Ганна вже й не знала, що думати.

— Узявся він на мою голову, — прошепотіла вона, знову виполюючи молоде бурякове бадилля й прислухаючись до свого серця. Але воно, серце, уперто мовчало, й Ганнуся облишила ці недоречні зараз думки, доки не дополола половину свого ряду. Додому вона потрапила майже о шостій вечора, вправно зістрибнувши біля свого двору з причепа великої машини та уникнувши зі сміхом жадібних рук Митька-водія, який не встиг вискочити із кабіни. Помахавши дівчатам, Ганнуся обернулася, підійшла до воріт й, узявшись за дерев’яну хвірточку, раптом відчула, як до спини хвилею холодної води діткнулося щось чуже, недобре та зле. Завмерла, і, вчепившись зимною рукою в старе дерево хвірточки, вона повільно обернулася й здригнулась усім тілом, наштовхнувшись поглядом на палаючі неприязним вогнем чорні очі.

Навпроти двору, на вузькій смужці стежки, що вела до городів, зловісною тінню стояла Галина Гребенко.

Вона стояла мовчки, але вся її постать, невисока на зріст та хворобливо худа, вдягнена у стареньку вицвілу ситцеву куцу сукенку, пов’язана темним фартухом, видавала внутрішню напругу та неприязнь, а очі… Зазирнувши в них, Ганнуся відчула, що Галина знає, знає якимось чином, що Павло саме її кликав серед ночі.

Ганнусі раптом зробилося ніяково, і вона опустила очі.

— Доброго вечора, Галю, — пробурмотіла, відчувши два протилежні та несхожі між собою почуття: переваги над цією убогою жінкою, чия сірість зовсім не личила Гребенку, і провини, що десь глибоко заворушилась у ній, за те, що приваблювала її чоловіка, відкидаючи думки про те, що й у Галини можуть бути почуття до нього, що ця занадто худорлява та галаслива жінка теж його кохає, можливо, навіть до божевілля.

Галина сяйнула у відповідь холодом очей.

— Доброго й тобі вечора, Ганнусю, — досить непривітно відгукнулася вона, й Ганнуся здригнулася від тону, котрим було названо її ім’я. Ой, знала, знала ця гостроноса Галька, що в неї, Ганнусю, зачмарено закохався її Павло. Знала й ненавиділа її за те, ой як ненавиділа. — Павла мого не бачила? — нібито й спокійним голосом запитала Галина, але Ганнусі раптом здалося, що та її ударила, ударила силою своєї ненависті.

Блакитні очі спалахнули у відповідь.

— На полі бачила твого Павла, — відповіла вона, уже не відчуваючи добрих почуттів до цієї жінки. Яка провина може бути перед злою павучихою, що он зиркає з такою ненавистю.

Гордовито поглянувши на притихлу Галину, Ганнуся обернулася й увійшла в двір з високо піднятою головою. Її босі ноги, запилені та втомлені після довгого дня, майже відразу ж потонули у м’якому шовкові трави, яку мама розсіяла по всьому обійсті. Пройшовши біля вибіленої стіни хати з вузькими прорізами вікон та синіми віконницями, вона штовхнула двері й голосно гукнула:

— Мамо, я вдома!

У сінях війнуло на неї пахощами свіжозвареного борщу та смаженої на вишкварках картопельки, й запах цей, запах дому та мами, торкнувшись її, нагадав, як вона зголодніла. Та від маминих смаколиків і не в голодної слина тече, а вже зараз… Посміхнувшись про себе, Ганнуся витерла ноги й увійшла до великої кімнати, котру батьки називали залою, обвівши поглядом звичні з дитинства вже старі та подекуди поламані меблі, серед яких особливо пишно виглядала кована скриня з її посагом. Біля стіни стояв довгий стіл, застелений блідо-сірою, буденною скатертиною, над ним, обрамлене вишитими рушниками, зображення невідомої квітки. Ганнуся знала ще з дитинства, яким болем для мами був отой куточок біля вікна, що виходило на схід сонця. Колись, ще за життя діда Якова — Ганнуся це пам’ятала, — під цими ж вишитими трояндами рушниками красувалися дві ікони, біля яких завжди світив крихітний вогник і мама так часто щось шепотіла, навіть не помічаючи сліз, що котилися по її щоках… А для малої Ганнусі дивно було бачити маму, яка розмовляла з кимось невидимим. Вона не чіпала її в такі хвилини, а коли питала, мама коротко відповідала:

— Господу я молилася, доню. Колись, як порозумнішаєш, я й тебе навчу.

