— Яких?

— Не таких, які ми з тобою... — Ізабель зніяковіла і замовчала.

— Він тебе б’є?

— Так. Спочатку лише для збудження. Не знаю, чому він вважав, що це допоможе. Гадаю, згодом він це робив з розпачу та сорому. Коли я спробувала заперечувати — переконував, що це такі любовні ігри, і від мене вимагається покора, якщо хочу бути гарною дружиною і народити дітей.

— Тобі дуже боляче?

— Не дуже. Він ляскає мене по обличчі та спині. Іноді він бере кімнатний черевик та удає, що я дитина. Один раз він хотів вдарити мене палицею, але я його зупинила.

— Тобто іноді тобі таки буває боляче?

— Та ні. Іноді буває синець або червоний слід. Він не завдає мені значної шкоди. Просто принижує. Наче я — якась тварина. Мені його шкода, бо таким чином принижується сам. Він дуже злиться і соромиться цього.

— Як давно ви займались коханням? — Стівен відчув, як уколи ревнощів заступають його співчуття.

— Майже рік тому. Це безглуздо: він і досі вдає, що приходить до мене у кімнату саме за цим. Ми обоє знаємо, що зараз він навідується лише для побоїв чи зробити боляче. Але вдаємо, що насправді усе інакше.

Стівена не дуже здивувало почуте, але страшенно обурило те, що Азер завдає Ізабель болю.

— Ти повинна це припинити. Зупини його. Накажи йому більше не приходити до твоєї кімнати.

— Я боюсь його реакції у такому випадку, що він скаже чи зробить. Він може усіх переконати, що я погана дружина і не хочу з ним спати. Я думаю, що він уже смакує із друзями історії про мене.

Стівен пригадав, якими поглядами обмінювалися Берар і Азер. Він узяв руку Ізабель, поцілував її і притис до свого обличчя.

— Я про тебе подбаю, — сказав він.

— Милий хлопчику, — відповіла вона, — ти такий дивний.

— Дивний?

— Такий серйозний, такий... інакший. І усі ці речі, які ти змушуєш мене робити...

— Є щось, що я змушую тебе робити?

— Ні, в іншому сенсі. Я все роблю за власним бажанням — але тільки завдяки тобі. Хоча не знаю, чи все це правильно, чи... припустимо.

— Як те, що сталося унизу?

— Так. Я розумію, звісно, що я невірна дружина. Але самі ці речі... ніколи не робила такого. Я не знаю, чи нормально це. Чи займаються таким інші люди. Розкажи мені.

— Я не знаю, — відповів Стівен.

— Ти маєш знати. Ти ж чоловік, і у тебе були інші жінки. Про сам акт мені розповідала сестра Жанна, але я більше нічого не знаю. Тобі відомо більше.

Стівен зніяковів.

— Я пізнав тільки двох або трьох жінок. Але з ними усе було зовсім по-іншому. Я думаю, що наші вчинки самі усе пояснюють.

— Я не розумію.

— Я теж. Але ти не повинна соромитись.

Ізабель хитнула головою, хоча на обличчі читалося невдоволення Стівеновою відповіддю.

— А ти? — запитав Стівен. — Ти відчуваєш вину?

Ізабель заперечно похитала головою:

— Мабуть, я повинна, але ні, не відчуваю.

— І тебе це турбує? Тебе турбує, що ти щось втратила? Втратила здатність відчувати вину? Втратила зв’язок із тими цінностями, з якими виросла? З тими, що мали б викликати почуття провини?

— Ні, — відповіла вона. — Я відчуваю правильність того, що відбувається між нами. Але точно не за тією мірою, котру встановлює католицька мораль.

— А ти вважаєш, що існують ще якісь критерії оцінки правильного та неправильного?

На обличчі Ізабель з’явилося спантеличення, хоча у думках їй все було зрозуміло.

— Мають бути. Не знаю, які саме. Не знаю, чи можливо їх коли-небудь пояснити. Їх точно не знайдеш у книжках. Але я зайшла надто далеко і повернутися назад уже не зможу.

Стівен охопив її руками і стис у обіймах. Він відкинувся назад на ліжко, притискаючи жінку до своїх грудей, і відчув, як її тіло стає м’яким — вона засинала.

У саду воркували голуби. У плече Ізабель відбивалося серцебиття Стівена. Її шия ледь помітно пахла трояндами, і він зручно примостив руку на лінії її ребер. Його нерви заспокоювало чуттєве пересичення моменту, думки кудись щезли. Він заплющив очі і невдовзі заснув.


