Здавалося, що земля перед ними витнулась у короткому, але неймовірно сильному землетрусі. Стівен вдарився головою об дошку. У слабкому світлі він побачив, як навсібіч розлітаються чиїсь кінцівки, шматки одягу та спорядження, каски, руки та грудки крейди. Усе це рикошетом відскакувало від стінок тунелю та у вирі концентрованого шаленства кудись вилітало.

Стівен лежав на підлозі тунелю під полями, але чомусь не мертвий. Він відчував землю в носі та очах, відчував тиск на своєму тілі. Спробував поворушитися, але його наче пришпилило. Земля огорнула його важкою затишною ковдрою, ніби хотіла приспати. Вузький простір ув’язнив звук вибуху. У мозку Стівена з’явилася думка, що дороги назад немає, і в животі зародилася хвиля паніки, яка швидко затухла під важкістю його нерухомого положення. Вибух нарешті вивільнився зі свого полону, і його змінили знайомі звуки людської агонії — солдатів, яким відтяло кінцівки, чий мозок витікав з черепа. Спочатку Стівен нічого не чув, але згодом усі грудочки грунту, підняті вибухом, вляглися, і до нього долетів довгий глибокий стогін. Він ніколи не чув його, але знав: це одночасно помирають кілька солдатів.

Він позаздрив тим, кого покинули дихання та душа. Стівен спробував поворушити ногою — і йому вдалося. Поворушив руками на плечима — у правій руці з’явився гострий разючий біль. Спробував ковтнути, але у роті було сухо — він був забитий землею.

За хвилину він усвідомив, що не зазнав серйозних поранень. Ноги наче були в порядку. Права рука пошкоджена, але це нічого — якщо тільки не доведеться відкопуватися. У такому разі однією рукою тут точно не обійтися. Треба спочатку позбутися того, чим його придавило, та подивитися, чи є ще хтось живий. Він закинув голову назад настільки, наскільки міг, та побачив, що стеля над ним була майже не пошкоджена — робота старої доброї фортуни або ж мерзенного відьомства виживання.

Лівою рукою він почав зіштовхувати землю з ніг, аж до можливості активно ворушити ногами, струшуючи решту. Він зігнув та розігнув ноги — здається, окрім кількох синців, ніяких травм немає. Далі він увесь зігнувся так, ніби намагався зняти із себе нічну сорочку, та сів. На мить довелося зупинитися через раптовий пронизливий біль в руці. Він виплюнув землю, котра набилася до рота, та згодом зміг навіть ковтнути й заговорити. Стівен крикнув у темряву. Біля нього лежав ліхтар з розбитим склом — світла було достатньо. Відповіді не було. Він змінив своє положення, ставши навколішки, вхопив ліхтар і поповз уперед. Коли вибухнуло, він був позаду групи солдатів, тому якщо хтось і вижив, то вони попереду. У тунель спустилося чотири тунельники, котрі мали збільшити камеру підслуховування, а також двоє піхотинців. Стівен почав прикидати, наскільки великим був вибух, — може, ті, хто був у паралельному тунелі, були далі від нього.

Просуваючись уперед, він натикнувся на щільну стіну уламків. На неї з розтрощеної стелі і досі цівками сипалася земля. Здавалося, що вона обвалиться будь-якої миті. Стівен озирнувся назад — виглядало на те, що там шлях вільний. Перший десяток ярдів доведеться просуватися на чотирьох, але він був майже упевнений, що зможе пробитися до другого бокового тунелю, де солдати розійшлися. Звідти, розсудив він, буде доволі легко дістатися головної штольні та виходу з шахти.

У землі попереду щось ворухнулося, але він нічого там не побачив. Долинув тихий звук — наче хтось шкрібся. Він руками почав обмацувати землю, де приблизно звучало, та наткнувся на шматок тканини — рукав або штани. Тут щось рухалося. Серце поважчало: Стівен зрозумів, що доведеться рятувати власника тканини, котру тримав. Він встав навколішки та почав згрібати землю пальцями лівої руки. Права рука була повністю безпорадною. Він старанно прибирав глину, згрібав її у купку, а потім відштовхував ногою назад. Світло ліхтаря допомагало побачити результат роботи. Врешті він прокопався до тканини, котра виявилася рукавом. Стівен засунув у викопану ямку руку та стис пальці людини під завалом. По кінцівці він дістався плеча і почув голос. З-за стіни землі було неможливо було розібрати, чи це привітання, чи крик болю.

