— Наші хлопці залишалися у резерві, не було потреби їх відправляти. Думаю, що декого з них це навіть засмутило, — він посмоктав трубку. — Хоча й не багато кого, мабуть.

Стівен провів рукою по скуйовдженому волоссю. Цікаво, Грея хтось послав сюди чи він сам вирішив прийти?

— Стенфорт, — сказав Грей. — Типовий англійський штабний офіцер, чи не так? Товстий, самовдоволений, неосвічений. Пробачте, я не хотів образити англійців, Рейзфорде. Але у його випадку зовнішність оманлива. Він дуже хороший стратег. Я думаю, що він врятував багато життів у цьому наступі.

Стівен кивнув. У темряву його горя почала зазирати цікавість — наче кров, що повертається в онімілу кінцівку.

Грей продовжував говорити та палити.

— Щодо наших благородних французьких союзників, то тут назріває делікатна проблема. У них труднощі — поширюється, так сказати, супротив. Відставка генерала Нівеля трохи вгамувала ці настрої. Петен наче ставиться з більшою увагою до життів солдатів, але загалом ситуація тривожить. Ми вважаємо, що близько двох третин їхньої армії охоплена такими настроями. Мабуть, у кожній п’ятій дивізії ситуація дуже серйозна.

Стівена зацікавили новини, принесені Греєм. Дотепер французи вдаліше показали себе у порівнянні з британцями, проявляючи значну стійкість. Заколот у їхніх шеренгах було важко навіть уявити.

— Стенфорт збирається запросити вас та Маунтфорда з собою — така собі неофіційна зустріч. Французькі офіцери, яких стосується ця справа, зараз у відпустці. Це буде просто дружня бесіда.

— Зрозуміло, — сказав Стівен. — Дивно, що такі речі дозволили. Ми майже ніколи не бачимося з французами.

— Саме так, — погодився Грей, і на його обличчі з’явилася посмішка з відтінком тріумфу, адже йому вдалося розговорити Стівена. — Цього і не дозволяли. Це буде просто обід з друзями. І я поки ще тут. А ви виглядаєте паскудно. Поголіться та помийтеся. Мені дуже шкода вашого друга-сапера. А зараз піднімайтеся.

Стівен окинув його порожнім поглядом. Він не відчував енергії у своєму тілі. Його очі прикипіли до блідих райдужок в очах Грея — Стівен спробував позичити трохи сил у старшого товариша.

Бачачи, що Стівен хоче відповісти, Грей пом’якшив голос.

— Я знаю, як це, коли залишаєшся один. Наче ніхто більше не може розділити з вами цього. Але ви маєте рухатися далі, Рейзфорде. Я збираюся подавати вас на отримання Воєнного хреста за участь в операції на каналі. Як вам це?

Стівен знову здригнувся.

— Ні, це абсолютно неприйнятно. Не можна видавати ті залізки живим, якщо є ті, хто віддав своє життя. Заради Бога, ні.

Грей знов посміхнувся, і Стівен відчув себе інструментом, на якому вміло грають.

— Ну добре, жодних нагород.

— Запропонуйте когось — Елліса, наприклад, або когось із загиблих, — додав Стівен. — Його матері полегшало б, може.

— Може. А може, це розбило б їй серце.

Стівен підвівся.

— Я піду до штабу й переодягнуся.

— Добре. Якщо ви зараз здастеся, то його життя не буде нічого варте. Його душа заспокоїться тільки тоді, коли ви пройдете до кінця.

— Наші життя уже давно нічого не варті. І ви це знаєте. Ще з Бокуру.

Грей ковтнув.

— Тоді зробіть це заради наших дітей.

Стівен витяг свої онімілі кінцівки у тепле літнє повітря.


Коли він озирнувся навколо, на дерева та вцілілі будівлі — його знов охопило почуття, дещо схоже як тоді, в Англії. Він міг змусити себе продовжувати, хоча і боявся, що та реальність, у якій він тепер жив, стала занадто крихкою.

Він писав Жанні майже кожного дня, хоча й не було особливо про що. Вона у своїх листах розповідала про життя в Ам’єні та про те, що французькі газети пишуть про війну.