І допитлива Ганнуся чекала. Але дочекалась тільки того, що татко, повернувшись з міста, зірвав ті дві потемнілі від часу дощечки й закинув їх на горище, зовсім не звертаючи уваги на сльози та крик мами. То був єдиний на пам’яті Ганнусі випадок, коли батьки посварились, і до цих пір не забула вона біль в очах мами, біль та розгубленість, які були відповіддю на жорстокі, зовсім незвичні для татка слова.

— Для мене віднині твого Бога не існує. Був би він, наші діти не лежали б зараз у сирій землі.

Мама промовчала. Другого дня вона віднесла ікони до тітки, але вірити в Бога не перестала, терпляче переживаючи безвір’я чоловіка.

— Утомилася, Ганнусю? — лагідно запитала Ярослава Ганнусю, і та, поглянувши на маму, помітила в очах її неспокій. Вона стояла біля столу, насипаючи у велику миску борщу, а праворуч сиділи татко та Івасик, виблискуючи блакитними хитрими оченятами.

Ганнуся захитала головою.

— Якби не так спекотно було, — відповіла вона, сідаючи на лавку та цілуючи Івасика. — А от зголодніла я вже добряче.

Мама тільки посміхнулась, проте настороженість та занепокоєння в її очах не зникли. Ганнуся вдала, що не помічає тієї її напруги. Смачно попоївши маминого борщу та смаженої картопельки, запивши кухлем свіжого молока, розімліла від ситої вечері Ганнуся сіла на стільчик біля вікна, примружила очі й замислилась. Поряд щось цвірінчав Івасик, батько збирався на другу зміну до райцентру, де він працював на цукровому заводі. Ганнуся дуже полюбляла ось такі тихі родинні вечори, коли в хаті тепло й затишно, мама тихенько розмовляє з татком, а вона просто сидить, примружившись та відпочиваючи після важкого дня на полі.

Проте сьогодні насолоджуватися цими простими хвилинами їй заважали думки про Павла Гребенка. За вікном швидко вечоріло, десь на заході червоним полум’ям горіло втомлене сонце, і Ганнуся знала, що Гребенко буде чекати на неї біля річки. А вона сама не знала, чи йти їй на те побачення, злодійкувате та заборонене й, можливо, саме тому таке жадане. З маленького віконця їй добре було видко і тин, що межував їхнє подвір’я з Гребенковим, і хату, що виходила дверима до їхнього двору. Бачила вона й Галину, яка швидкою тінню мигтіла то від хати до повітки, то від повітки до городу. Дівчина напружено вдивлялася в надвечірні сутінки, навіть самій собі боячись зізнатися, що чекає з нетерпінням, допоки з’явиться постать Павла, аби… Аби, відкинувши усі сумніви та побоювання, піти за ним туди, де у вечірньому тумані сонливої річки буде чекати він, аби знову обійняти, аби знову шепотіти схвильованим і жагучим голосом ті слова, від яких то завмирає, то божевільно бухкає серце. Слова, що у якийсь незбагненний спосіб здатні наповнити чи то невиразною силою, чи то незвичною слабкістю.

Замислившись, Ганнуся ледь не проґавила, коли на майже темному подвір’ї з’явився Павло. Одягнений у білу сорочку, він щось сказав Галині, що в’юном звивалась за ним до самих воріт, відчинив хвіртку й рішуче попрямував у бік центру, протилежний від річки. Ганнуся застигла на своєму стільчику, відчуваючи, як важко та нерівно б’ється серце в грудях, як швидше побігла кров по жилах, розпашілою хвилею приливаючи до лиця.

— Щось набачила цікаве, доню?

Тихий та спокійний голос мами, що пролунав майже над головою, примусив Ганнусю здригнутися і ледь не підскочити на місці. Вона рвучко відхилилася від вікна, підняла на Ярославу блакитні прозорі очі.

— Ні, мамо, просто замислилась.

Ярослава недовірливо поглянула на неї, потім важко зітхнула й примостилась поряд на лаву. Узявши в свої теплі, шерехуваті від мозолів долоні прохолодні руки Ганнусі, вона деякий час посиділа мовчки, немов не наважуючись сказати щось головне, те що полишало її спокою, гнітило.

Ганнуся ж сиділа, немов на мішку з гострими голками. Побачена у вікно ставна постать Гребенка, що зникала в темряві в білій своїй сорочці, вабила її, позбавляючи спокою, і серце стискало передчуття чогось невідомого та хвилюючого, того, що чекало на неї за порогом хати, там, у туманній темряві біля сірої стрічки ріки.

Нарешті Ярослава заговорила.

— Тебе щось непокоїть, люба? — тихо і якось несміливо запитала вона, погладжуючи руку доньки.

Ганнуся знизала плечима.

— Та ні.

— Доню, невже ти гадаєш, що я геть на старість осліпла й не бачу, що ти з недавніх пір сама не своя зробилася. Я ж добре тебе знаю.

Ганнуся скоса глянула на маму.

