У перший свій візит до Тома Бреннана після Нового року вона сподівалася ще щось дізнатися про свого дідуся. Звичайно, вона розуміла, що у такому стані Бреннан не здатний на довгу розповідь — ба навіть на коротку, — та хоча б якусь згадку про нього вона могла почути. Цього разу вона вдяглася не так тепло, пам’ятаючи, що опалення в кімнаті відпочинку працює добре. Бреннан минулого разу жалівся на їжу, і вона вирішила повезти пиріг, спечений мамою. Збираючись, вона раптом усвідомила, що це подібне на збирання посилки на фронт солдатам, і доклала півпляшки віскі. Такого їм точно не посилали. Крім того, вона сором’язливо загорнула у носовичок дві камфорні кульки, Щоб не відчувати запаху сечі.
Бреннан сидів на тому ж місці біля вікна. Він вклав свою руку в її долоні — так вони й сиділи вдвох мовчки, обоє щасливі. Елізабет запитала, як його справи останні два тижні, а також впродовж кількох років до цього. Його відповіді мало стосувалися запитань — він говорив про ніч у Мафікензі, про свою сестру та затемнення, про те, як вона впала з драбини. Потім жалівся на їжу.
Іноді вона бачила, що Бреннан частково розуміє її питання — в його очах за товстим склом окулярів з’являвся стурбований вираз. В такі моменти він бубонів кілька слів, а потім або замовкав, або повертався до котрогось із небагатьох своїх спогадів. Елізабет подумала, що почула вже майже все, що він міг сказати.
Цього разу вона не тиснула на нього питаннями про дідуся. Елізабет вважала, що встановила перший дуже важливий зв’язок, і навіть якщо він ще має що розповісти, то пізніше і сам це зробить, звикнувши до її приїздів. Вона залишила йому пиріг і віскі та пообіцяла приїхати за два тижні. Біля дверей вона зустріла старшу сестру, місіс Сімпсон.
— А я й не думала, що знову вас побачу, — сказала вона. — Є результат?
— Та не скажу, що аж так. Я навіть не знаю, чи йому до душі мої відвідини. Але мені подобається. Я принесла йому посилку, так же можна?
— Дивлячись, що саме ви принесли.
Елізабет здогадалася про заборону приносити віскі, тому швидко пішла, щоби не бачити, як його заберуть.
Того вечора вдома вона вирішила зробити підрахунки. Вона вже давно мала взятися за це, але відкладала, бо боялася результатів. За допомогою щоденника за минулий рік вона приблизно визначила, коли востаннє у неї були місячні. Шостого грудня вони точно вже йшли, бо того дня вона запізнилася на зустріч за обідом, шукаючи аптеку. Зараз було вже двадцять-перше січня. У щоденнику вона не зазначила дату їхнього останнього побачення з Робертом, але вона пам’ятала, що це було десь за тиждень до Різдва — тоді у крамницях уже висіли прикраси. Взагалі-то Роберт просто приїхав на свята на день раніше, і їм вдалося побачитися. Це, напевно, не був вихідний, бо наступного ранку вона пішла на роботу. Тобто приблизно двадцять першого або двадцять другого. У будь-якому разі, саме посеред циклу — найнебезпечніший період, якщо вона добре пам’ятала. Визначивши це, вона спробувала згадати, якими контрацептивами вони користувалися. Впродовж чотирьох років вона приймала таблетки, і лікар порадив їй зробити перерву, тому зараз ними використовувалися різні засоби. Обоє вони дуже обережно до цього ставилися, а Роберт навіть занадто, на її думку.
Наступного ранку в аптеці на Крейвен-роуд вона купила тест на визначення вагітності. В упаковці лежав прямокутний шматочок пластику з двома отворами. У ванні вона почекала п’ять хвилин — як було зазначено в інструкції — та глянула на тест. У обох була чітка яскрава блакитна смужка. Не просто позитивний результат — вона ніби випромінювала життя.
Наступний день минув десь поміж відчаєм та радістю. Двічі вона починала розповідати Ірен свій секрет, і двічі з обережності швидко змінювала тему. Обідати вона пішла сама, і з її очей полилися сльози, коли вона сиділа за столом. Елізабет вже навіть відчула абсурдну любов до невидимої істоти у ній.