Стівен зі Стенфортом та Маунтфордом поїхав машиною до Арраса. Там у готелі вони зустрілися з двома французькими офіцерами на прізвища Лалман та Хартманн. Лалман, старший з них двох, був товстим чоловіком і полюбляв прості мирські блага. До війни він працював юристом на державній службі. На обід він замовив різноманітні вина, а принесених куріпок він розірвав просто руками. Його підборіддям стікав сік — просто на серветку, заправлену за комір. Стівен з невір’ям спостерігав за ним. Другий, молодший — Хартманн, — був серйозним юнаком років двадцяти, трохи смуглявим. Вираз його обличчя неможливо було зрозуміти, і він не хотів говорити нічого такого, що могло би збентежити його сеньйора офіцера.

Лалман майже постійно говорив про мисливство та дичину. Стівен перекладав для майора Стенфорта — той підозріло дивився на француза. Маунтфорд розмовляв французькою і запитав його про настрої у французькій армії сам. Лалман, витираючи підливу з підборіддя, запевнив його, що рідко було краще, ніж тепер.

Після обіду Лалман розпитував Стенфорта — за допомогою Стівена — про його родину в Англії. У них була спільна знайома — стара француженка, котра доводилась родичкою дружині Стенфорта. З цієї теми Лалман перейшов до питань про британську армію та їх бачення війни. Стенфорт навдивовижу чесно розповідав, і Стівен навіть хотів іноді змінити його слова. А проте розсудив, що Стенфорт краще знає, що треба казати, та й Маунтфорд міг помітити відмінність у перекладі.

Стівен не звик до таких зустрічей для збору інформації — навіть до неформальних. Він не міг зрозуміти, коли ж саме вони зможуть дізнатися про зменшення бойового запалу серед французів та масштаби цієї ситуації. Поки принесли чай, він встиг розповісти про усі подробиці пересування більшої частини дивізій британських експедиційних військ та про занепад настрою солдатів, який вдалося лише тимчасово підняти успіхом на Вімі та Месені. Депресія просякнула армію до самих кісток, особливо ту її частину, котра знала про підготовку масштабного наступу на Іпрі.

Лалман зрештою витер рота серветкою та запропонував їм піти у бар біля головної площі, за порадою друга. Там вони просиділи десь до десятої години — потім Стівена відрядили шукати водія автівки Стенфорта. Той спав на задньому сидінні. Поки вони прощалися з французами, почався дощ.

Коли вони поїхали, Стівен озирнувся через плече і побачив, як Лалман та Хартманн стоять поруч під колонадою, з якої капає дощ.


У серпні та вересні Стівен знов їздив до Жанни. Вони прогулювалися містом, але він завжди відмовлявся поїхати у водяні сади.

Жанна казала, що її тривожить апатичність Стівена. Їй здавалося, що він втратив надію та почав здаватися. Стівен відповідав, що важко не опустити руки, коли вдома усі ставляться до цього з повною байдужістю.

— Будьте сильним заради мене, — сказала вона. — Мені не байдуже, що відбувається з вами та вашими друзями. І я терпляча. Я буду вас чекати.

Її слова дуже його підбадьорили. Він розповів про те, які відчуття його охопили біля поля в Англії, коли він був У відпустці, а вона промовила:

— Ось бачите! Бог є, у цього всього є мета! Ви повинні бути сильним, — вона узяла його руку та легко стисла. Стівен вдивився у її бліде благальне обличчя. — Зробіть це заради мене. Повертайтеся та ідіть туди, куди вас відправлять. Вам щастить. Ви залишитеся живим.

— Я відчуваю свою провину за те, що я вижив, а інші — ні.

Стівен повернувся до штабу бригади, хоча йому і не хотілося тут сидіти. Він хотів назад, у траншею, до солдатів.

Він існував.

Його життя стало сірим та непевним, як світло, що будь-якої миті може згаснути; воно було наповнене тишею.

Частина 5

Англія, 1978-1979 роки

— Є якийсь прогрес? — запитала Елізабет в Ірен, коли прийшла зі своїм щотижневим візитом.

— Та не дуже, — відповіла та. — Боб каже, що усе складніше, ніж думав. Він продовжує працювати із записами, але твій дідусь, здається, добре замітав сліди.

Того дня, коли Елізабет передала Бобові щоденник, вона вирішила знайти й інші способи зв’язку з минулим. З довідника для офіцерів дідуся вона дізналася, у якому полку він був, та спробувала відшукати штаб.

Після кількох телефонних дзвінків та повідомлень, на які просто не відповідали, вона дізналася, що десять років тому цей полк припинив своє існування у зв’язку зі злиттям з іншим. Його штаб розташовувався у Бакінгемширі, куди Елізабет і вирушила одним суботнім ранком.

