Невже вона втратить його? Втратить назавжди. Невже ця ясноока діваха зможе зробити те, чого не зуміла зробити нескінченна ватага вродливих, гарненьких жінок та дівчат, що траплялись йому в житті? Невже вона закохала його в себе? Галина не бажала в це вірити, відчуваючи, що обманює саму себе. Потяг Павла до цієї дівиці був надто сильним, аби вона могла залишатися спокійною, знаючи, що його пристрасть мине досить скоро. Ні, із Ганкою було все інакше, Галина відчувала то, холонучи від думки, що він, можливо, уже й закохався в це кирпате дівчисько.

Невже, невже її чоловік кохає цю Ганну?

Думки про це гострими пазурами вп’ялись у серце, не бажаючи відпускати, наповнюючи його розпачем та болем. Як же ненавиділа вона його за це можливе почуття, почуття злочинне та злодійкувате. Ненавиділа і кохала. Кохала завжди, ще з самого дитинства, й буде кохати, кохати завжди, допоки подих смерті не обірве життя в її серці. Вона вирішила давно, що Павло створений для неї і має належати тільки їй, й усе зробила для того, аби він належав тільки їй, аби отримати його, забувши про все, про сором та власну гідність. І не для того перетерпіла вона стільки, аби віддати його якійсь негідниці, що ледь вилізла з пелюшок, а вже краде чужих чоловіків.

Ні, вона, Галина, без боротьби його не віддасть…

Заскрипіли тихо двері, відриваючи Галину від думок та змушуючи здригнутися. Обірвавши плач, вона повернула голову та невдоволено поглянула на низькорослу, товстувату постать матері, яка заходила до хати з цеберкою свіжого молока в пухких руках. Петрик теж затих і зачеберяв до бабусі на нетвердих своїх, слабеньких ніжках.

— Баба!

Блимнувши на дочку похмурим поглядом, Олена Миронівна поставила на припічок цеберко з молоком, підхопила на руки заплакану дитину й лагідно притулила до своїх широких грудей.

— Знову цюмриш? — зле, глухо запитала вона Галину, посилюючи роздратування.

Галина звузила очі.

— А що мені, радіти та пісень співати, коли в мене чоловіка крадуть, а в дитини батька?

Олена Миронівна декілька важких хвилин вдивлялась у бліде, змарніле, спухле від сліз обличчя доньки, а потім роздратовано повела плечима, скривила лице.

— Дура ти, Галько, дура, — промовила, наче виплюнула, вона, легенько погойдуючи Петрика на руках. — І чого вчепилась ти, мов той реп’ях, у того Павла? Чому не жилось тобі спокійно? Бачила ж ти, що не потрібна йому, що не кохає він тебе й не покохає, а все одно лізла, як те сліпе теля в яму. Чи не було в тебе хлопців? Той же Мишко Татаренко, чим гірший був він від твого Павла? А як упадав за тобою, як кохав, на руках був ладен носити.

Галина скосила на матір заплакані очі, вологу в яких поступово висушувало роздратування.

— Замовчіть, мамо, — вигукнула вона, схоплюючись з лави та підбігаючи спочатку до пічки, а потім до вікна. — Ви нічого не розумієте. Я кохаю Павла, чуєте, кохаю! І без нього мені життя на цьому світі немає.

Олена Миронівна плюнула собі під ноги.

— Кохаю Павла, — передражнила вона Галину, — життя без нього нема. А про дитину, про Петрика ти подумала? А про те дитя, що в тебе під серцем? Кого народиш, як будеш отак себе зводити? Чи Петрика хворобливого тобі замало?

Галина мовчки вислухала материнські докори, важко дихаючи та метаючись між пічкою та дверима, мов загнана в клітку дика тварина. Дитина! Іноді вона жалкувала, що народила Петрика, який виявися таким слабким та хворобливим. Не такого сина мріяла вона подарувати Павлуші, зовсім не такого. І хоч він і любив дитину, вона знала, бачила по очах його, наскільки він би був радий міцному, здоровому сину, яким би міг пишатися, якому б радів кожну хвилину, а не жалкував постійно, не досипаючи тих ночей, коли Петрику бувало зле і він своїм жалібним плачем не давав їм заснути. Народження слабкого сина, особливо від такого ставного та здорового чоловіка, як Павло, було кривавою застарілою раною на серці Галини, її постійним потаємним болем, який вона приховувала в самій глибині свого єства, приховувала навіть від матері, а іноді й від самої себе. Їй здавалось, що якби вона народила Павлу здорового, міцного сина, то він би забув про все минуле і зміг би її покохати. Покохати хоча б із вдячності за сина… А вона була б згодна й на таке кохання, та що там казати, вона була згодна на все, навіть на жалюгідні крихти його почуттів, мов той зголоднілий і безпритульний пес, аби тільки коханий був поряд. Але вона не мала навіть цих крихт, він весь час тримав багатство серця свого при собі, тримав, аби одного дня, проклятого небесами, кинути під ноги якогось дівчиська.

