— Що це ви, товаришу агрономе, вирішили приєднатися до нашого жіночого товариства? — зблиснувши білими зубами на засмаглій шкірі, насмішкувато запитала Надія Карпенкова, стрельнувши на Ганнусю швидким поглядом. — Чи то вам пішки набридло швендяти?

Гребенко посміхнувся.

— Набридло.

— Ой, то глядіть, — обізвалась Настуся Климиха, огрядна рудоволоса дівка з веселими зеленими очима на заквітчаному веснянками широкому обличчі. — Дізнається ваша дружина, то ще коси нам повидирає.

— Або Митька відлупцює, аби агронома не возив, — додала Карпенкова, і всі дівчата та молодиці так і скорчились від сміху, що голосним відлунням прокотився тихим вранішнім берегом, сколихнувши спокійні річкові води та наполохавши зграйку качок, які повагом походжали біля води. Не сміялись тільки двоє: Павло, якому жарти про ревнивість Галини завжди діяли на нерви, та Ганнуся, яка вбачала в тому сміхові кпини над собою, недобрі та неприємні. Вона вперто уникала відкритих поглядів Гребенка, відчуваючи їх на собі, але не повертаючи голови. Той погляд його тепло торкався її шкіри, примушуючи червоніти лице. Але вона жодним чином не виказала перед жадібно-допитливими поглядами дівчат свого неспокою, удаючи, ніби її цікавлять безмежні зелені поля, що вільно розкинулись за річкою, широкі схилені верби та пронизливо-синє небо, на котрому не зосталось навіть сліду нічної негоди. Тільки одного разу не втрималась вона, кинула на нього крадькома погляд, коли Митько з веселим гудінням оббризкав сварливу бабу Наталку, що випасала кіз за фермою. Вона замахала услід скарлюченим пальцем, вигукуючи щось неприємним, пронизливим голосом. Дівчата відволіклись, а Ганнуся тієї ж миті поглянула на Павла, замилувавшись несподівано його вродливим обличчям під густою шапкою світлого волосся, котре зухвало ворушив зустрічний вітер. А Гребенко відразу ж перехопив той її погляд, перехопив з посмішкою, від якої Ганнусі зробилось важко у грудях. Вона відразу ж відвернулась, занімілими пальцями вчепившись у темне дерево машини. Так і проїхала решту дороги до ланки, уже не озираючись на нього.

Нарешті машина зупинилась, дівчата загомоніли, а з кабіни визирнула кучерява голова Митька.

— Приїхали, бабоньки!

Він зареготав, знаючи, як не полюбляють ланові, коли їх так називають, і спритно сховав голову назад, ухилившись від недогризка яблука, що котрась із молодиць пожбурила у нього. Дівчата заворушились, скидаючи сапи на чорну масну землю, щедро напоєну нічним дощем. Починався новий робочий день, і Ганнуся зітхнула з полегшенням, коли висока постать Гребенка зникла серед зелених насаджень буряків та картоплі. А далі потягнувся спекотний звичайний робочий день. Ганнуся полола свій ряд, намагаючись зосередитися на праці й не думати зовсім про Павла, голос якого чувся то з одного боку поля, то з іншого. Вона вперто не підіймала голови, з несамовитою злістю виполюючи всюдисущий бур’ян. Ні, вона не буде на нього витріщатись, мов нерозумне дівча, мама каже правду. Нема чого лізти до чужої родини, хоч би який був з нього красень.

— Нашому агрономові тепер зосталось тільки сапу в руки взяти та стати з нами у рядочок, — пролунав у Ганнусі майже над самим вухом насмішкуватий голос Карпенкової, відриваючи її від думок. Але вона змовчала, не бажаючи розмовляти з настирливою дівкою, але ж від Карпенкової так просто не відчепишся. Надька помахала перед Ганнусею рукою і вигукнула ледь не на всю ланку:

— Агов, Ганнусю, ти мене чуєш?

Ганнуся повільно випросталась.

— Тебе, оглашенну, й мерці на цвинтарі почули, — утомленим голосом одізвалась вона, неприязно глянувши на Надію. — Чого репетуєш? Працюй краще.

У тої спалахнули очі.

— Невинність із себе вдаєш? Невже гадаєш, що не помітно, які іскри між вами з Гребенком в машині літали? Чи не видко, як пожирає він тебе поглядом…

Блакитні очі Ганнусі погрозливо звузились.

— Рота закрий, Надько!

— А не закрию, — вишкірилась та у відповідь. — Чи ти мені накажеш? Носа задерла, еге, Ганнусю? Що, краща на все село, Гребенка звабила?

— Заздриш?

— Чому заздрити? Почекай, добереться до тебе ще Галина, очі повидряпує та й правильно вчинить!