Рене Азер не мав жодних підозр щодо того, що відбувається у його будинку. Злість та розчарування з приводу своєї фізичної неспроможності перемогли його почуття до Ізабель. Зрештою він відчув власне емоційне безсилля проти неї. Він не кохав її, але прагнув вираження хоч якихось почуттів до нього. Він відчував її жалість, і це злило його ще більше. Якщо вона не може його любити — то принаймні повинна боятися. Ізабель розуміла, що в основі цього почуття лежить провина.

Азер пам’ятав ту отриману насолоду, коли став першим чоловіком у цьому молодому тілі — набагато молодшому за нього, — а також захват, коли вона закричала від болю. Захват, якого він не міг заперечувати. Він пам’ятав її спантеличений погляд і відчував, що вона може володіти більшою чуттєвістю у статевому акті, ніж його перша дружина. Але коли він побачив її збентеження, то вирішив пригнітити замість того, щоб терпляче завоювати її прихильність. Тоді Ізабель була ще достатньо сумирною та невинною — хоча батько і вважав її свавільною, — і чоловікові не було би складно завоювати її любов’ю та повагою. Проте Азер не ставив такої мети перед собою. Її емоційний та фізичний апетит прокинувся, але так і залишився невдоволеним, бо чоловік усю енергію вкладав у непотрібну боротьбу із власними слабкостями.

Азер не мав жодної причини не довіряти Стівенові. Англієць, як для свого віку, добре знався на своїй справі, гідно поводився з Меро та робітниками. Не те щоб Стівен особливо подобався Азерові: якщо той запитав би себе чому, то списав би це на його холодність та замкнутість. Саме ці якості Азер не любив у самому собі, хоч у Стівена вони проявлялися по-іншому. Стівен здавався надто скритним та стриманим, щоб запідозрити у ньому того, хто впадає за жінками. Азер думав, що таких чоловіків одразу виказує манера фліртувати в розмові; що вони однозначно красивіші та набагато дотепніші за Стівена — щоб причаровувати жінок очевидними та звабливими прийомами. Як приклад для Азера слугував Берар, котрий вочевидь саме таким був у молодості. Тиха чемність Стівена не здавалася загрозливою, окрім того, він був іще хлопчиськом, попри те що виглядав старшим. На ньому гарно сидить його англійський костюм, його волосся ще не рідшає — але за мірками Азера, Стівен не міг називатися красенем. Він сприймався, мов квартирант, мешканець пансіону — він не належав до домочадців і був годен дещо більшої уваги господаря, ніж Маргарита. У будь-якому разі, Азер мав безліч справ на фабриці. Стукіт машин та дратівлива паперова робота майже не залишали часу думати про дім, дітей чи Ізабель.

Через тиждень після сутички на фабриці Азер сказав Стівенові, що йому можна знову повернутися до роботи, але краще все-таки не відвідувати ніяких зборів, на котрі його кликатиме Меро. Небезпека страйку начебто вщухла, і малюку Люсьєну не вдавалося підняти робітників на протест — що Азера, звичайно, дуже тішило. Азер здивувався бажанню Стівена почекати із виходом ще день чи два — він вважав, що хлопцеві нудно сидіти вдома із Ізабель та Лізеттою, — проте згодився відстрочити його повернення до початку наступного тижня.

У відповідь на свою телеграму, надіслану до Лондона, Стівен отримав лист із детальними інструкціями від роботодавця. Він мав лишитися до кінця місяця, а коли термін спливе — представити письмові звіти у канцелярію на Ліденхолл-стріт. Стівен повважав щастям отримати додатково три тижні часу і надіслав підтвердження зворотною телеграмою. Ізабель він не обмовився про дату свого від’їзду — для хвилювання вона була ще занадто далеко, і дні минали настільки насичено, що його життя, здавалося, докорінно змінюється.

Настав час рибальської поїздки на Анкр у вихідні. Берари не змогли поїхати, бо тітка Еліза захворіла, тому на потязі до Альбера вирушили тільки Азери, Маргарита і Стівен.

Перед залізничним вокзалом був великий брукований двір. Центральна арка будівлі вокзалу переходила у гостроверху башту з годинником. Розказували, що саме цей вокзал надихнув Османа працювати в Парижі. Незважаючи на те що частина Ам’єна скидалася на копію столиці, містяни все ж пишалися тим, що саме їх вокзал надихнув архітектора. Запряжені екіпажі чекали у черзі справа від величного входу зі скляним дахом, а маленькі візки без коней стояли під двома газовими ліхтарями. Зліва від входу було розбито охайний парк з декількома овальними газонами, розташованими підрізними кутами один до одного, — це урізноманітнювало строгий вид, який відкривався пасажирам, коли вони підходили до вокзалу з вулиці. Касова зала була забита сім’ями, котрі вибирали екскурсії за місто.