Стівен крикнув щось підбадьорливе, трохи відпочив, а потім зняв куртку — його сорочка вже була мокрою. Звільняючи з рукава праву руку, побачив плями крові. Скинувши куртку, він знову взявся копати. Стівен боявся, що земля, яку він прибирає, підтримує завал, який може впасти згори та накрити солдата ще більше.

За годину йому вдалося звільнити плечі та голову. На нього впала дошка, яка і підтримувала основну вагу землі над його головою, тому вона і залишилася неушкодженою. Пощастило. Стівен був достатньо близько, щоби говорити з ним.

— Тримайся, — казав він. — І не ворушися. Я витягну тебе звідси.

Подумки він вважав, що імовірність його дістати була не такою вже й великою, — вочевидь, найбільше йому придавило ноги, які простяглися у напрямку початку тунелю. Тим не менше він продовжував копати, розчищати землю та крізь важкі подихи вигукувати якісь підбадьорливі фрази.


Джек Фаєрбрейс лежав у своїй земляній в’язниці, відчуваючи, як життя іде та повертається, — повітря у порожнечі над головою ставало все менше. На ноги навалилася величезна вага, і біль хвилями прокочувався спиною, то скидаючи його у непритомність, то витягуючи звідти. Він намагався рухати ногами, сподіваючись, що біль не дасть йому померти. Якщо болить — значить, він не знепритомніє, а значить, він живий.

У такому стані він почув та пізнав голос — голос чоловіка, котрий колись голий впав йому на руки з сухими прокльонами на вустах, на межі смерті. Він відчув, як слабка рука штурхає землю, що давить на нього. Це, мабуть, правильно, що його рятує саме той, кого врятував він. Джек був певен, що Стівен його витягне.

Джек боровся сам із собою. Усі свої сили він спрямував на те, щоби опиратися м’яким хвилям сну, якими його тіло природно відповідало на біль у ногах. Він хоч міг рухати головою, смикаючи нею у різні боки, щоб відігнати затьмарення. Джек почув голос Стівена — той ухопив його десь трохи нижче пахви та спробував потягнути.

— Не вийде, — сказав Джек. — Ноги придавило.

— Ти мене чуєш?

— Так.

— Хто ти?

— Джек Фаєрбрейс. Той, що мав супроводити вас нагору, — Джек і сам здивувався тому, що може так добре говорити. Контакт з іншою людиною надав йому сил.

— Що сталося? — запитав Стівен.

Джек забурмотів:

— Мабуть, камуфлет. Вони були просто над нами. Вони добре вирахували наш тунель. Напевно, не один тиждень нас тут чекали.

— Ще будуть вибухи?

— Хтозна.

— Наскільки сильно тебе придавило?

— Ногам кінець. Не можу ними поворушити. Руки цілі. Я можу допомогти вам тут розчистити. Я...

— Що? Що таке? Ти в порядку?

Джек на мить знепритомнів від напруження, якого потребувала розмова.

— Не говоріть, копайте.

— А якщо буде падати далі?

— Ризикніть, — видихнув Джек.

Стівен стягнув сорочку та знову почав копати. Джек відчув, як той протиснувся у розчищений простір збоку. Він порадив Стівенові зробити підпорки для землі над ними з уламків дощок, які валялися навколо. Кілька годин Стівен однією рукою виконував інструкції Джека: утворилася своєрідна крихітна кімнатка усередині завалу. Джек допомагав йому штовхати дошки вгору та руками зіштовхував землю зі свого тіла. Врешті-решт він звільнився вище талії.

— Треба відпочити. — сказав Стівен. — Хоча би пару хвилин.

Він ліг поруч у крихітному просторі, який розчистив, спираючись головою на груди Джека, й одразу заснув. Той відчував, як здіймається тіло Стівена від дихання, та заздрив його сну. Сам він боявся заснути, бо міг більше не прокинутися.

Джек не став нічого говорити Стівенові, щоби той даремно не сподівався, але сам був певен, що згори до них надіслали рятівну групу. Навіть якщо вони чекали, щоби переконатися, що подальших вибухів не буде, вони все одно скоро будуть тут.

У темряві плин часу не відчувається, але Джек вважав, що вони під землею близько шести годин, п’ять з яких він у завалі, а Стівен його відкопує.

Він уявив, як Картрайт збирає рятувальну групу нагорі, під яскравим літнім сонцем. Джек присягнув собі, що коли йому вдасться знову дістатися поверхні, він більше ніколи не спуститься під землю, що він усе життя проведе там, на повітрі, під сонячними променями. Свідомість знову почала тікати: думки повільно верталися колами. Час будити Стівена — інакше він помре. Він узяв його за плечі та потрусив, але Стівен і далі впав йому на груди. Він ляснув його по обличчі, той застогнав, але не прокинувся. Здавалося, що на нього навалилася втома за усі чотири роки водночас.