— А звідки ж вона дізнається? Чи не від тебе?

Надія недобре посміхнулась.

— Може й від мене, — зухвало вигукнула вона, й Ганнуся відчула нестерпне бажання кинутись на цю злісну пліткарку і закрити її широкого рота. Але втрималась, неймовірною силою волі примусивши себе залишитись на місці. Тільки зневажливо глянула в темні очі Надії, що світились недобрим насміхом, і знову схилилась над своїм рядком. Ні, вона не зробить нічого такого, аби ще більше не розпалити те вогнище людського осуду та пліток, що його, без сумніву, роздула Карпенкова. Та й чи були на селі дві більші пліткарки, аніж Надька та мати її Харитина Яківна? Напевне, ні. Все вони бачили, нічого не пропускали, а чого не знали, те легко доповнювали вигадками. Вона полола якусь хвильку, коли знову почувся отруйний голос Надійки.

— Ганнусю! Невже засоромилась?

— Кого? Тебе?

— А чому ж очі ховаєш?

— А щоб не бачити пики твоєї огидної, — кинула Ганнуся, не підіймаючи голови. Карпенкова щось засичала у відповідь, але змушена була відчепитись, зачувши роздратований голос Омелянівни.

Полегшено зітхнувши, Ганнуся з подвійною силою запрацювала сапою, аби опинитися подалі й від Карпенкової, й від її отруйного язика та недоброго погляду. Вона так заходилась, що й незчулась, як минув ранок і настав час обіду. Дві години відпочинку, коли можна було й попоїсти, й додому сходити. Край поля вже виднілась висока тітка Машка Золотенчиха, яку привезли на підводі з великими каструлями. Але Ганнуся полюбляла ходить додому, де і борщ у мами смачніший та й спокійніше. А по дорозі можна до річки зайти, змити бруд зі спітнілого тіла. Вона пішла просто до села. Не було щось настрою хлюпатись у воді. Хотілось спокою, щоб на самоті обміркувати, як бути з оцим тяжінням до одруженого агронома, який вабив її до себе, незважаючи ні на що. Дівчина повільно пленталась, коли раптом її боса нога потрапила на гострий камінець, що валявся у прибитій дощем пилюці. Ганнуся зойкнула, скривилась і затанцювала на одній нозі. Вона нахилилась, аби пожбурити зі злістю клятого камінця, а коли випросталась — їй перехопило подих.

На дорозі перед нею стояв Гребенко.

Ганнусю охопили суперечливі почуття. Вона начебто й зраділа, побачивши його, і водночас їй стало страшно. Проте очі, що палко дивились на неї, виявились сильнішими. Вони вабили до себе з такою силою, що вона не мала волі їм протистояти, з жіночою слабкістю відчуваючи той потяг, що віками кидав жінок у міцні чоловічі обійми.

Павло зробив до неї кілька кроків, а Ганнуся мов укопана застигла біля розгалуженого гілля старої верби, спостерігаючи за його наближенням. Вона зробила тільки один малесенький крок назад, коли він зупинився на відстані витягнутої руки від неї.

— Забилась, Ганнусю? — запитав тихо, чаруючи поглядом.

— На камінець натрапила.

— Боляче?

— Трішки.

Гребенко підійшов ще ближче.

— А чому ти вчора не прийшла? — похмуро раптом запитав він, і Ганнуся з подивом зачула в його голосі образу, й очі в неї засяяли.

— Мама не пустили.

Тепер він ледь помітно посміхнувся.

— А сама б прийшла?

— Можливо, — знизала вона плечима й зойкнула, коли Павло раптом схопив її в обійми, міцно притиснувши до свого великого тіла. — Що ви робите? Пліток вам мало з ранку? Чи ви з розуму зійшли? — запротестувала вона, але він тільки лагідно посміхнувся й тихо відповів:

— Зійшов, Ганнусю, геть зійшов! Від тебе!

Й не встигла вона отямитись, як він нахилив голову й припав до її рожевих, ніжних вуст першим палким поцілунком. Ганнуся завмерла, відчуваючи як сильно б’ється власне серце, а під рукою, ще сильніше, — серце Павла. Дівчина несміливо відповіла йому, але думка про те, що вона не повинна цього робити, що чинить неправильно, цілуючи чужого чоловіка, отруювала всю солодкість його пестощів. Не повинні вони цього робити, ні! Але Гребенко тримав її так міцно, що вирватись з його обіймів було просто неможливо. І тільки коли десь поблизу, в чагарях раптом загавкав собака, він відпустив її.

— Ганнусю!

— Ні! Облиште мене! — Ганнуся вперлась гострими кулачками йому в груди, відхиляючись якомога далі. — Облиште мене!