— То вам здалося, мамо.

Ярослава зітхнула.

— Та ні, доню, нічого мені, на жаль, не здалося. Скажи мені чесно, донечко, хіба ж міг привидітися мені твій потяг до агронома Гребенка, ваші обійми біля річки? Ні, — вона захитала головою, помітивши, що Ганнуся намагається заперечити, — ні, люба, не кажи нічого. Не думай, що я тебе не розумію, це не так. Усе я добре розумію, я ж не каменюка, а жива людина. І я не засуджую тебе, доню, ані на хвилинку не засуджую. Павло Микитович надто гарний із себе, аби могло встояти перед ним слабке жіноче серце. Але ж… — Ярослава замовкла, пильно та сумно вдивляючись у замислене, напружене лице Ганнусі, яка намагалася сидіти спокійно, щосили гамуючи бажання негайно ж підхопитися й побігти туди, де в темряві ховаються сірі води річки. — Але ж, Ганнусю, він не для тебе, у нього вже є жінка, дитина, й Галина кохає його, ти ж бачиш, як вона його кохає, він же для неї є всім у цьому світі.

Ганнуся вихопила в руку й рвучко скочила зі стільчика.

— А чи він кохає її, мамо, ти про це подумала? — дзвінким голосом запитала вона, забігавши по залі та скошуючи око на двері.

Ярослава теж підвелася.

— Певно, що кохає, бо інакше б не одружився.

Ганнуся блимнула на неї роздратованим поглядом.

— Певно? Ой, мамочко, як же мало ви знаєте, хоч і живете через тин. Та невже ти не бачиш, мамо, що він страждає поряд із тією сварливою вороною, задихається від кохання її того божевільного, яке душить його, не дає вільно дихати. Вона не закохана в нього, мамо, вона ним просто хвора, і те кохання її сліпе, бо не помічає вона його страждання…

Ярослава кинула на неї гострий погляд.

— А ти, Ганнусю, ти не хвора ним?

Ганнуся застигла біля тієї самої намальованої квітки, що зайняла місце в куточку, де колись висіли старі ікони, й прошепотіла щиро:

— Не знаю, мамо, не знаю. — Їй раптом закортіло відкинути свою впертість, непокірність і кинутись до маминих грудей, як робила вона це ще в дитинстві, припасти до неї, такої лагідної, мудрої, що пахне м’ятою та теплим молоком, розповісти те, що зібралося в неї на серці, краяло його та забирало спокій. Вона закліпала очима, намагаючись відігнати непрохані сльози, і не помітила, як опинилась у материнських обіймах.

— Скажи мені, доню, скажи, люба, що в тебе на серці, що непокоїть? Невже закохалася?

Ганнуся тяжко зітхнула.

— Не знаю, мамо, але вабить мене до нього, тягне Гребенко до себе, немов ярмо на шию одягнув. А я ж не хотіла всього цього, мамо, для мене все це грою було, та, напевно, я загралась. Тягне мене до нього, спокою нема… — Ганнуся дивилась жалібно і розгублено. — Що ж мені робити, мамо? Я казала тобі вдень, що не боюся гріха, я й зараз його не боюся, але ти знаєш, мені сьогодні Надька Карпенкова зі сміхом розповіла, що агроном мене уві сні гукав… а Галина почула… І хоч Ганн у селі не бракує, але вона знає, що то я, мамо, по очах її бачила.

Ярослава нахмурилась.

— Ганнусю! Господи, цього тільки не вистачало!

Ганнуся похитала головою.

— Мені й самій якось ніяково зробилось, як очі її страшні побачила, та все одно Гребенко з голови не йде…

— Жени його, жени, донечко, нічого доброго тебе від стосунків із ним не чекає. На чужому нещасті власного щастя не побудуєш, так казали ще наші пращури, так воно і є. Згадай тільки тітку Марину Вушквариху, забрала вона чужого чоловіка та що отримала? Прокляла її Золотенчиха, зоставшись із трьома дітками, і що?

Ганнуся здригнулась, згадавши брудну, божевільну тітку Марину, що жила в холодній повітці біля згорілої своєї хати й блукала по селу наче примара, кутаючись у брудне лахміття, з повислими довгими пацьорками ніколи не митого волосся та божевільним, страшним блиском в очах. Вона все шукала, все кликала своїх діток, зачіпала сільську дітвору… А якою ж красунею була колись ця удова, коли граючись зманила з родини гарного дядька Золотенка, а потім ще й насміхалась з його покинутої дружини. Два роки прожили вони душа в душу, вона й сина народила, а як поїхала одного разу літом до райцентру, дядько Золотенко хильнув лишку та й заснув, зачинившись у хаті, і, що там трапилось, невідомо, але згорів він заживо разом із трьома дітьми.