Він пересік вулицю та підійшов ближче до будинку, щоби роздивитися краще. Ворота були зачинені, і не світилося жодне вікно. Він пройшов трохи далі вулицею, щоби подивитися на будинок збоку. Ззаду будинок закрили брезентом, помітно, що його відновлювали: купки битої цегли лежали та чекали, поки їх вивезуть. З того місця, де стояв Стівен, здавалося, що більшість задньої частини будинку зруйнована. Німці використовували великі гармати, і в будинок влучив один — а то й два — снаряди. Стівен вирахував, що в будинку рознесена головна вітальня, а також кілька невеликих кімнат на нижніх поверхах. Над ними розташовані задні спальні, у тому числі спальні служниць та червона кімната.

Він сів під деревом біля дороги. Сила спогадів здолала його. Він пригадував усе так ясно, наче переживав знову. Камін, готовий до розпалу, у червоній спальні, середньовічний лицар, клематіс за вікном... Він спробував зупинити цей потік спогадів про кожну дрібницю, але водночас вони його відроджували.

Він підвівся та попрямував від будинку в бік міста, а потім попростував берегом каналу. Він на мить згадав про Елліса — чи все у нього добре, адже той лишився сам. В Ам’єні було багато місць, де можна переночувати, і приязні офіцери завжди йому покажуть, куди піти. Спати не хотілося. Він був недалеко від водяних садів — родючих закутків, де він колись катався на човні разом з Азером, його родиною та месьє і мадам Берар.

Він брів крізь ніч, зрідка зупиняючись для відпочинку на лавці та спроб дати думкам лад. На світанку Стівен пішов у квартал Сен-Ле, де почув перші звуки денної активності: пекар затопив печі, вулицею поїхали з гуркотом вози з молочними бідонами, котрі тягли робітники.

О сьомій він з’їв яєчню з хлібом у кафе; випив велику чашку кави. Потім умився та поголився в маленькій кімнаті, куди його провів власник. Він не дуже звик до безсонних ночей, але зараз не відчував жодної слабкості від того, що не спав цілу ніч. Може, вдасться знайти якесь місце, де показують кіно; якщо ні — можна купити книгу та почитати у саду біля собору.

День минув у гарячковому очікуванні. Після обіду він ліг поспати в кімнаті невеличкого готелю — і заснув набагато міцніше, ніж очікував. Ввечері він переодягнувся та приготувався до зустрічі з Жанною. По дорозі до бару виявилося, що у його чистій сорочці теж живуть воші — так само як і в брудній.


Тільки лиш пробило дев’яту, Жанна увійшла до бару. Стівен поставив на стіл свою склянку й підвівся, відсуваючи для жінки стілець. Він ледь терпів усі формальності, пропонуючи їй випити та розпитуючи про самопочуття, — очі його тим часом шукали на її обличчі будь-які ознаки новин.

— Ви говорили з Ізабель?

— Так.

Жанна відмовилась від випивки та сіла за стіл, склавши руки.

— Вона дуже здивувалася, коли я сказала, що ви в Ам’єні. Ще більше її здивувало те, що ви хочете побачитися з нею. Вона не давала відповіді аж до вечора. Їй дуже важко. І причину того ви дізнаєтеся, месьє. Зрештою вона погодилася. Я відведу вас до неї сьогодні.

Стівен кивнув.

— Добре. Тоді не будемо гаяти часу, — він був абсолютно спокійний, наче відбувалося щось звичайне — як перевірка траншей.

— Ходімо, — Жанна підвелася. — Тут недалеко.

Вони мовчки йшли темними вулицями. Стівен відчував, що Жанна не буде рада його питанням; вона лише чесно виконувала свою місію, яка особисто у неї вочевидь викликала сумніви.

Вони дійшли до синіх дверей з латунною ручкою. Жанна підняла очі на Стівена — вони світилися у тіні шарфа, яким вона закутала голову.

— Далі усе залежить від вас, месьє. Зберігайте спокій. Будьте сильним. Не засмучуйте Ізабель. І себе також.

Стівена зворушила її доброта. Він кивнув, погоджуючись, і вони увійшли в дім.

У скромному коридорі тьмаво горіло світло. Тут стояв столик з вазою зі стокротками під дзеркалом у золоченій рамі. Жанна піднялась нагору, і Стівен пішов слідом. Вони опинились на маленькому майданчику з дверима в кінці.

— Зачекайте, будь ласка, — сказала Жанна та постукала в двері.

Стівен почув, як їй відповіли, і вона увійшла. З-за дверей було чути совання стільців та тихі голоси. Він озирнувся навкруги: картини обабіч дверей, світлі стіни, вкриті клейовою фарбою.