Згадавши про Ганну, Галина раптом зупинилась, поглянула в невеличке вікно надвір, туди, де за тином було видко стареньку, похилену хатку Кравецьких. Там, у тій убогій оселі, живе та, на появу якої вона завжди чекала. Появу тієї, яка відбере в неї Павла. Колись, після повернення його з навчання, в її серці жила свята впевненість у тому, що одного дня щастя неодмінно постукає у її двері й Павло покохає її, покохає так сильно, як вона про то мріяла. Але день минав за днем, місяць спливав за місяцем, складаючись у роки, але дива все не траплялось. Павло продовжував залишатись таким самим, як і раніше, болісно-байдужим. Та що там казати. Замість того жаданого й очікуваного кохання в його очах усе частіше спалахували іскорки глухого роздратування та тихої ненависті. Ненависті до неї, людини, що любила його так, як ніхто у світі. А тепер вона втрачає його, втрачає раптово… Втрачає того, у кому єдиному зосередився для неї весь сенс життя, зосередилось саме́ життя. Нехай він навіть не кохав її, а тільки терпів, але ж все одно був поруч, розділяючи з нею своє життя, проживаючи поряд кожен день, засинаючи бік у бік з нею та інколи даруючи скупу ніжність свого великого тіла. Як же зможе вона прожити без усього цього? Без його присутності в своєму житті, без змоги бачити його кожного дня, люблячим поглядом вдивлятися в його вродливе лице, у ці прозорі, світлі очі. Життя без нього буде для неї вже не життям, а тільки існуванням, існуванням пустим, скорботним та темним. Й те не лякало її, що залишиться сама з двома дітьми, те б вона пережила, перетерпіла, а ось втрату Павла не переживе, не перетерпить.

— Що ж мені робити? — ледь чутно прошепотіла вона, напружено вдивляючись у сусідню хату, ніби там, серед чисто вибілених стін, могла знайти відповідь. Як втримати Павла, як віднадити його від Ганни. — Як? — застогнала вона знову, вже не звертаючи уваги на материне бурмотіння за спиною.

А з хати Кравецьких, мов у відповідь на її палкий заклик, повільно вийшов Микита, батько Ганни. Високий, дещо худорлявий чоловік середнього віку, ще досить привабливий лицем, він постояв біля порогу, потягнувся й попрямував у бік повітки. Галина якусь мить, мов зачарована, дивилась йому вслід, а потім раптом зрозуміла. Зрозуміла, що має робити, аби не вража донька перемогу святкувала, а вона сама.

Стрімко обернувшись, вона кинулась до дверей, краєм вуха зачувши крик матері, але не звернула на нього уваги.

— Галько, ти куди?

Галина промовчала, тільки гучно гримнула дверима в сінях та вискочила у нагріте повітря спекотного полудня. Вона мусить, неодмінно мусить боротись за своє щастя. Й зараз у цьому мовчазному, статечному чоловікові вона вбачала своє спасіння, спасіння свого кохання. Швидко пробігши поміж коморою та хлівом, Галина опинилась на городі, а вже звідти увірвалась на подвір’я Кравецьких. Вхопивши краєм ока застиглу постать Ярослави, що терла кабаки на великій іржавій тертушці, вона кинулась до Микити, який порався біля старого воза.

— Микито Яковичу, голубчику, допоможіть, — зриваючись на крик, заволала вона, хапаючи збентеженого Кравецького за тверду, мозолисту та суху долоню і зазираючи в його суворі, досить непривітні очі. — Благаю вас, допоможіть!

Кравецький закліпав.

— Галино, що трапилось?

— Горе в мене, Микито Яковичу, — захлипала Галина, не зводячи з нього наполегливого погляду.

Кравецький нахмурився.

— Помер хтось?

— Я помру, — раптом зі злістю вигукнула Галина, відпускаючи його суху долоню та притискаючи руки до своїх пласких грудей. — Помру, якщо ви дочки своєї на ланцюг не посадите.

Микита спохмурнів ще більше.

— Що таке? Не розумію.

— А що ж тут розуміти? Погано ви виховали доньку, Микито Яковичу, дуже погано, коли вона залицяється до чужих чоловіків та відбирає в дітей батька, — промовила, мов виплюнула, Галина, з напругою вдивляючись у потемніле обличчя сусіда. Десь за спиною налякано зойкнула Ярослава, але Галина навіть не озирнулась, зосередивши всю свою увагу на цьому дещо похмурому чоловікові. Бо відчувала, що тільки він спроможний їй допомогти.

— Що ти таке мелеш, Галино?

— Правду.

— Яку правду?

— А про те, що дочка ваша волочиться з моїм чоловіком, — з наболілою зсередини злістю мовила Галина, відчуваючи, як наповнюються очі гарячою та пекучою вологою. Бо уявила, як її Павло, такий рідний і вродливий, десь обіймає та цілує ту кляту Ганну, даруючи їй свою ніжність та пристрасть, притискаючи до себе жадібно й міцно.

