Ганна, зачувши голос батька, відступила від порогу і стрімко зачинила за собою двері. А Павло, зітхнувши, опустив голову і зайшов до хати. Він не помітив худорлявої постаті дружини, що причаїлась біля стовбура старої вишні. А вона ще довгенько стояла так, дивлячись перед собою застиглим поглядом, не відчуваючи нічого, окрім бурхливої, невпинної хвилі ненависті, що підіймалась із самих глибин її єства, заповнюючи серце та переливаючись через край. Ненависті, густо замішаній на болю та стражданні зрадженої жінки. Ненависті, котра змусила її розтулити занімілі вуста та випустити із себе прокляття.

— Будь ти проклята, Ганно! Будь же ти проклята!


Зачинивши двері та повернувшись до великої кімнати, Ганнуся стала біля дверей, з мовчазним докором вдивляючись у похмуре закам’яніле обличчя батька, що сидів біля столу, не зводячи з неї важкого, невдоволеного погляду. Мама безмовною тінню завмерла поряд, й по тому, як ледь помітно ворушились вуста, Ганнуся здогадалась, що та молиться. Молиться, аби татко не впав у лють та не підняв на Ганнусю руку. Сама ж Ганнуся батька не боялась, бо ще ніколи не бив він її — лаяти лаяв, але не бив.

— Сядь, Ганно, — порушив напружену тишу хати досить спокійний голос Микити. Але Ганнуся і не подумала сідати.

Вона лише вперто задерла голову.

— Я постою.

— Краще сядь.

— Мені на ланку повертатись скоро!

Микита звузив очі.

— Про ланку можеш забути, — так само тихо та спокійно промовив він, а Ганнуся відчула, як по спині проповзли мурашки недоброго передчуття. — На цю роботу свою ти вже не повернешся, можеш бути певна. Чи тобі замало того, що накоїла, осоромила нас перед усім селом…

Ганнуся аж підстрибнула.

— А що я такого накоїла? — ображено вигукнула вона. — Ви, тату, наслухались Галчиних пліток, їй вірите, а доньку рідну ладні брудом полити? А хіба ж моя провина в тому, що привабила я того Гребенка, хіба я просила його про те? І що ж мені тепер лице хусткою обв’язати чи по селу не ходити?

— Не знаю я, що там між вами трапилось, — похмуро обізвався батько, — але мені тут сорому не потрібно! Чи думав я, що доживу до такої години, коли до мене прибіжить сусідка, звинувачуючи мою доньку в перелюбі з її чоловіком? Ні, не потрібно мені таке. — Микита помовчав, а потім рішуче додав: — За два дні відвезу тебе до міста, до дядька Данила, нема чого тут тобі Гребенку цьому очі мозолити.

Ганнуся застигла, зневірливо вдивляючись у похмуре лице татка. Дядька Данила, завжди мовчазного, а тим більше його сварливу дружину Ганнуся не надто любила, а щоб жити поряд з тією набундюченою тіткою Глашкою…

— Ні, тату, я нікуди не поїду, — прошепотіла вона, захитавши головою і зробивши крок назад.

Батько нахмурився ще більше.

— Ні, Ганно, поїдеш, інакше не батько я тобі, — заперечив він, і в його спокійному голосі Ганнуся зауважила ледь помітний гнів, ще прихований, але вже досить відчутний. І ще щось, ледь вловиме, ледь помітне, змусило Ганнусю проковтнути всі слова заперечення, що вже рвались з її вуст, та придивитись пильно до таткового обличчя. Він і раніше сварив її за пустощі, за якісь провини та непослух, але такого виразу на його обличчі вона ще не бачила. Та то було дитинство, провини були незначними, дитячими, а зараз… зараз все по-іншому. Те, що йому наговорила про них з Павлом Галина, вже не було ані дитячими пустощами, ані дріб’язковою провиною, за яку тато посварить-посварить, далі й заспокоїться, забуде. Відчуття того, що ось саме в ці хвилини її дитинство минає, йде від неї назавжди, було таким гострим та несподіваним, що Ганнуся аж похитнулась, раптом знесилившись та прихилившись до стіни. І здавалось їй, що очима тата, гнівливими та осудливими, дивиться на неї зараз оте доросле життя, про яке вона мріяла і до якого прагнула всі останні роки.

— Ганнусю, донечко, що з тобою? — пролунав мов здалеку голос мами, й за якусь мить відчула вона, як торкаються її та обіймають лагідно теплі натруджені материнські руки. Зовсім як у дитинстві. У дитинстві, якому не судилось уже повернутись. — Ганнусю, ти чуєш мене? — знову наполегливо запитала мама, і дівчина кволо посміхнулась.