Павло гірко всміхнувся.

— Облишити тебе? Пізно, пізно, Ганнусечко, моє сонце. Невже не бачиш ти, що я пропав, пропав від кохання до тебе й ніщо вже не потрібно мені в житті цьому. Ніщо, окрім тебе, окрім очей твоїх чарівних, личка твого милого та коханого, окрім тебе, єдиної та жаданої?

Котрій жінці, а тим паче дівчині, не було б приємно чути такі слова та ще ж від такого красеня, і юна, ще наївна Ганнуся не була винятком. Не треба було їх казати, ці слова, але як солодко вони лунають! Слухаючи їх, Ганнуся відчувала себе так, немов стоїть біля самого краю глибокої прірви й тільки один маленький крок відділяє її від падіння. Крок, який вона може зробити, піддавшись чарам Гребенка.

— Ви одружені! — силоміць виштовхнула вона з себе два слова, ненависні слова, й помітила, як потемніло та насупилось його вродливе обличчя. Вона спробувала випручатись з його обіймів, відійти далі, але теплі чоловічі долоні не пустили її, тримаючи міцно за стан. А слова, що пролунали потім, змусили завмерти.

— Я покину Галину, — гаряче зашепотів Павло, й вона зрозуміла, що слова ці не є пустими. Він і справді покине дружину, покине заради неї! — Ми поїдемо звідси далеко-далеко, туди, де будемо тільки удвох, а поряд — наше кохання, наше щастя! Скажи тільки слово, Ганно, одне слово, і я все покину!

Які жадані та в той же час страшні слова! Вона була надто розгублена і схвильована, щоб відповісти на його заклик. Ганнуся відчувала, як все єство її розділяється на дві ворогуючі половини, коли одна бажала погодитись, а інша закликала отямитись, не руйнувати чужої родини.

Гребенко вхопив її ще міцніше.

— Погоджуйся, Ганнусю, погоджуйся, моя люба. Повір, ти не пожалкуєш, жодної хвилини не пожалкуєш.

На вродливому обличчі Ганнусі відобразились усі почуття, що розривали її зсередини.

— Я… я не знаю, — невпевнено прошепотіла вона й здригнулась, раптом зачувши зовсім поряд скрипіння важких коліс та свист шкіряного батога.

— Цоб-цоб-цобе, — почувся каркаючий старечий голос, й Ганнуся ледь не застогнала, упізнавши голос діда Опанаса, батькового дядька. Вона відчула, як розтислись сильні долоні Павла, відпускаючи її, і ледь втрималась на ослаблих ногах. Потім відступила на декілька кроків і повільно поглянула туди, звідки було чутно скрипіння коліс. На велику дерев’яну гарбу було навалено свіжої темно-зеленої трави, а на самій горі, похитуючись з боку на бік, сидів дід Опанас, худий, як жердка, старий, виблискуючи неприязним поглядом вицвілих сірих очей. Ледь помітно прижмурившись, він лупцював по спинах двох волів, не зводячи з Ганнусі гострого погляду.

— Здоров, Ганко, — нарешті проскрипів він, і Ганнуся помітила подив та осуд в його очах, відчула, як наливається жаром її лице від сорому.

Вона ще відступила від застиглого Гребенка.

— Здоров, діду, — ледь вичавила вона нарешті з себе і, кинувши на похмурого діда Опанаса збентежений погляд, раптом не втрималась, стрімко обернулась і побігла по дорозі вгору, до села, з жахом думаючи про те, що дід Опанас неодмінно розбовкає таткові про побачене, а вона не знала, навіть уявити не могла, як до всього цього поставиться батько.

3

Худими тремтячими пальцями Галина зібрала докупи своє тонке, рідке та змарніле чорне волосся, заплела його в неохайну косу та затягнула мотузкою. Потім глянула в дзеркало, болісно скривившись від побаченого. Марне, виснажене постійною нервовою напругою обличчя, яке ця безсонна ніч у сльозах зробила зовсім потворним. Пригадавши сяюче вродою та молодістю, з тонкими рисами та повними червоними вустами, блакитнооке лице сусідки Ганни, Галина ледь чутно застогнала й тихенько заплакала, заскиглила, порушуючи тишу пустої хати.

— Павле, Павле, — скрізь сльози завела вона, сідаючи на лаву та розгойдуючись з боку на бік. Петрик, дивлячись на неї широко, здивовано відкритими світлими, Павловими, оченятами, й собі тихенько заскиглив, але до матері не пішов, забився в куток біля пічки, час від часу кидаючи швидкі погляди в бік дверей. Бабуню виглядав. Галина тільки байдуже сковзнула по ньому поглядом, а потім знову заревіла, нервово жмакаючи грубу тканину своєї сукні.