Лізетта почервоніла і ніяково ковтнула. На обличчі мадам Азер на мить проступило занепокоєння:

— Вибачте, месьє, Лізетта завжди ставить невлучні питання.

— Тут немає за що вибачатись, — посміхнувся Лізетті Стівен. — Нічого страшного. Я цього не соромлюся.

Увійшла Маргарита із яловичим філе на тарілці з блакитними візерунками і поставила на стіл перед мадам Азер.

— Принести червоне вино? — запитала вона. — З учорашньої вечері залишилося трохи.

— Давайте.

Мадам Азер поклала шматок м’яса із кров’ю кожному на тарілку. Стівен знову наповнив келихи. Йому пригадалося, як у човні її нога спиралася на його ногу. Шкіра її оголених рук була засмаглою до світло-коричневого відтінку. Жилет чоловічого крою і відкрита шия тільки підкреслювали її жіночність.

— Я скоро повертаюся до Англії, — зауважив Стівен. — Мені надіслали телеграму, що я потрібен компанії у Лондоні.

Ніхто не відповідав, атмосфера напружилась. Він додав:

— Мені буде шкода від’їжджати.

— Ви завжди можете знову приїхати до нас у гості, — сказала мадам Азер.

— Звичайно, я міг би повернутися в будь-який час.

Маргарита принесла картоплю. Лізетта потягнулась і посміхнулась.

— Щось мені захотілося спати, — сказала вона зі щасливим обличчям.

— Це через вино, — здогадалася мадам Азер. Її обличчя теж торкнула посмішка, і повітря, здавалося, посвітліло.

Обід вони завершили фруктами, каву Маргарита подала у вітальню. Вони сіли навколо столу для гри в карти — того, за яким Стівен грав із чоловіками першого вечора у цьому домі.

— Я піду трохи прогуляюся у саду, — сказала Лізетта, — а потім, мабуть, подрімаю у своїй кімнаті.

— Добре, — відповіла мадам Азер.

Дівчина легкою ходою зникла з кімнати. Враз атмосфера між ними змінилася і цього разу безповоротно. Мадам Азер не могла дивитися Стівенові в очі — вона не відривала погляду від столу, займаючи руки срібною ложкою та порцеляновим блюдцем. Стівену стиснуло груди, було важко дихати.

— Хочете ще ка...

— Ні.

І знову нависла тиша.

— Подивіться на мене.

Мадам Азер, не піднімаючи погляду, підвелася і сказала:

— Мені треба йти, займатися шиттям у своїй кімнаті, так що...

— Ізабель, — Стівен схопив її за руку.

— Ні, благаю вас, не треба.

Він потягнув її до себе і обійняв, щоб вона не могла втекти. Її очі були заплющені — вона все ще не дивилася на нього, — і він поцілував її у напіврозтулені губи. Він відчув рух її язика, як руки стиснули його спину, — а потім вона вислизнула з його обіймів так раптово, що її блуза розірвалася і стало видно атласну стрічку. Тіло Стівена здригнулося від бажання.

— Ви повинні. Бога ради, ви повинні, — він майже сердився на неї.

Мадам Азер плакала із заплющеними очима:

— Я не можу... Ні... Я не... Я не думаю, що це буде правильно.

— Ви, може, хотіли сказати «Я не думаю, що добре вас знаю»?

— Ні. Я хотіла сказати, що не думаю, що це буде правильно.

— Це правильно. Ви самі знаєте, що правильно. Це найправильніше рішення, яке тільки може бути. Ізабель, я вас розумію. Повірте мені. Я розумію вас. Я кохаю вас.

Він поцілував її знову, і вона відповіла йому. Він відчув солодкість її губ, а потім припав обличчям до її плеча.

Вона вирвалася і вибігла з кімнати. Стівен підійшов до вікна, відчинив і подивився на вулицю. Ним керувала сила, якій він не міг протистояти. Та частина його свідомості, котра зберігала спокій, розуміла це. Необхідність була очевидною — питання було тільки в тому, чи вона згодиться.

У своїй кімнаті мадам Азер нервово крокувала від стіни до стіни, витираючи сльози. Вона майже задихалася від почуттів до нього, але боялася його. Їй хотілося втішити Стівена — а разом із тим хотілося, щоб він узяв її, щоб використав її. Потоки бажання і пристрасті, яких вона ніколи не знала та про які не думала вже багато років, захлиснули жінку. Вона хотіла, щоб він оживив у ній все те, що вона поховала, щоб він зруйнував і принизив ту несправжню її особистість, створену нею. Але він такий молодий... Вона відчувала невпевненість. Хотілося торкнутися його шкіри...