— Чую, мамо, чую. Все гаразд, просто щось у голові запаморочилось.

Мама поглянула на Ганнусю якось дивно, з незрозумілим острахом, і посміхнулась, трішки боязко, але ніжно та лагідно, мов намагаючись пом’якшити ласкою своєю різкі, образливі слова татка, а потім взяла Ганнусю за руку.

— Ходімо, донечко, ходімо до кімнати, ти ляжеш, трішки перепочинеш, а то он як зблідла, а я тобі потім борщику наллю, ряжанки свіженької, а вже тоді ми з батьком спокійно все обговоримо, — ласкаво приговорювала мама, підштовхуючи Ганнусю до кімнати та кидаючи на чоловіка застережні погляди. Той сидів біля столу мовчки все такий же похмурий та замислений. Ганнуся розуміла, що він свого не полишить. Надто впертою була вдача Кравецьких, Ганнуся це добре знала, по собі знала. Вона дозволила мамі відвести себе до кімнати, де майже впала на ліжко, і байдужим поглядом втупилась у побілену стелю. Мама примостилась поряд, мовчки погладжуючи її натомлені руки. Заговорила вона тільки тоді, коли за батьком грюкнули сінешні двері й вони залишились у хаті самі.

— Ганнусю, що з тобою коїться?

Ганнуся відвернула голову.

— Не знаю, мамо. Я нічого не знаю.

— Гребенко не полишає? — немов не зачувши її слів, запитала Ярослава, стискаючи долоню. — Бачу, доню, по очах твоїх бачу, що не полишає. Але ж ти обіцяла, Ганночко, обіцяла з серця його гнати…

— А якщо я не можу? Якщо це сильніше від мене, мамо? — підхопилась на місці Ганнуся, наполегливо вдивляючись у материнські очі, в котрих докір був змішаний зі співчуттям. — Чому я маю заради щастя Галини відмовлятись від свого власного, страждати, аби не страждала вона?

— Ганнусю, ти не повинна казати таких слів! Так уже склалось життя, і тут нічого вже не вдієш. — Ярослава помовчала, мов не наважуючись сказати щось, а потім все-таки додала: — До того ж… до того ж Галина чекає на другу дитину, ти це розумієш, доню?

Ганнуся розуміла, о, як добре вона це розуміла. Але вражена гордість заважала їй погодитись зі словами мами, небажання поступатись якійсь гостроносій вороні так і кипіло всередині, хоч й знала вже, що не для неї той Гребенко, що ніколи не зможе вона бути щасливою з ним, відібравши батька в дітей. Та і як можна бути щасливою від прокльонів Галини. А бунтувала в ній зараз та маленька дівчинка, що ще залишалась десь у глибині, не бажаючи поступатись тим, що так подобалось їй, хоч і не належало по праву.

— Що ж мені робити, мамо? — жалібно запитала вона. — Чому вона мене перемагає, та Галька, чим гірша я од неї? А він страждає поряд з нею.

— Тут нічого не вдієш, доню, така вже його доля. Сам з нею одружився — бачили ж очі, що брали. А ти ж у мене сильна дівчинка, мине час, забудеш все. І як мені того не хочеться, але буде краще, якщо ти поїдеш до міста.

Ганнуся скривилась.

— Ой, мамо, ні…

— Так, люба, так, — заперечила на те Ярослава. — Ну поміркуй сама, що ж буде, якщо залишишся ти в Пирогах? Гребенко від тебе все одно не відчепиться, а батькові з ним битись, чи що? А Галина? Вона ж все одно спокою тобі не дасть. А осуд? Бачить Господь, важко мені відпускати тебе від себе, я й не хотіла одразу, сперечалась із батьком, та все ж він, певно, правий — так буде краще.

Ганнуся свіркнула очима.

— Для кого краще? Для Галини?

— Для всіх.

— Ні, мамо, неправда.

— Правда, — ласкаво заперечила Ярослава Ганнусині гіркі слова. — І колись ти згадаєш мене, згадаєш ці слова. А зараз відпочинь, прийди до тями, поміркуй про все спокійно та без запалу. А ще краще — поспи, подрімай.

Ганнуся промовчала, покірно заплющила очі й несподівано заснула, забувши і про Павла, й про дружину його. А коли відкрила очі, то відразу ж почула тихий голос мами, що лунав з великої кімнати.

— Микито, не треба, нехай відпочине, — тихо казала вона, і Ганнуся зрозуміла, що батько хоче з нею поговорити. Але вона не могла. Просто не могла та й не хотіла, ображена його словами. Тому міцно заплющила очі, вдаючи, що ще не прокинулась, та так і пролежала, поки батько не пішов на зміну.