Ввечері вона зателефонувала Роберту. Слухавку ніхто не взяв, тому вона залишила на автовідповідачі повідомлення з проханням передзвонити. Елізабет занурилася у ванну та почала розглядати свій живіт, роздумуючи над тими мікроскопічними подіями, які там відбувалися. Її лякали як фізичні зміни її тіла, так і те, що можуть сказати люди, але усе це компенсувалося приємним збудженням, яке її охопило. Задзвонив телефон, і вона вискочила з ванни, щоб узяти слухавку. Дзвонив Боб.
— Я розгадав його, — сказав він. — Вибачте, що так довго. Насправді, виявилося, що усе доволі зрозуміло, як тільки я збагнув, як працювала голова вашого старого. Грецька абетка, французькі слова та трохи власного коду. Елементарно, Ватсоне! Одне тільки, я не певен, що усі імена зміг вірно розшифрувати. Я позначив місця, щодо яких маю сумніви. А так наче все зрозуміло.
Оговтавшись від розчарування, що це не Роберт, Елізабет відповіла:
— Чудові новини, Бобе! Дуже вам дякую! Коли можна забрати?
— Приїздіть на вихідних, якщо вам зручно. Я надіслав поштою кілька сторінок сьогодні зранку. Так вийшло, що останні дві сторінки у записнику я розшифрував першими. Завтра вранці будуть у вас, якщо пошта не страйкує. Ви щось про це знаєте?
— Та ні, наче не страйкують. Ну то я буду чекати їх завтра.
— Добре, — відповів Боб. — Тільки перш ніж читати, налийте собі щось випити. Там усе доволі сумно.
— Звісно, Бобе. І ще раз дякую.
Роберт подзвонив аж опівночі, коли Елізабет уже спала, і вона взяла слухавку та відразу повідомила, що вагітна. Вона була занадто сонною, щоби подати цю новину м’яко, як планувала.
— Я не буду нікому казати хто батько. Ми можемо залишити усе в таємниці, — додала вона.
Роберт був шокований.
— Ти міг би виявити хоч трохи радості, — зауважила Елізабет.
— Дай мені трохи часу. Я радий за тебе, і скоро зможу радіти за себе й за дитину. Просто дай мені трохи часу звикнути.
— Я дам. Я кохаю тебе.
Наступного ранку, в суботу, прийшла посилка від Боба. Елізабет закінчила сніданок, і лише потім відкрила коричневий пакет з-під каталогу, чи офіційного листа, у якому Боб надіслав розшифрування. На пакеті — біла наліпка з її іменем та адресою. Усередині були два великі аркуші тонкого хрусткого паперу. Елізабет відчувала піднесення. Побачивши охайне письмо Боба чорним чорнилом, вона зрозуміла, що це саме те, чого вона прагнула.
Старий голос Грея, що гримав у телефоні з Ланаркширу, хаос спогадів Бреннана — усе це теж було дуже хвилюючим. Але тепер нарешті отримала бажане: минуле ожило у павутині письма, яке тримала тремкими руками. На папері вона читала:
Я не знаю, як минають дні. Злість та кров зникли. Ми сидимо та читаємо. Хтось спить, хтось ходить. Приносять їжу. Книг нема, тільки журнали. Хтось їсть. Завжди є хтось, хто зник безвісті або відсутній.
Відтоді як Уїр загинув, я не дуже відслідковую реальність. Я в якійсь пустелі, де немає страху. Час для мене не існує. Вранці я отримав листа від Жанни. Вона каже, що з нашої останньої зустрічі минуло вже два місяці.
З Англії приїздять солдати — як посланці з невідомих земель. Я не можу уявити собі, що значить існувати в мирі. Я не знаю, як люди там можуть жити. Єдине, що іноді виводить нас із заціпеніння, це спогади про солдатів. В очах якого-небудь новобранця я бачу Дугласа або Рівза і ніби застигаю в своїй уяві. Я бачу, як розривається його череп, коли він схиляється до свого товариша літнім ранком.
Учора прийшов поговорити зв’язківець, і його жести нагадали мені про У. Я чітко собі його уявив — і не у грязюці на землі, як бачив його востаннє, — він виходив зі своєї нори з диким поглядом. Його образ з’явився лише на мить, а потім знову пропав.
Назавтра мене викликали до Грея. Мабуть, він почувається так само.
Ми не зневажаємо артилерійський обстріл, у нас просто більше немає сили його боятися. У запасну лінію влучають снаряди, а ми навіть не припиняємо бесіди. Кров і досі є, та ніхто її не бачить. Там, де наливають собі чаю на кухні у лежав хлопець без ніг — через нього просто переступали. Я намагався опиратися цьому нереальному світові, але мені не вистачило снаги. Я стомився. У мене душа втомилася.