Жанна вийшла.

— Тепер можете заходити, месьє.

Вона торкнулась його руки, підбадьорюючи, та пройшла повз, зникаючи у коридорі.

У Стівена пересохло в роті, він не міг ковтнути. Простягнув руку вперед і штовхнув двері. У кімнаті було дуже темно. Світилася тільки одна лампа на столі, накрита важким абажуром. У дальньому кінці кімнати стояв невеликий круглий стіл — за такими грають у карти. З іншого боку він побачив Ізабель.

Стівен зробив кілька кроків кімнатою. Ось він — страх; це відчуття, через яке солдати ховаються у вирвах або стріляються.

— Ізабель.

— Стівене, я рада тебе бачити, — її тихий голос звучав так само, як і тоді, коли він уперше його почув у вітальні поміж хамських коментарів Берара; він пронизав кожен нерв його тіла.

Стівен підійшов ближче, щоби бачити її: каштанове волосся з полуничними прядками, великі очі; шкіра, у якій він міг — якби було більше світла — читати ритм її внутрішніх почуттів у мінливих рисах та кольорі. Але щось було не так. Ліва сторона її обличчя була спотворена довгим рубцем, який починався від вуха, тягнувся щелепою, ламаючи її природну лінію, потім переходив на шию і зникав під високим коміром її сукні. Було видно, що рана вивернула її плоть назовні. Вона вже загоїлася та висохла, а вухо майстерно відновили лікарі. Рубець змінював усю лінію щелепи і створював враження серйозності рани, і хоча вона загоїлась, а проте свідчила про силу удару так, наче це відбулося тільки що. Ізабель незручно притискалась лівою частиною тіла до стільця, ніби частково втратила можливість рухатися.

Вона стежила за його поглядом.

— Мене поранило під час обстрілу. Я думала, що Жанна сказала тобі. Спочатку снаряд влучив у будинок на бульварі, а потім — у інший, на вулиці Комартен, куди ми переїхали. Не пощастило мені.

Стівен не міг говорити. Щось перекрило йому горло. Він підняв свою праву руку долонею до неї. Цей жест мав висловити його радість від того, що вона жива, що він співчуває їй, що він бачив речі набагато гірші, та ще багато чого — але насправді той жест виразив дуже мало. Вочевидь, Ізабель краще підготувалася до зустрічі. Вона спокійно продовжувала:

— Я рада, що ти добре виглядаєш. Ти трохи посивів, чи не так? — вона посміхалася. — Але це добре, що ти вижив у цій страшній війні.

Стівен стиснув зуби, відвернувся, пальці зціпилися в кулаки. Він потрусив головою, але не видав ані звуку. Йому ще ніколи не доводилося відчувати таке фізичне безсилля.

Ізабель продовжувала говорити, але голос її слабшав та затинався.

— Я дуже рада, що ти захотів побачитися. Приємно, що ти прийшов. Не хвилюйся щодо моєї рани. Я знаю, це виглядає жахливо, але шрам уже не болить.

Вона боязко говорила далі, Стівенові в спину. Він повільно опановував почуття, які вирували всередині. Її голос заспокоював.

Він зібрав усі свої моральні сили і крок за кроком повернув контроль над собою. З полегшенням — та навіть з деякою гордістю — витиснув нарешті хоч якийсь звук зі свого горла та повернувся до неї. Він почав говорити про якісь пусті речі, як і вона.

— Мені пощастило випадково зустрітися з твоєю сестрою. Вона була дуже доброю до мене.

Він зустрів її погляд та сів за стіл навпроти.

— Мені відняло мову на якийсь час. Вибач. Мабуть, я поводився дуже грубо.

Ізабель простягла правицю через стіл. Стівен узяв її обома руками, потримав коротку мить. Він не довіряв собі, а тому відпустив її.

— Ізабель, можна мені склянку води?

Вона всміхнулася.

— Дорогий мій, Стівене, звичайно. Там у кутку на столі глечик. Налий собі. Потім ти обов’язково маєш випити англійського віскі. Жанна купила сьогодні спеціально для тебе.

— Дякую.

Стівен підійшов до стола. Випивши склянку води, налив трохи віскі. Його рука трохи тремтіла, але коли він повернувся до Ізабель, то зміг примусити себе посміхнутися.

— Ти залишився живим, — сказала вона.

— Так, залишився, — він витяг цигарку з портсигару, який тримав у кишені куртки. — Війна триватиме ще рік, може довше. Я вже майже не пам’ятаю, яким було життя до неї. Ми — ті, хто вижив, — про це не думаємо.

Потім він розказав, як двічі був поранений і як одужував обидва рази. Їх розмова здавалася йому доволі сухою, і це його тішило.