Джек почав лаятися, кричати Стівенові найгірші слова, які тільки знав, потім знов його вдарив. Ніщо не пробивалося крізь його втому.

Ззаду, зі сторони своїх окопів, долинув гуркіт ще одного вибуху. Джек заплющив очі та скрутився як міг, очікуючи шмат землі та вогню, котрого мав тунелем проштовхнути вибух.

Стівен прокинувся.

— Господи, що це було?

У світлі ліхтаря Джек розгледів тривогу на обличчі Стівена.

— Ще один вибух. З боку наших окопів. Добре ж вони нас вирахували.

— І що це означає?

— Та нічого не означає. Треба спробувати забратися звідси.

Насправді ж це могло означати, що порятунок тепер до них не дістанеться — дивлячись, де саме вибухнуло. А ще це означало, що якби Стівен кинув його тут від самого початку, то вже кілька годин був би на поверхні у безпеці.

Він м’яко додав:

— Спробуйте мене звільнити. Тоді від мене буде більше користі, ніж тут під завалом.


Стівен повернувся до своєї роботи, чітко виконуючи вказівки Джека щодо того, як підпирати землю над його ногами. Йому нагадався дерев’яний намет, який встановлювали у шпиталі над хлопцем, постраждалим від газу. Доводилося одночасно викопувати землю та ставити підпорки. Джек допомагав укріплювати землю за ними.

Працюючи, Стівен роздумував над тим, які руйнування міг спричинити другий вибух. Він відчував, що смерть, якої він так прагнув колись, підкрадається до нього усе ближче. Та він не міг її прийняти тепер.

Нарешті вага, котра тиснула на ноги Джека, зменшилась настільки, що Стівен зміг його звільнити. Він вискочив зі своєї камери у завалі, наче корок із пляшки, супроводжуючи це болючим криком, коли понівечені ноги вдарилися об засипану уламками підлогу. Він лежав на підлозі і тремтів, а Стівен намагався його втішити. Якби випити хоч трохи води... Коли вони виходили, він подумав узяти із собою пляшку, але потім вирішив, що немає потреби, адже він пробуде тут лише годину.

— Наскільки все погано? — запитав Стівен, коли вирішив, що Джек в змозі відповісти.

— Думаю, обидві зламані. І ребра теж — страшенно болять, — він торкнувся грудей.

— На голові велика рана. Не болить?

— Та не дуже. Але слабкість, а ще у голові паморочиться — наче мене вдарили.

— Доведеться тебе нести, — сказав Стівен.

— Прямо як тоді, коли я ніс вас, — відповів Джек.

— Я зроблю усе, що зможу. Обіцяю. Як думаєш, ми виберемося?

— Залежить від того, де завалило.

— Ще треба пошукати інших, хто міг вижити.

— Це буде непросто. Тут нікого більше не буде. Можемо пошукати, якщо ви так хочете, але я бачив, як буває тут, під землею. Те, що ми двоє вціліли, вже диво.

Стівен натягнув сорочку та куртку, а потім прилаштував Джека собі на плечі. Він був не дуже великим чоловіком, але його ваги вистачало, щоби Стівен зупинявся через кожні кілька ярдів. Джек кусав тканину куртки Стівена, щоб не кричати.

Вони дісталися перехрестя з другою боковою штольнею і сіли біля стіни. Джек тремтів усім тілом, почалася гарячка. Нестерпно хотілося спати.

Стівен важко дихав, у грудях було гаряче, повітря майже не було. Він спробував зручно сісти і розслабити спину.

Трохи оговтавшись, запитав:

— Звідки ми прийшли? Я загубився.

— Все просто. Я розкажу дорогу на випадок, якщо... якщо ви мене загубите. Уявіть собі виделку з трьома зубцями, — Джек пояснював настільки зрозуміло, наскільки міг. — Середній зубець веде до камери прослуховування. Ми були у середині цього зубця, коли зірвався камуфлет. Два інші зубці — це бойові тунелі. Основа виделки — боковий тунель — поєднує усі три зубці. Ми зараз у ній. Тут Лорімер відправив нас у різні боки.

Стівен оглянув безликий тунель, у якому вони перебували: земля та дошки.

— Щоби вийти, — продовжував Джек, — треба йти прямо вперед, шийкою виделки. На півдорозі ми вперше зупинялися, щоб послухати. Там дуже вузько, пам’ятаєте? Коли шийка виделки закінчиться, почнеться ручка виделки — головна бокова штольня. А там вже недалеко вихід у шахту нагору.