Він сперся назад на стіну, втомившись від пояснень.

— Добре, я зрозумів, — сказав Стівен. — Я зараз залишу тебе тут і пошукаю, чи є хто живий у бойових тунелях.

— У тому можна не шукати, — Джек сказав на лівий тунель, — усі пішли туди, у правий.

— Ти впевнений? Я думав, треба у тому подивитися.

Джек важко вдихнув крізь зуби.

— Зрозумійте, у мене гарячка. Якщо ви надовго підете, я помру.

Стівен глянув у обличчя Джека, яке перекривила мука — не фізична: він ставив своє життя проти можливості врятувати когось зі своїх друзів.

— Я не хочу залишатися тут сам надовго, — додав він.

Стівен ковтнув. Інстинкт підказував йому якомога швидке добратися до початку шахти, але він добре уявляв собі, про що думають залишені в тунелі, — якщо вони живі. Вони хочуть, аби він повернувся. Нечесно позбавити їх шансу. Синє обличчя Джека не вселяло надії. Він узяв його руку:

— Я швидко роздивлюся у цьому тунелі, у порожньому. А потім повернуся до тебе. Після цього перевірю другий тунель. Обіцяю не затримуватися в жодному більше ніж на десять хвилин, — він помацав свої кишені, щоби дати Джекові щось заспокійливе. У кишенях знайшлися цигарки та шматочок шоколаду.

Джек всміхнувся.

— Палити тут не можна — виходи газу. Дякую, що запропонували.

Стівен залишив його та з ліхтарем пішов у лівий з двох бойових тунелів. Тут стелю не настільки добре укріпили, як у головному. Було добре видно сліди кирок, якими рубали землю. Цей тунель більше скидався на прохід, наприкінці якого на тебе чекають світло та розуміння.

Він швидко пішов, зігнувшись та волочачи ноги, як це робили тунельники. У його кінці він побачив слід вибуху. Руйнування тут були не такі значні, як у головному, але все одно багато землі обвалилося. Складно було оцінити, скільки цього тунелю залишилося за завалом.

На мить він завмер. Небезпеки не було, тиша. Він зітхнув та пробіг рукою по волоссі. Необхідність терміново діяти трохи вщухла, і він усвідомив становище, в якому опинився. Повертатися не можна, поки він не впевниться, що, крім них з Джеком, більше ніхто не вижив. Навіть якщо, шукаючи інших, він тільки наблизить свою смерть. Була якась велична краса у смерті глибоко під землею країни, яку вони так довго захищали.

Він крикнув у темряву, потім підійшов ближче до завалу та трохи розгріб землю зверху. Нахилився ближче та знов крикнув. Завал був дуже щільний — звук не проходив. Навіть якщо там у був хтось живий, то він вже точно помер під такою вагою.

Стівен повернувся до Джека та опустився біля нього навколішки. Його очі були заплющені, і Стівену здалося, що той помер. Він приклав пальці до жорсткого коміра його сорочки. Довелося надавити глибше, між сухожиллями на шиї, там, де ще бігло судинами життя, проступав слабкий пульс.

Стівен несильно ляснув його по щоці, щоби привести до тями. Джек здригнувся та розплющив очі.

— Тільки не йдіть знову! Не йдіть! — голос був сухий, але Стівен відчув, які емоції його розривали. — Там немає живих. Там був основний вибух, у тому тунелі. Нам дісталося лише через стіну.

Стівен дивився на нього: йому було боляче, він боявся смерті. А проте не було жодної причини йому не вірити — він знався на роботі під землею.

— Добре, — згодився Стівен. — Тоді будемо вибиратися звідси. У тебе стане сил чи ще хочеш трохи відпочити?

— Давайте зараз.

Стівен розім’яв м’язи та зігнувся. Джека він узяв на спину, підтримуючи за ноги, — наче ніс заснулу дитину. Джек тримав ліхтар над плечем у Стівена. Кожні кілька ярдів доводилося зупинятися. Пошкоджена права рука Стівена не могла як слід тримати вагу Джека, а природно слабка ліва, та ще й стомлена після того, як він відкопав Джека з завалу, теж погано виконувала свою функцію. Зупинившись, він опер Джека об стіну та перемістив його собі на ліве плече, притримуючи його тіло обома руками. В такому положенні вдавалося пронести його десять ярдів поспіль. Кожного разу, коли Стівенові доводилося опускати Джека на ноги, той непритомнів, тому після трьох таких спроб Стівен вирішив відпочивати стоячи на колінах та спираючись головою на підлогу, але продовжуючи тримати Джека. Чолом біг піт, і Стівен заплющив очі, щоб їх не заливало. Шматочки крейди вгризалися в коліна — він лаяв їх та своє життя найогиднішими словами, які тільки знав.