Вона спустилася сходами вниз — так легко, що її кроків не було чути. Вона застала його у боротьбі із самим собою, повернутим до вікна.

— Ідіть у червону кімнату, — промовила жінка.

Коли Стівен повернувся на голос, її вже не було. Червона кімната. Він запанікував. Це, мабуть, була одна з тих кімнат, котрі він якось бачив, але потім не зміг знайти. Наче кімната зі сну — недосяжна, завжди десь позаду. Він побіг сходами нагору і побачив, як вона звертає за кут. Вона йшла головним коридором до вузького переходу, від діленого аркою. Там у кінці були зачинені двері, через які потрапляв у ту частину будинку, де живуть слуги. Перед ними зліва були інші — з овальною порцеляновою ручкою та тріскучим замком. Він наздогнав її вже біля дверей маленької кімнати, де стояло ліжко з мідною рамою, накрите червоним покривалом.

— Ізабель, — у нього в очах теж стояли сльози. Він пропустив між пальцями пасмо її волосся.

— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.

Він знову поцілував її, і цього разу її язик не тікав від нього.

— Де Лізетта? — запитав він.

— У саду. Я не знаю. О боже, будь ласка... — вона затремтіла, очі заплющилися. Коли вона змогла їх розплющити, їй було важко дихати.

Стівен почав зривати з неї одяг, і вона наполегливо, але незграбно йому допомагала. Жакет зачепився за лікоть. Стівен стягнув блузу і занурився обличчям у атлас на її грудях. Зір та дотик приносили йому стільки насолоди, що, здавалося, йому буде замало і кількох років, щоб оцінити це. Зараз же ним керував нестямний поспіх.

Ізабель відчувала дотик його рук, його поцілунки, розуміла, що він бачить, розуміла, що це соромно і непристойно. — але уявляла, як це руйнує її несправжню благопристойність, і ще більше розпалялась. Вона торкалася його волосся, плечей, гладенької шкіри на грудях під сорочкою.

— Будь ласка, швидше, — Ізабель почула свій голос, хоча слова було важно розібрати через рване дихання.

Вона провела рукою по передній частині його штанів — так, як, на її думку, зробила б якась повія, — і відчула напруження під тканиною. Ніхто її не засуджує. Нікого це не жахає. Вона може робити усе що заманеться. Він зупинився, щоб зробити подих, і вона допомогла йому зняти з себе шовкові панталони — щоб показати йому те, що він, певно, довго уявляв собі. Вона щільно заплющила очі, роздягаючись, — але почуття провини так і не з’явилося. Стівен притис її спиною до ліжка, і вона почала ритмічно вигинатися дугою, а тіло — благати про його увагу. Нарешті вона відчула дотик — хапнула повітря, і зрозуміла, що навіть не чекала цього. Вона відчула його язик — він дражнив, обпікав її ззовні і навіть усередині, наче відмикав ключем замок у її тілі. Вона задихалася від шоку цих нових відчуттів. Її тіло пронизувало тремтіння довгих ритмічних рухів. Пристрасть наче віднесла її свідомість кудись далеко, у грудях з’явився вузол — і цим відчуттям вже майже неможливо було опиратися, хоча вони наростали. У цьому конфлікті емоцій її голова металася з боку в бік, вона почула свій власний голос, який наче десь здалеку намагався чомусь заперечувати, — але хвиля відчуттів накрила її знову, і знову, а потім прокотилася крізь живіт, усі кінцівки, і слабкий голос — цього разу уже десь близько — промовив: «Так».

Коли вона розплющила очі, перед нею стояв Стівен — повністю голий. Її очі сфокусувались на тій його частині, котра виступала вперед. Вони ще не кохалися, і головне задоволення для них ще було попереду. Він притис її до ліжка своїм тілом і поцілував обличчя, груди — потягуючи губами соски. Потім він перевернув її на живіт і провів руками по внутрішній стороні стегон, затримавшись над шовковими панчохами, які він у поспіху не мав часу зняти, і у тому місці, де її ноги сходилися разом. Він почав цілувати їй спину, просуваючись вниз через рожеві пухкі пагорби плоті до задньої частини стегон. Тут він на мить зупинився, притулившись щокою, — і почав спочатку від кісточок над її стопами, які він роздивлявся тоді у човні, та внутрішньої сторони литок.

Дихання Ізабель знов прискорилося.

— Будь ласка, любий, зараз, благаю тебе... — вона уже не могла терпіти. Лівою рукою вхопила ту частину його тіла, яку хотіла відчувати у собі, — і він, ошелешений, навіть перестав її цілувати.