Багато разів я просто лежав та благав про смерть. Відчуваю себе не гідним. Відчуваю провину, бо залишився живий. Смерть не прийде, і мене кинули напризволяще у постійному теперішньому.
Я не знаю у чим заслужив жити у цій реальності. Я не знаю у хто з нас зробив такого, що світ скотився на цю неприродну орбіту. Ми усі йшли сюди лише на кілька місяців.
Жодна дитина, жодне майбутнє покоління не пізнає, як це було. Вони ніколи не зрозуміють.
Коли все це закінчиться, ми будемо тихо продовжувати життя. І нічого нікому не розповімо.
Ми будемо говорити, спати і займатися своїми справами як людські істоти.
Ми навіки закриємо все побачене в тиші наших сердець, і жодне слово не переконає нас.
Частина 6
Франція, 1918 рік
Стівен відклав ручку та записник. Настала ніч. Місячне сяйво заливало пагорби над селом. Він запалив чергову цигарку та перегорнув сторінку журналу. Біля стільця лежала купка вже перечитаних. Очима він проглядав кожну сторінку, але майже не читав, що там написано. Потім вийшов надвір за невеликим будиночком. Курчата розбігалися від його кроків. Він пішов вулицею. Дорогу тут лише частково збудували — під ногами іноді хиталася бруківка та хлюпали калюжі. Дійшовши аж до головної вулиці, він озирнувся навкруги. Десь далеко і дуже м’яко лунали постріли — ніби стукіт поїзда по насипу.
Він стояв і глибоко дихав. Загукала сова. Стівен повільно пішов униз і вгору доріжкою. Цей звук нагадував про дитинство — хлопці копіювали його, прикладаючи долоні до рота. Його власні дитячі роки, здавалося, вже настільки далеко, наче їх прожив хтось інший.
Стівен повернувся на квартиру та побачив, що Маунтфорд грає у карти з лейтенантом на прізвище Тайлкот. Відмовившись приєднатися, він сидів у якомусь потьмаренні та дивився, як вони пересувають заляпані картинки дерев’яною поверхнею столу.
Вранці він пішов до полковника Грея в штаб батальйону — за дві милі від їхньої квартири. Грей встав, коли Стівен з’явився в дверях.
— Рейзфорде! Як добре знову вас бачити! Як ввічливо з боку штабних заходити до нас у гості.
Грей майже не змінився ззовні та нагадував тер’єра, який від цікавості схиляє голову на бік. У вусах та волоссі проступила сивина, але його рухи і досі були швидкими та впевненими. Він відсунув стілець і запросив Стівена сісти.
— Паліть, — дозволив він. — То що, задоволені ви там зі своїми нікому не потрібними мапами та списками?
Стівен глибоко вдихнув.
— Ми... Існуємо.
— Існуєте? Заради бога, не такі слова я звик чути від такого вояки, як ви.
— Розумію. Та якщо пам’ятаєте, сер, я не просив про переведення.
— Дуже добре пам’ятаю. На мою думку, ви занадто стомилися в боях. Але до такого стану мало хто доживає — про це дбають кулі.
— Так, мені пощастило, — Стівен закашлявся, коли цигарковий дим потрапив до легень.
Грей глянув у вікно та закинув ноги на стіл.
— Ваша частина дуже добре попрацювала. На Соммі зазнали важких втрат, але хто тоді не зазнав? У будь-якому разі, непогано. Обидва батальйони знову майже повністю відновлено.
— Так, я знаю, — Стівен всміхнувся. — Я багато знаю про чисельність частин, які зараз тут. Більше, ніж коли воював сам.
Грей кивнув головою та постукав ручкою по зубах.
— Скажіть мені, — почав він, — коли війна закінчиться і полк встановить меморіал, що б ви на ньому написали?
— Не знаю. Я думаю, що встановлять меморіал усій дивізії, а на ньому напишуть бої, у яких полк воював.
— Справді, — погодився Грей. — Таким списком можна пишатися, так?
Стівен не відповідав. Усіма цими назвами, які важко було вимовляти, складно було гордитися.
— Ну, добре. У мене хороші новини. Робота в штабі для вас закінчується, і ви повертаєтеся, — він зробив паузу. — Ви наче цього хотіли.
— Я... так... думаю, так.
— Чогось ви не дуже раді.
— Я не буду радіти нічому, що не завершує війну. Але мене це і не засмучує. Мені просто все одно.
"Пташиний спів" отзывы
Отзывы читателей о книге "Пташиний спів". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Пташиний спів" друзьям в соцсетях.