Зустріли її підозріло. Автівку ретельно обшукали на наявність вибухівки, а потім їй довелося цілу годину чекати, поки до неї вийшов юнак. Він був першим солдатом, якого бачила Елізабет у своєму житті, і його зовсім не військова зовнішність її здивувала. Тримався він як будь-який службовець: полкові документи десь зберігаються, до них важко отримати доступ, їх засекречено. Тобто шансів мало.

— Розумієте, — почала Елізабет, — мій дідусь був на цій війні, і мені б хотілося більше про нього дізнатися. Люди не завжди можуть оцінити, на які жертви тоді пішли — і досі йдуть — озброєні сили, хоча б заради них. Усе, що мені потрібно — список імен тих, хто був з ним в одному... батальйоні, роті або як це називається. Я впевнена, що така офіційна організація як армія має добре дбати про свої документи, чи не так?

— Я впевнений, що документи в порядку. Уся проблема у доступі. Як я вже сказав, ця інформація конференційна.

Вони сиділи у невеличкій дерев’яній сторожці біля головних воріт. Капрал склав руки на грудях. Його обличчя мало блідий нездоровий колір, на голові — коротке коричневе волосся. Елізабет всміхнулася.

— Ви курите? — вона простягла через стіл пачку цигарок.

— Знаєте, що я можу зробити? — сказав він, простягаючи руку за цигарками. — Я дозволю вам подивитися історію полку. Так ви дізнаєтеся хоча би імена, і зможете продовжити ваш пошук. Звичайно, багато хто з них уже помер.

— Тобі не будемо гаяти часу, — відповіла Елізабет.

— Зачекайте тут. Я маю зробити для вас перепустку.

Він вийшов з кімнати, і замість нього увійшов юнак з гвинтівкою — мабуть, на випадок якщо Елізабет вирішить напасти.

Капрал дав їй шматочок картону з булавкою, який вона причепила до одягу на грудях. Він провів її до великої цегляної будівлі. Вони увійшли у кімнату з простим столом та двома жорсткими стільцями. Було схоже, ніби ця кімната влаштовувалася спеціально для допитів. Елізабет отримала важкий том у палітурці з червоної тканини, а капрал залишився стояти в кутку, спостерігаючи, як вона гортає сторінки.

Найчастіше зустрічалося ім’я капітана, пізніше полковника, Грея. Елізабет записала ще кілька імен на якомусь конверті, знайденому в сумочці. Марно було сподіватися, що капрал пошукає для неї адреси цих людей, так що вона подякувала йому та поїхала назад до Лондона.

Ввечері вона зателефонувала Бобові, щоб запитати, як справи зі щоденником.

— У мене є кілька імен людей, які, мабуть, воювали разом з ним, але я й гадки не маю, як їх знайти. Тут є один на прізвище Грей — та він, мабуть, вже дуже старий, якщо взагалі живий.

У слухавці залунало насвистування — так Боб супроводжував свої роздуми.

— А ви не думали подивитися у «Хто є хто»?[14] — запропонував він. — Якщо цей Грей отримав якусь медаль або якось відзначився у цивільному житті, то ви можете там його знайти.

Елізабет знайшла примірник «Хто є хто» трирічної давнини у муніципальній бібліотеці на Порчертер-роуд та уважно проглянула інформацію про п’ятдесят двох Греїв, які відзначилися у найрізноманітніших сферах бізнесу та громадської роботи, але мало хто з них народився до 1918 року. Перегорнувши сторінку, вона побачила статтю про останнього Грея:


«ГРЕЙ, Уільям Аллан Маккензі. Старший лікар-консультант Лікарні ім. Королеви Александри, Единбург. нар. Калькутта, 18 вересня 1887, с. Томаса Маккензі Грея та Мейсі Макленнан; одр. у 1920-му, Джойс Амелія Вільямс, дочка д-ра А. Р. Вільямса; один с. одна д. Освіта: Коледж Томаса Кемпбелла, Університет Сент-Ендрю. Б-р природних наук, 1909».


Очами вона пробігла статтю до слів «був учасником війни 1914—18 років». Наче знайшла. Наприкінці наводився його телефонний номер та адреса у Ланаркширі. Проблема була лише у тому, що цьому виданню було вже три роки, і йому вже тоді було... Елізабет підрахувала... вісімдесят вісім.

Як вона й зазначала капралові, не можна гаяти часу. Жінка поквапилася додому та попрямувала до телефону. Той задзвонив, перш ніж вона встигла зняти слухавку.

— Алло.

— Це я.

— Хто «я»?

— Стюарт.

— А, Стюарт. Як твої справи?

— Добре, а твої?