Диво трапилось з настанням весни.

Несподівано для себе Ганнуся віднайшла втіху своєму горю саме в молитві. У тих глибоких, сумних та одночасно радісних словах до Бога, котрі почали литись з її серця щедрим потоком. Вона каялась, вона молила Бога не забирати в неї Дмитра назавжди, а повернути. Вона висповідалась старому сивому священику, що завітав до Марини Гнатівни на початку березня, а потім жила, кожною клітиною свого єства відчуваючи наближення дива. З початком весни те передчуття було таким сильним, що вона не могла іноді заснути вночі.

Того дня її серце щеміло з такою силою, що здавалось ще трішки — і воно в неї просто вискочить з грудей. Не в змозі знаходитись на одному місці від того передчуття, Ганнуся, мов зваблена якоюсь невідомою силою, пішла прогулятись за селище, туди, де стрункими колонами було насаджено молоді берези. Утомившись, вона зупинилась біля тонкої берізки, вхопилась за її тонкий стовбурець. Серце тисло в груди з такою силою, що робилось боляче. Замислившись, вона здригнулась усім тілом, коли за спиною захрустів сніг під чиїмись кроками. Серце забилось надзвичайно сильно, мов покотилось кудись донизу, коли вона повільно, обережно обернулась.

На відстані чотирьох-п’яти кроків від неї, з худорлявого бородатого обличчя прямо їй в серце дивились темно-сірі очі Дмитра.

Не в змозі повірити в те, що бачили її очі, Ганнуся з жадібністю втупилась поглядом у худе, виснажене лице, не вірячи в те, що бачила. Диво… Так, то було диво, тому що то справді був він, її коханий Дмитро, який дивився на неї з такою ніжністю.

— Аню! Аню, кохана моя, ти впізнала мене?

Його голос, трішки інший, грубіший та хрипкий розірвав тишу, і в наступну мить Ганнуся опинилась у сильних, таких рідних та жаданих обіймах. Вона припала до нього, вхопила тремтячими долонями кохане лице та видихнула, мов простогнала:

— Живий! Господи, живий! Дякую тобі, Господи!

Вона осипала його лице короткими, жагучими поцілунками, а потім затихла, коли його холодні, трішки шерхлі вуста нарешті віднайшли її. І Ганнуся відповіла на поцілунок, майже задихаючись від щастя.

А потім він розповів їй, як йому вдалось втекти вже в Полтаві, куди його привезли, аби засудити до страти. Машина, що перевозила його та інших в’язнів, перекинулась і загорілась. Почалась пожежа, кричали люди, а він пам’ятав тільки слова немолодого чоловіка, що сидів з ним поряд. Поки приїхала машина з підкріпленням, частина охоронців та в’язнів загинула, а інші втекли. Дмитро несподівано для себе опинився з тим чоловіком у якійсь ямі, що врятувало йому життя. Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив себе в домі, явно сільському. Згодом він дізнався, що то був дім старого священика в селі на Решетилівщині. Як він там опинився, йому ніхто не сказав, але не те було головним, головним було те, що він врятувався, врятувався дивовижним, неможливим чином. Потім вже він ризикнув приїхати до її мами, дізнатись, де вона, а далі довірився давньому товаришу, який йому допоміг.

А тепер він приїхав у цей далекий, небезпечний край, аби забрати її з собою, викрасти із заслання та вивезти за кордон. Бо тут, на рідній землі, йому вже не було життя.

— Аню, ти згодна поїхати зі мною?

Ганнуся просяяла щасливою посмішкою.

— Любий, ти ще й питаєш?

Двадцять років по тому…

Марсель, Франція

— Вам лист, мадам Анно!

— Дякую!

Узявши в листоноші конверт, Ганна зачинила за собою хвіртку і повільно пройшла стежкою, що зміїлась поміж смарагдово-зеленої трави, до невеликого двоповерхового будинку з біло-блакитними стінами й такими ж ставнями. Опустившись у плетене крісло, вона замислено поглянула на конверт, на чіткий мамин почерк, але розкривати його не квапилась. Кожного разу, коли приходили листи від мами, перед Ганною мов оживало минуле, робилось близьким те, що існувало далеких двадцять років тому: рідні Пироги, Кременчук, перші місяці подружнього життя з Дмитром. Яким видавалось воно все нереальним тепер у затишку спокійного життя в Марселі. Вона й досі не втомлювалась дивуватись тому, як змогли вони дістатись Хабаровська, а з нього — вже молодими батьками двох крихіток-близнюків — сина та доньки — доплисти до Франції. Саме ця мандрівка морями і вплинула на майбутнє її коханого Дмитра. Він, колишній майор НКВС, став морським капітаном.

Для життя вони вибрали південь Франції — чудове місто Марсель, де таке неймовірно синє море. Вони з Дмитром пережили багато чого: і невлаштованість перших років, і війну з німцями, і довгі рейси Дмитра. Але поступово життя вирівнювалось, налагоджувалось. За первістками — Настусею та Андрійком — у них уже тут, у Марселі, народилось ще трійко діточок. І ось зараз, у свої неповні тридцять дев’ять, Ганна знову була важка. Важка своєю шостою дитиною. Погладивши округлий живіт, вона всміхнулась. Усміхнулась, пригадавши маму. Маму, яка народила в сорок два.

Коли почалась війна, батька відразу ж забрали на фронт, а за ним пішов і дядько Данило, який не захотів відсиджуватись у затишку свого відділку. Повернувшись через рік з пораненням, він не застав трагічних подій у своїй родині. А трапилось те, що Дарина, ще до війни побравшись з Прокопенком, усе частіше стала ловити його на зраді. З часом він знахабнів настільки, що вже не приховував від неї своїх зрад. А одного ранку майора Прокопенка знайшли з перерізаним горлом біля його дому. Хто це зробив, з’ясувати не вдалось. А Дарина, вагітна від нього, не витримала. Наклала на себе руки.

А за нею померла й тітка Глашка, яка просто не витерпіла цього удару, бо Дарина для неї була усім у житті. Так дядько Данило повернувся додому вдівцем, а за два місяці овдовіла і мама. Батько загинув десь у Польщі, так і не пробачивши Ганні одруження з Дмитром та ненавмисного вбивства Галини. І то було вічним болем її серця, бо батька вона все ж любила.

Згодом мама народила маленьку дівчинку від дядька Данила, Катрусю, справжню втіху для нього після важкої втрати Дарини. До того ж з’явився в них ще один синок. Маленький Петрик Гребенко. Павло теж загинув у війну, Олена Миронівна довго після смерті Галини не прожила… І мама не втрималась, прихистила сирітку.

Тепер Петрик уже перетворився на дужого, зовсім не такого хворобливого, як у дитинстві, юнака, дуже схожого на Павла.

— Мамо, а ми їсти будемо?

З вікна будинку визирнула семирічна Ярослава, найменша, дуже схожа на Дмитра, і посміхнулась мамі.

Ганна посміхнулась у відповідь.

— Зараз, люба, зараз.

Вона поклала лист на стіл і хотіла йти до хати годувати своє дитя, коли заскрипіла хвіртка й у двір зайшов Дмитро. Високий, підтягнутий та русявий, без жодної сивини, у формі капітана. Її любий, дивом врятований Господом, Господом дарований, її коханий чоловік. Він усміхнувся їй на віддалі, а Ганна ніжно посміхнулась у відповідь. Минуле, полишене там, у Союзі, було важким та гірким. Ганна ще по приїзді в Марсель дала собі слово його забути.

І вона забула. Майже забула.