Вона ширше розвела ноги, запрошуючи до себе, — вона жадала його всередині. Вона відчувала, як натягнулася тканина під її стопами, — і направила його всередину. Почувся його стогін — і він закусив зім’яте простирадло зубами. Він майже не рухався, наче боявся самої ситуації або того, чим вона може закінчитися.

Ізабель насолоджувалась цим розкішним відчуттям проникнення. Воно прокочувалось межами її плоті, наповнюючи бажанням і щастям. «Зрештою я стала тим, ким я є, — думала вона. — Я народилася для цього». Уривки напівдитячих бажань та пообідніх фантазій, придушених рутиною батьківського дому, спалахували у її голові. Нарешті вона відчула, як встановився зв’язок між виром її бажань і уважним пізнанням самої себе, маленької дівчинки Формантьє.

Ізабель почула його стогін — і одночасно відчула сплеск усередині. Його плоть раптово збільшилась настільки, що вони стали майже одним цілим. Шок та інтимність того, що він зробив — вилився у неї, — стрепенула її тіло знову, як уперше, тільки швидше та сильніше. Настільки, що вона на якусь мить втратила зв’язок зі світом.

Коли Ізабель прийшла до тями і розплющила очі, Стівен лежав впоперек ліжка обличчям вниз, а голову так незручно повернув убік, що здавався мертвим. Обоє мовчали. З вулиці долинав пташиний спів.

Непевно — майже сором’язливо — вона провела пальцями по його спині через хребець, що стирчав вище за інші, вниз до вузьких стегон та сідниць, вкритих м’якими чорними волосинками. Взявши до рук його пошкоджену долоню, вона поцілувала набряклі кісточки. Стівен перевернувся на спину і подивився на неї. Її зачіска розтріпалася, і пасма різних відтінків спадали на голі плечі і тугі округлі груди, котрі підіймалися в такт її все ще пришвидшеному диханню. Обличчя та шия Ізабель світилися рожевим сяйвом: яскравий колір крові м’яко відтіняв молоду молочну шкіру з золотистими і коричневими цяточками ластовиння. Якусь мить він дивився їй у вічі, а потім поклав голову на плече, дозволяючи пестити своє обличчя та волосся.

Вони лежали, вражені і невпевнені, в довготривалому мовчанні. Згодом Ізабель почала обдумувати те, що відбулося. Жінка піддалася, але не у пасивному сенсі — вона хотіла зробити йому цей подарунок. Насправді вона прагнула продовження. На якусь мить ця думка налякала її. Ізабель уявила їх удвох на початку якогось спуску, кінця якого вона не уявляла.

— Що ми наробили? — промовила вона.

Він сів на ліжку й обійняв її.

— Ми зробили те, що повинні були, — Стівен шалено на неї подивився. — Моя мила Ізабель, зрозумій це.

Вона мовчки хитнула головою. Він хлопчисько. Милий хлопчисько. І тепер він завжди буде поряд.

— Стівен, — вона вперше назвала його ім’я чарівною іноземною вимовою.

— Ізабель, — відповів він, і його обличчя освітила посмішка.

Вона притисла його до себе, а в кутиках її очей збиралися сльозинки.

— Ти прекрасна, — сказав Стівен. — Я не знаю, як буду дивитися на тебе відтепер. Я видам нас. Ми будемо сидіти за вечерею — а я буду думати про те, що ми робили тут. І буду уявляти тебе такою, яка ти зараз, — він ніжно провів рукою по її плечу і притис тильну сторону долоні до її щоки.

— Не видасиш. І я не видам. Ти повинен бути сильним, адже ти кохаєш мене, — у спокійному погляді Стівена вона не побачила страху.

Його руки ніжно гладили її груди, і вона втратила концентрацію. Вони проговорили лише хвилину, але те, що вони встигли одне одному сказати і що це означало для них, втомило її думки. Непереборне бажання захоплювало її тіло щоразу сильніше, супроводжуючи його руку, котра торкалася тих ніжних частин її тіла, які мало хто має право бачити. Її дихання збилося, і вона відчула, як зісковзує знову кудись у безодню, яка не матиме краю, — але цього разу за власним бажанням.


Того вечора Азер мав навдивовижу гарний настрій. Меро схилявся до того, щоби пристати на його нові пропозиції щодо зарплатні робітникам. Страйк поширився серед фарбувальників, але було малоймовірно, що він зачепить інші частини галузі. Його друг Берар, котрий не заходив вже майже тиждень, пообіцяв навідатися разом із дружиною та тещею для гри в карти після вечері. Азер розпорядився, щоб Маргарита принесла дві пляшки бургундського червоного з льоху. Він зауважив, що мадам Азер чудово виглядає, та поцікавився, як минув день Лізетти.