Над платформою розносився брязкіт візків торговців вином, сиром і м’ясом. Коли Азери прибули на вокал, вікна великого ресторану вже запітніли парою з кухні, де готувався обідній суп. Аромати крес-салату та щавлю відчувалися щоразу, коли прочинялися двері, пропускаючи офіціантів у чорних жакетах та довгих білих фартухах — вони розносили каву та коньяк замовникам та голосно вигукували замовлення до бару. Найдальше від кухні в залі стояв високий касовий апарат, за яким працювала сива жінка і ретельно записувала щось у касовій книзі сталевим пером.

Два локомотиви пихкотіли по гладеньких рейках, тягнучи за собою вагони. Чорні від вугілля, замурзані обличчя машиніста та кочегара немов засвідчували важкість технічної та індустріальної праці прокладання шляху на захід до Парижа та на північ до побережжя. Це разюче контрастувало з блискучими панелями пофарбованих екіпажів та пишними пастельними сукнями дам і охайним одягом дітей, котрі юрбилися на платформі, тримаючи парасольки.

Довелося перебити Грегуарове зачароване споглядання Паризького експресу, щоби дістатися маленького поїзда, котрий прямував до Альбера та Бапома і чекав на іншій платформі.

У вагоні всі повсідалися на гарячі плюшеві сидіння — звідси можна було спостерігати, як центр міста повільно залишається позаду. Шпиль собору промайнув за вікном і зник, і поїзд попрямував на схід у Лонго, там з гуркотом змінив лінію і, зрештою, вийшов на свій остаточний курс на північ. Тут потяг набрав швидкості, і чахкання локомотива зникло у ритмічному стукоті коліс по рейках.

Лізетта склала руки на колінах і сиділа між мачухою та братом на середині лавки. Навпроти сидів батько — між Стівеном та Маргаритою.

— Так що, ви упіймаєте найбільшу рибу? — звернулася вона до Стівена, нахиливши голову трохи убік.

— Не думаю. Тут, мабуть, потрібні якісь особливі знання. Французька риба дуже розумна — не те що англійська.

Лізетта захихотіла.

— У будь-якому разі, не так важливо, чи риба буде великою. Головне — насолодитися процесом.

— Найбільшу упіймаю я, — заявив Грегуар. — Ось побачите!

— А я думаю, що Стівен упіймає більшу, ніж ти, — підділа його сестра.

— Хто? — здивувався Азер.

— Ти, мабуть, хотіла сказати «месьє Рейзфорд», Лізетто? — церемонно промовила Ізабель, трохи запнувшись від власного лицемірства.

Лізетта спокійно, дещо глузливо подивилась на мачуху і відповіла:

— Я? О, так, мабуть, так і хотіла.

Ізабель відчула, як її серце стукнуло й завмерло. Вона боялася подивитися на Стівена — хоча навіть якби і наважилася, то все одно не зловила б його погляду, оскільки звучання власного імені його збентежило і тепер він не відводив очей від зелених пасовищ у прямокутних фрамугах вікон поїзду.

Ні Азер, ні Грегуар ніяк не відреагували на промах, допущений Лізеттою, а Ізабель почала допитуватись у Маргарита, який змінний одяг та взяла для дітей на випадок, якщо ті захочуть поплавати у річці.

— Хай там як, — Лізетта звернулася до Грегуара, — ніхто все одно не захоче їсти нічого з того, що ти упіймаєш. Чи не так, Стів... месьє?

— Що? Чому це? Ти ж добрий рибалка, Грегуаре? Ти он і чудову нову вудку тепер маєш.

Лізетта злісно подивилася на брата — наче він украв увагу Стівена. До кінця подорожі вона більше не промовила ні слова.

Наступний поїзд з Альбера сільською вузькоколійкою вздовж Анкру відвіз їх повз Мені та Амель на станцію у Бомоні. З-за хмар над лісистим пагорбом визирнуло сонце й освітило зелену долину ріки. Між залізничним полотном та рікою зеленіли луги і колосилась висока трава. Сухою стежкою вони спустилися вниз і пройшли через ворота у паркані за двадцять чи тридцять ярдів від води. На іншому березі вже сиділи рибалки — поодинокі чоловіки та декілька хлопців, котрі з ногами тулилися на маненьких табуретах або ж звішували кінцівки у воду. Анкр іноді був настільки вузьким, що на інший берег можна було кинути каменем, — а іноді розширювався настільки, що лише досвідчені плавці ризикували його переплисти. На широких ділянках поверхня води практично не рухалася — маленькі хвильки легенько лизали берег, на якому лежали трухляві колоди, заплутані у водорості, та ріс очерет. Там, де було вузько, вода іноді вкривалась піною, коли окрема течія прорізала поверхню.