Лице Кравецького закам’яніло.

— Це серйозне звинувачення, Галино.

Вона хлюпнула носом.

— Так Павло сам зізнався.

Кравецький глянув на неї важко, недовірливо, потім перевів погляд на дружину, вдивляючись у неї пильно, допитливо. Галина теж озирнулась. Озирнулась, аби побачити на виразному обличчі своєї сусідки чіткий острах та провину.

— То правда, Ярославо? — спокійно запитав Микита дружину, але Галині його спокій видався досить оманливим.

Ярослава важко зітхнула.

— Не зовсім, — тихо відповіла вона, зводячи невпевненого погляду з чоловіка на Галину, — ніхто ні з ким не волочиться, — уже суворіше додала вона, — просто Ганнуся у нас дівчина гарна, ось і подобається усім, а чи то її провина?

Микита насупився.

— Що, й агроному сподобалась?

Ярослава знизала плечима.

— А почім я знаю почуття агронома? Та Ганнуся мені сама казала, що не має з ним ніяких стосунків…

Галина аж підскочила на місці.

— Еге ж, не має! Менше вірте їй, донечці своїй. Та він убити мене присягнувся, якщо я хоч слово їй скажу. То немає між ними нічого? Та зроду не повірю. — Вона знову заридала, негарно скрививши тонкі, бліді свої вуста, розуміючи, як жалюгідно виглядає в очах цих людей. Але зараз їй було байдуже. Все було байдуже, окрім несамовитого бажання втримати Павла, й заради цього вона була згодна на все, навіть на приниження. Знову обернувшись до напруженого і мовчазного Микити, Галина жалібно прошепотіла: — Благаю вас, Микито Яковичу, не дайте моїм діткам — Петрику та ще ненародженому немовляті, — при цих словах вона охопила себе за ще плаский живіт, — залишитись без батька!

За спиною знову зойкнула Ярослава, чоло ж Кравецького спохмурніло ще більше, і він відповів:

— Можеш не хвилюватись, Ганнуся не завдасть тобі більше клопоту. — Він деякий час мовчки дививсь на Галину, потім поглянув на дружину й рішуче додав: — За тиждень я відвезу дочку до брата в місто — нехай охолоне.

— Микито! — голосно, налякано й, у той же час дещо розгублено, вигукнула Ярослава, а Галина ледь встояла на ногах від почуття полегшення і знову вхопила Кравецького за руку.

— Дякую, Микито Яковичу, дякую!

— Йди вже та заспокойся, — трохи сердито пробурмотів той, і Галина, сяйнувши невпевненою вдячною посмішкою, попрямувала до свого двору, відчуваючи, як оживає в ній надія, а разом з нею оживає й весь світ, що було вже погас і геть стемнів, засліплений чорним маревом несамовитих ревнощів. І хай він не кохатиме, то нічого, її палкого кохання вистачить на двох, головне — ця дівка щезне з його очей.

Повернувшись до свого двору, вона краєм ока вхопила струнку постать Ганни, яка пробігла біля їхнього тину, голосно грюкнувши своєю хвірткою. Завмерши біля старої, геть висохлої вишні, Галина напружено спостерігала, як ненависна розлучниця увірвалась до хати, а майже слідом за нею попрямував і Кравецький, відкинувши роздратовано руку Ярослави, яка теж рушила туди, плачучи та крадькома хрестячись.

Галина застигла на місці, розуміючи, що зараз усе має й вирішитись. Уп’явшись похололими пальцями у висохлий стовбур старого дерева, вона широко розплющеними застиглими очима вдивлялась у зачинені сінешні двері сусідньої хати, закликаючи, волаючи до неба, аби клята Ганна не взяла над нею верху та не вмовила батька дозволити зостатися в Пирогах.

Раптом десь поряд заскрипіла хвіртка, і Галина здригнулась, відірвала погляд від сусідньої хати та глянула на чоловіка, котрий прямував до порога з похмурим обличчям. Не помітивши її, Павло зупинився біля порогу та так і завмер, напружено вдивляючись у білу стареньку хатинку. І за мить, немов у відповідь на його жагучий погляд, двері тієї хатини відчинились, й у темному отворі забіліло округле лице Ганни. Вона рвонулась було на вулицю, але побачила Павла і завмерла на порозі. А Галина, відчуваючи, як повільно згасає в ній радість, подивилась на Павла. На його обличчі застигла пристрасть і ще щось, чого вона не бачила на ньому ніколи, бо навіть у часи подружньої близькості не дивився він так на неї, як дивився зараз на Ганну. Від побаченого рана, що майже ніколи не гоїлась у серці, допікала ще сильніше. Захлинаючись сухим, нечутним плачем, до болю вп’явшись занімілими пальцями в грубу вишневу кору, ледь тримаючись на ногах, Галина вдивлялась у чоловікове обличчя, на якому квітло захоплення іншою, а у неї всередині все волало, охрипало від крику: «Йому вона, Ганна, потрібна, а я ні!»