— Ганнусю? Ти не спиш? — зачувся поряд голос мами, яка нечутно увійшла до її кімнати. Ганнуся розплющила очі.

— Не сплю.

— То, може, борщику?

— Ні, я не голодна.

— Ганнусю, — тепер у голосі мами виразно було чутно докір. — Не можна ж так.

— Можна, — байдуже відповіла Ганнуся, здригаючись від думки про те, що доведеться поїхати з рідної домівки й все через ту Гальку з її ревнощами дурними та довгим язиком.

— Випий хоча б ряжанки, — знову звернулась до неї занепокоєна мама, й Ганнуся доволі кволо погодилась.

— Добре, тільки трішки.

— Зараз принесу.

Мама вийшла, а за мить біля Ганнусі вже опинився Івасик. Він дещо несміливо наблизився до її ліжка, витріщивши блакитні оченята, намагаючись рухатись якомога тихіше. Потім зітхнув.

— Ти захворіла, Ганнусю?

Ганнуся не втрималась від слабкої посмішки.

— Трішки.

— А що в тебе болить?

— Серце, — сказала Ганнуся правду. Бо воно, серце, й справді боліло, напевне, вперше за усе її життя.

Івасик помовчав, роздивляючись її з подивом та розгубленістю, з якимось невимовним виразом, а потім запитав:

— То ти тепер будеш, як баба Климівна, щоразу хапатися за груди, коли тобі хто щось не так скаже, чи хлюпатись додолу, коли на тебе хтось гримне?

— Ні, дурненький, — відповіла Ганнуся, зводячись з ліжка та пригортаючи до себе брата. — Я просто сумую, тому що татко хоче відправити мене до міста.

Івасик скривився.

— А я не хочу, щоб ти їхала.

Ганнуся зітхнула.

— Я теж, любий. Але так вирішив татко.

Хлопчик поморщив лоба.

— То татко негарно вирішив! Я от ублагаю його не робити цього!

— Ну спробуй, — відказала Ганнуся, але віри в те, що батько полишить її в Пирогах, чомусь не мала. І в очах мами, що мовчки застигла на порозі з глиняним кухлем та куснем хліба в руках, вона теж побачила зневіру в тому, що тато ще передумає.

Поволі минув вечір, мама з Івасиком лягли спати, але Ганнусі не спалося. Поглядаючи у вікно, вона посиділа деякий час на ліжку, а потім, глибоко зітхнувши, повільно підвелась, постояла, дослухаючись сонливої тиші хати, й попростувала до дверей. Постояла так деяку мить, а потім швидко шмигнула на вулицю, не помітивши мами, що застигла на порозі своєї кімнати, прокинувшись від невідступної тривоги за доньку. Могла, але не зупинила. Нехай попрощається з тим Гребенком, хоч так утішить своє серденько, а вона вже вимолить у Господа, щоб забувся він, відпустив її любу донечку, щоб там, у місті, Господь послав їй гарну пару, послав щастя, щоб відвернуло її від того Гребенка.


Прохолодне повітря зоряної ночі неприємно торкнулось тіла Ганнусі, прикритого тільки тонкою довгою сорочкою. Вона зіщулилась, але рішуче відійшла від порога хати, щоб уже посеред двору застигнути в нерішучості. Прямо перед нею, серед дерев, причаїлось обійстя Павла, але воно було темним, тихим та пустим. Хата витріщалась на неї чорними очицями віконниць, у котрих не було видко навіть проблиску світла. Ніхто не чекав на неї в цій темряві — тільки тиша та повний місяць десь високо в небі.

Постояла ще, коли раптом у густих кущах порічок щось зашаруділо. Вона завмерла, дослухаючись. Невже він, поважний агроном, немов безвусий зухвалий хлопчисько, може сидіти в кущах, чекаючи на її появу? Та у сріблястому світлі місяця побачила Ганнуся не його вродливе лице, а біленьку мордочку песика Колобка.

— Не спиться тобі, розбійнику?

Собака підбіг, завилявши хвостом. Ганнуся погладила його, а коли випросталась, здригнулась.

Біля воріт у світлі місяця стояв Гребенко.

Він постояв якусь мить, а тоді рішуче попрямував до неї, пропалюючи палким, відвертим поглядом. Коли він простягнув руки, аби схопити Ганнусю в обійми, дівчина раптом, несподівано для себе, вигукнула:

— Не треба!

Павло розгублено опустив руки.

— Ганнусю, але чому?

— А ви не знаєте?

— Ні!

— Невже Галина не повідомила вас про те, про що вже встигла розказати моїм батькам? Невже ви не знаєте, що маєте вдруге стати батьком?