За годину цих повільних уривчастих зусиль вони досягли кінця тунелю — більше іти було нікуди. Дорогу їм перетнули тисячі тон Франції. Стівен вилаявся на Джека. Він сподівався, що слова не вилетять вголос, але він таки їх сказав. Джек ворухнувся, і Стівен поклав його на землю.

— Ти, в біса, повів мене в інший бік! — він був виснажений. Важко дихаючи, він лежав обличчям у землю.

Джек повільно виходив з безпам’ятства. Він потрусив головою, намагаючись зосередитися.

— Ми ж пішли прямо? — він глянув назад. Зі стелі висів ліхтар, який Еванс тут повісив, коли вони проходили. Це був поганий знак.

Джек знов повернув голову до Стівена та м’яко пояснив:

— Ні, шлях правильний. Це не кінець тунелю, це другий вибух. Звідси до головної галереї ярдів зо двадцять.

Стівен застогнав та заплющив очі. Ось тут смерть його точно візьме, подумав він. Тепер він погодиться піти з нею.


Вони сиділи там ще з годину — не було сил рухатися. Був один-єдиний шлях, і той завалений. Джек скоро помре від своїх поранень, Стівен — від спраги та голоду.

Біля нього лежав його револьвер. Коли надія остаточно його покине — він застрелиться. Застрелиться прямо у піднебіння, у цю суміш свідомості та спогадів. У голові з’явилася якась збочена думка: він збирається сам докінчити те, що не вдалося ворогові.

Коли вони звикли до свого відчаю, знову можна було говорити. Стівен запитав Джека, чи пошлють солдатів з його роти рятувати їх.

— Не думаю, — відповів Джек. — Та навіть якби і послали, їм було б дуже складно прокопатися через такий завал. Їм би довелося підривати землю вибухівкою, а це може тільки погіршити ситуацію. Крім того, звідси дуже близько до наших окопів. За нас помоляться у неділю на службі та запишуть у зниклі без вісті.

— Не можна їх за це звинувачувати. Війна вже майже закінчилася.

— Ви боїтеся смерті? — запитав Джек.

— Мабуть, так, — Стівен і сам здивувався своїй відповіді. — Мені щастило — там, нагорі, мені було не страшно. Ну, крім моментів, коли вочевидь має бути страшно. А тепер... тепер я відчуваю себе покинутим.

— Але вас не покинуто. Я тут, з вами. Я ж теж людина, — він змінив позу, спираючись за грудки землі. — Як вас звати?

— Стівен.

— Можна я буду називати вас на ім’я?

— Якщо хочеш.

Запала тиша.

А потім Джек продовжив:

— Дивно, чи не так? Що я помру саме поруч з тобою. З усіх людей, яких я знаю, мені судилося померти саме з тобою.

— А якби ти міг обирати, з ким би хотів бути? — Стівенові стало цікаво, попри те що його гнітила думка про власну смерть. — З усіх людей, яких знав за своє життя, кого б ти хотів бачити біля себе? Хто би мав тримати твою руку, бути поруч з тобою на початку вічності?

— Щоби поруч зі мною вічно? Ти це маєш на увазі?

— Так. Був твоєю другою половиною.

— Я б хотів, щоб це був мій син.

— Син. Скільки йому років?

— Він помер два роки тому, від дифтерії. Його звали Джон.

— Мені шкода.

— Я так сумую за ним. Я так його любив, — у темряві тунелю голос Джека зірвався на плач, який він придушував у собі з дня смерті Джона. Зараз, на порозі власної смерті, можна було не стримувати почуттів. — Я так любив мого хлопчика. Кожну його волосину, кожну пору його шкіри. Я убив би кого завгодно, хто би наважився підняти на нього руку. Для мене увесь світ був у його обличчі. Я був вже немолодий, коли він народився. Не знаю, як я жив до його народження. Моє життя було нічим. Кожне його слово я цінив як найбільший скарб. Запам’ятовував усе, що він робив. Те, як він повертає голову. Як вимовляє слова. Я наче знав, що він зі мною ненадовго. Він був з іншого світу. Він був благословенням для мене — надто великим благословенням.

Стівен нічого не відповів, не заважаючи Джекові тихо плакати собі у руки. Навіть у своєму горі він не обурювався. Його пласке простодушне обличчя виглядало враженим — він наче не вірив, що на його долю випало стільки любові.

Коли він трохи заспокоївся, Стівен сказав:

— Ти говориш прямо як закоханий.

