приходить само, воно, мов сестру, завжди приводить за собою ще якусь біду. До оселі Ганнусі воно привело одразу двох своїх родичок. Спочатку, перехвилювавшись за Дмитра, злягла, а потім тихенько, уві сні, померла Ганна Гаврилівна. З її смертю Ганнуся відчула себе так, наче втратила не просто тітку чоловіка, а рідну, дорогу людину.

А після смерті Ганни Гаврилівни прийшло нове нещастя. Звір, який мовчав до часу, звір, якого Ганнуся ледве не вбила того клятого дня, знов простягнув до неї свої брудні пазурі. І цього разу вони простягнулись до неї, аби завдати останнього вдару. Аби знищити її.

На другий день після похорону Ганни Гаврилівни, коли Ганнуся, мов загнана левиця, закрита в клітці, ходила по великій кімнаті, не находячи собі місця від відчаю та хвилювання, пролунав дверний дзвінок. У коридорі почулись голоси, й за хвилину до кімнати увійшов дядько Данило, а за ним мама, витираючи руки фартухом, з тривогою вдивляючись у його високу постать.

— Ганю, — почав дядько стурбованим голосом, — ти маєш зараз же почати збирати необхідні речі…

Ганнуся зупинилась.

— Чому? — запитала тихо, але байдуже.

Дядько Данило наморщив лоба.

— Микола, — вимовив він, і Ганнуся відчула, як застигає в жилах кров. — Він отямився, а до цього пролежав декілька днів непритомним, його знайшла колишня сусідка там, де він раніше жив. На нього хтось напав, ударив по голові, і ось сьогодні він отямився й звинувачує в нападі тебе, Ганю.

Ярослава закрила рота рукою.

— Доню…

— Це правда, — спокійним, байдужим голосом обізвалась Ганнуся. — Прокопенка вдарила я.

Дядько Данило нахмурився ще більше, а мама зблідла, простягнула до Ганнусі тремтячі руки.

— Доню, як же ти так…

— Так, мамо, сковорідкою. І не жалкую жодної хвилини, краще б убила звіра, та живучим виявився. Це він, він доніс на Дмитра, це він зруйнував моє життя, пес поганий, змій підколодний.

Дядько Данило помовчав, потім промовив:

— Ну, як би там не було, зараз тебе можуть заарештувати, враховуючи те, що ти є дружиною зрадника…

Ярослава застогнала, а Ганнуся відповіла спокійно, з байдужістю, яка так лякала матір.

— Нехай заарештовують.

— Доню! — простогнала Ярослава.

— Ганю, — протягнув дядько Данило, поглядаючи на Ярославу, яка тихо плакала, закривши лице руками, — послухай мене, Ганю, я розумію, що тобі зараз дуже важко, але ж подумай про дитя в тебе під серцем, зрештою, подумай про маму, як вона зможе пережити твій арешт?

Ганнуся втомлено зітхнула.

— Ну й чого ви від мене хочете?

— Я хочу тобі допомогти.

— Як?

— Допомогти втекти до Харкова, там у вас з мамою є родичі. Я все влаштую, а допоможе нам Петро, він вивезе тебе ввечері з міста.

Ганнуся з сумнівом похитала головою, не вірячи в успіх цього задуму, однак погодилась.

Залишок дня в них із мамою пройшов у зборах. А за годину до того, як мав приїхати Петро, у двері наполегливо, протяжно задзвонили. Ярослава вся раптом зблідла, затремтіла, кинувши на Ганнусю тривожний погляд.

— Відчини, мамо!

Ярослава захитала головою.

— Ні, доню. Що ти? А якщо то ті люди, прийшли тебе арештовувати? Данило так не дзвонить.

Ганнуся важко зітхнула.

— Мамо, — простягнула вона, — невже ти думаєш, що цих людей зупинять зачинені двері? Та вони їх просто виб’ють.

Ярослава перехрестилась, захлипала, але відчиняти-таки пішла. У коридорі зачувся її голос, а ще чоловічі різкі голоси. Ганнуся застигла в кріслі, готова зустріти тих, від кого тепер буде залежати її доля. І вони увійшли, увірвались гомінкою юрбою, а серед них той, кого вона тепер ненавиділа більш за все. Полковник Збограч, ще один гуцул, ще один звір в людському обличчі. Він господарем увійшов до кімнати, високий та хворобливо худий, з високо задертою головою, а тонкий ніс його нервово посмикувався, ніби зачув щось таке, що дуже йому не сподобалось. Пройшовши кімнатою та охопивши уважним поглядом меблі та посуд у шафах, він зупинився прямо перед Ганнусею. Вона важким поглядом сковзнула по його худорлявій постаті й глянула в очі своєму ворогу.

Його тонкі вуста розтягнула неприємна посмішка.

— Доброго дня, пані Солодова.

Ганнуся на посмішку не відповіла й не привіталась, тільки поглянула зневажливо. Та Збограч майже не звернув на те уваги, все також неприємно посміхаючись, він охопив поглядом Ганнусю, вдягнену в теплу синю сукню з тонкої вовни, знов посмикав носом і поглянув на валізку, що стояла біля столу.