Ізабель сказала:

— Сподіваюся, тебе не дуже вразив мій вигляд. У порівнянні з іншими мені ще пощастило.

— Мене це не шокує. Бачила б ти те, що бачив я. Проте я не буду розказувати про такі речі.

Він згадав про чоловіка, обличчя якого розкрилося від кулі з гвинтівки. На ньому утворився правильний трикутник з вершиною посеред лоба та двома іншими кутами на лінії підборіддя з обох боків. Залишилася половина одного ока, але більше ніяких рис не було, крім кількох зубів; решта обличчя просто вивернулася плоттю назовні. Солдат залишився при тямі; він навіть чув та виконував те, що казав йому військовий лікар. Так що у порівнянні з ним рана Ізабель була нісенітницею.

Та Стівен брехав. Рана таки шокувала його. Він поступово звикав до нестачі світла і тепер бачив, що на лівій скроні шкіра натягнулась і через це постраждала форма ока. Та вразила його не серйозність травми, а відчуття непристойної близькості. Її шкіра та кров відкрили йому такі речі, які не змінить ніякий вибух металу.

Зрештою, коли вони досягли якогось порозуміння, вона розповіла, що з нею сталося. Про їх життя у Сен-Ремі та інших місцях, де вони побували, вона згадувала дуже коротко.

— Я повернулася у Руан, до батьків. Там я ніби знову стала дитиною — тільки без тієї невинності та широких можливостей попереду. Вони проявили доброту та прийняли мене назад, але я все одно відчувала себе ніби в тюрмі свого переступу. Ти можеш уявити? Це як повернення назад, аби почати все спочатку після поганого вчинку.

Пізніше батько м’яко почав розмову про моє повернення до Ам’єна. Я спочатку не припускала, що він серйозно. Я гадала, що Азер не захоче мене більше бачити, вже не говорячи про здійнятий скандал. Але мій батько вміє домовлятися. Він усе вирішив, так само як влаштував колись наше весілля. Він привіз Лізетту та Грегуара до нас у гості. Я плакала від щастя, коли знову їх побачила. Лізетта подорослішала і стала молодою жінкою. Вона мене вже не потребувала, але все одно поставилася до мене добре, хоча могла цього і не робити. А Грегуар благав, щоб я повернулася. Вони мене вмовили. Я повірити не могла, що мені можуть пробачити усе вчинене. Вони просто сказали, що це забуто. Мабуть, після втрати однієї матері діти зробили б що завгодно, щоби не втратити другу. Вони пробачили мені. Пробачили, бо любили мене просто за те, якою я є.

Я дуже боялася зустрічі з Азером. Але дивна річ — він був присоромлений. Думаю, його принизив сам факт, що я пішла від нього до іншого чоловіка. Він був доволі лагідним. Навіть пообіцяв стати кращим чоловіком. Я не могла повірити у те, що відбувалося. І не мала жодного бажання повертатися. Проте прийняла це рішення тому, Що була нещасливою у батьківському домі, — і мій батько кмітливо це використав.

— І ти повернулася? — Стівен ніяк не міг второпати; не здавалося немислимим, або ж якусь частину історії Ізабель приховала.

— Так, Стівене, я повернулася. Не за власним бажанням, а через відсутність вибору. Щасливою мене це не зробило. Я пошкодувала про це рішення тієї ж миті, коли переступила поріг. Але тільки тепер знала, що більше не передумаю. Я мусила залишитися. Минуло кілька місяців, і мене прийняло те, що вони називають суспільством. Месьє та мадам Берар запросили на вечерю. Це було колишнє життя, а проте гірше. Мене врятувала війна. Може, саме цьому я ставлюся до неї філософськи, — вона торкнулася своєї шиї пальцями правої руки. Стівенові стало цікаво, який той рубець на дотик. — У серпні через місто пройшли британські солдати. Я дивилася на них і глибоко в душі сподівалася побачити тебе. Солдати співали «Боже, бережи короля!». Але потім усе стало зовсім зле. Наприкінці місяця армія вирішила не захищати місто, і вони віддали його німцям. Я хотіла поїхати звідси, але Азер був членом міської ради, і він наполягав, щоб я лишилася. Ми чекали два дні. То була суцільна агонія. Зрештою, вони увійшли у місто — промарширували з боку Альбера вулицею Сен-Ле. На якусь мить у місті запанувала атмосфера свята. А потім вони оголосили свої вимоги. Меру дали два дні на те, щоб він надав їх армії величезну кількість їжі, коней та спорядження. І як гарантію вимагали дванадцять заручників. Дванадцять членів ради зголосилися. Мій чоловік був серед них.