— Та я, мабуть, і є закоханий. Відчуття дуже схожі. Я ревнував його, хотів, щоб він любив мене. Спостерігав, як з ним грають жінки, — радів за нього, що він щасливий. Але я знав, що насправді наші з ним ігри найкращі. Я знав, що коли ми з ним удвох — це найкраще, найчистіше, що тільки може бути на світі.

Джек почав розповідати про невинність сина та про те, як вона його змінила, а потім не зміг дібрати слів та знову розплакався.

Стівен однією рукою обійняв його за плечі.

— Нічого, нічого, — казав він. — Я витягну тебе нагору. Якось я тебе витягну, і у вас ще будуть діти. Джон не буде останнім вашим сином.

— Ні, Маргарет вже застара для народження дітей.

— Ну тоді у мене будуть твої діти.

Джек трохи заспокоївся та сказав:

— Ти, я думаю, теж не обрав би смерть поруч зі мною. Я не дуже-то для цього годжуся тобі.

— Годишся, — заперечив Стівен. — Хто знає? Наш вибір, може, й не буде таким хорошим, як те, що нам вготовано. Я знаю солдатів, яким довірився би й на порозі пекла. Бірн або Дуглас. Я б їм довірив і дихати за мене, навіть качати кров замість мого серця.

— Ти їх любиш? Ти б їх обрав?

— Щоби були поруч, коли помиратиму? Ні. Єдиний раз, коли я відчував те, про що ти розповідав, я відчував це до жінки.

— Ти про коханку? Не про когось, хто є твоєю плоттю та кров’ю?

— Я думаю, що вона і була моєю плоттю та кров’ю. Я впевнений.

Здавалося, Стівен почав поринати у щось подібне до трансу. Джек мовчав. Минуло кілька хвилин, і Стівен спробував розворушитися.

— Так, ми маємо шукати можливість забратися звідси. Якщо назад у шахту дороги немає, підемо вперед.

— Який сенс туди іти? Тунелі закінчуються глухими кутами. Там же просто стіна, — здивувався Стівен.

— Ну ми хоч чимось будемо зайняті, окрім як сидіти та чекати смерті. Можна спробувати подати якийсь звук нагору. Якщо ти зможеш мене нести знову. Знімай апарат для дихання, він тільки заважає. І з мене зніми. Залишимо їх тут.

Стівен став навколішки та допоміг Джекові залізти собі на спину. Свій відчай він намагався не показувати.

Вочевидь, повертатися туди, звідки вони прийшли, не було ніякого сенсу. Два тунелі з трьох вони вже бачили — завалені. Третій, як казав Джек, був зруйнований ще сильніше, так що там на них точно не чекає чудовий шлях до чистого повітря та сонця.

Стівенові їхні надії здавалися чимось несерйозним, але він важко посунув назад у темряву. Перед ними постала смерть, і вони не змогли знайти для себе іншого заняття. Він вважав, що вони могли б якось корисніше провести цей час, аніж по-дитячому на щось сподіватися. Може, якось підготуватися до кінця. Джекові ж це, здавалося, подобалося.

Коли вони дісталися перехрестя з другою боковою галереєю, Стівен опустив його на землю та гепнуся поруч. Його груди важко підіймалися та опускалися, помпуючи повітря у легені. Джек замружився, щоби впоратися з болем у ногах, які все сильніше пахли кров’ю. Потім посміхнувся та знову розплющив очі.

— Залишилося тільки одне: перевірити третій зубець виделки. Той, куди пішли ті нещасні чорти.

Стівен кивнув.

— Дай мені тільки перепочити трохи. Я згоден, треба перевірити. Хоч будемо впевнені...

Він не договорив — не зміг сказати вголос очевидне. За нього договорив Джек:

— Впевнені, що це кінець.


Джека ця думка не бентежила. Він вже навіть з радістю думав про смерть. Примітивний страх у ньому і досі сперечався, але біль та втрачені ілюзії щодо цього життя примушувати бажати кінця. Він і досі кохав Маргарет і хотів би з нею побачитися, але вона належала до іншої реальності — не тої, у якій він зараз існував з такою небажаною напругою. Вона теж помре, колись. Речі, на яких засновувалася його віра, виявилися хиткими. Невинність Джона, цього посланця з кращого світу, в нього відібрали. Зустріч з Маргарет та новий спалах їхнього кохання може теж виявитися хибним. Любов його зрадила, і він більше не хотів повертатися до свого життя.

Коли біль полишав його, приходив спокій. У темряві тунелю не було ніяких тривог, окрім самого тіла. Тут все існування обмежувалося їхніми власними руками, ногами та голосами. Те, як Стівен докладає такі зусилля для його порятунку, та як він терпляче підкоряється вазі та безглуздим спробам, Джека заспокоювало.