Він глибоко вдихнув та гучно видихнув, надуваючи щоки. Кричати такі новини нагору він не хотів, але було якось нечесно не повідомити про це Леві. Він підняв ліхтар вище та знову оглянув кімнату — більше не було жодних слідів тіл чи якоїсь діяльності. Ламм намацав руку — перевірити, чи є на пальці обручка. Звичайно, можна було узяти жетон із шиї, але хотілось передати братові інтимнішу річ, яка згодилась би для ідентифікації. Персня не було, але він зняв годинник та поклав у кишеню.

Двічі смикнувши за мотузку, він повідомив, що буде підніматися. Мотузка напружилася — Крогер та Леві навантажили її для полегшення підйому. Провалля мало двадцять футів глибини, і наступні кілька хвилин Ламм шкрябався нагору, шукаючи опору для чобіт на земляній стіні провалу, котра обсипалася.

— Ну що там? — запитав Леві, коли дихання відновилось. Красиве обличчя Ламма чомусь викликало тривожні почуття, і він відводив очі.

— Я знайшов тіло. Один з наших. Думаю, помер відразу.

— Ти узяв жетон? — запитав Крогер. Леві заціпенів.

— Я узяв ось це, — Ламм простягнув Леві годинник, а той неохоче узяв. Леві опустив очі. Годинник Йозефа. Його на якесь сімейне свято подарував батько: на Бар-Мівца чи як нагороду за вступ в університет.

Леві кивнув.

— Хлопчисько... А кінець був так близько... — він відійшов від інших назад тунелем, щоби побути на самоті.


Ламм та Крогер сіли на підлогу та трохи підживилися тим, що мали з собою. За годину Леві закінчив з молитвами. Ламм запропонував їжу, але його релігія забороняла зараз прийняти її.

— Я маю дотримуватися посту. І треба продовжувати пошуки.

Крогер прокашлявся та м’яко сказав:

— Я ось думаю, чи це має сенс. Ми з Ламмом обговорили. Так ось, ми бачили масштаби вибуху, і Ламм вважає, що шанси, що там далі хтось вижив, не більші, аніж у вашого брата. Ми виконали нашу пошукову місію, встановили, що сталося. Можемо також забрати тіло вашого брата на поверхню, щоби належно його поховати. Продовження пошуків — марний ризик нашими власними життями. Ми не знаємо, що відбувається нагорі. Тут ми вже віддали належні почесті. Думаю, треба повертатися.

Леві потер підборіддя рукою — там, де пробивалася щетина. В час жалоби за братом голитися не можна, значить скоро борода вкриє обличчя — до наступного гоління.

— Я розумію вас, але не погоджуюся, — заперечив він. — Десь під завалами ще двоє наших солдатів. Якщо вони мертві — ми маємо знайти їх для належного похорону. А якщо вони живі — повинні врятувати.

— Шансів...

— Немає значення, які в них шанси. Ми мусимо виконати завдання.

Крогер смикнув плечима. Ламм передбачив іще одну практичну проблему:

— Тут спекотно. Його тіло...

— Плоть слабка. Те, що від нього насправді лишилося, не піддається гниттю. Коли прийде час, я сам його понесу.

Ламм опустив очі.

— Не бійтеся, — сказав Леві. — Солдати там унизу — це наші співвітчизники. Вони не хочуть залишитися тут, під цією чужою землею. Їх треба повернути у ті місця, які вони любили, заради яких вони померли. Ви хіба не любите свою країну?

— Звичайно, люблю, — відповів Ламм. Наказ він отримав, тому далі обговорювати було нічого. Він підвівся та зібрав докупи мотузку, щоби спуститися ще раз.

— Я люблю батьківщину, — додав Леві. — І у такі моменти, як тепер, коли у моїй родині втрата, зв’язок із нею лише сильніший, — він виклично глянув на Крогера, а той безрадісно кивнув, ніби подумав, що запал Леві був тимчасовим нападом.

Леві поклав руку йому на плече:

— Все добре, Крогере? — він подивився у його розумне обличчя, на якому проступили сумніви. Той був явно не згідний, але принаймні змовчав.

Крогер пішов допомагати Ламму готуватися до спуску. Леві теж спустився униз, залишивши Крогера відпочивати нагорі. За двадцять футів від поверхні підлоги їхнього тунелю вони почали рубати кирками завали, утворені вибухом. Вони не знали, що саме шукають, але сподівалися прибрати землю, зрушену вибуховою хвилею, і зрозуміти, що ж тут сталося.

Від роботи вони повпрівали і скинули сорочки. Їхні кирки створювали жорстку вібрацію у твердій крейдяній породі.


Стівен вийняв з годинника скло, щоби навпомацки слідкувати за часом. Коли вдруге почув, як копають, було за десять хвилин четверта — тільки невідомо, ранку чи вечора. Він порахував і зрозумів, що вони із Джеком під землею вже п’ять або шість днів.

Він знову притяг Джека туди, де залишалося трохи повітря, — настала його черга. Поклавши пальці на стрілки годинника, він почав відміряти свої півгодини у задушливому кінці їх труни. Він намагався не рухатися, щоби тіло потребувало менше кисню.

Його не відпускав страх залишитися тут. Він переконував себе, що найстрашніше уже відбулося і що він уже похований заживо у тісному просторі, звідки немає вороття, — чого ж тут ще боятися? Та не реальність була страхітливою, а те, що чекало попереду. Його охоплювала паніка. Іноді доводилося напружувати усі м’язи тіла, щоб не кричати. Відчайдушно хотілося хоча б запалити сірника. Навіть якщо він лише побачить межі своєї в’язниці, то вже буде хоч щось.

Бувало, що на кілька хвилин життя у ньому пригнічувалося. Його уява та відчуття зачинялися, наче будинок, де у кімнатах поступово гасять світло. Врешті-решт залишилася одна тьмава пляма, котра неясно світилася силою волі.

Він лежав там годинами, не перестаючи подумки протестувати проти того, що відбувалося. Він боровся з відчуттям гіркого обурення. Хоча воно то слабшало, то сильнішало, поки тіло знемагало від спраги й утоми, а проте це обурення означало, що якийсь вогник — хай навіть слабкий — ще залишався горіти у ньому.

Півгодини минуло, і він поповз назад та ліг біля Джека.

— Ти ще тут, Джеку?

Джек застогнав, і його голос прорізався через шари свідомості з неймовірною чіткістю, якої Стівен не чув уже декілька днів.

— Добре, що є хоча б шкарпетки — під голову покласти. Мені на війні кожного тижня нові надсилали.

Стівен намацав у Джека під щокою в’язану вовну, коли піднімав його.

— А мені ніколи нічого не посилали, — сказав він.

Джек знов розсміявся.

— Та ти комік, точно тобі кажу. Що, за три роки жодної посилки? Ми отримували по дві на тиждень, і це не враховуючи лист...

— Тихо! Чуєш? Це за нами — порятунок. Чуєш, копають? Послухай.

Стівен посунув Джека так, щоб той вухом притулився до крейди.

— Вони йдуть, — сказав Стівен. За відлунням можна було виснувати, що вони були ще далеко, але Джекові сказав, що рятувальники вже майже поряд.

— Будь-якої хвилини, я думаю. Ми звідси виберемося.

— Так ти що ж, усю війну в армійських шкарпетках ходив? Бідолаха. Навіть найбідніший рядовий у нашій частині...

— Слухай!.. Ти скоро вийдеш звідсіля! Ми виберемося.

Джек продовжував сміятися.

— Я не хочу. Не хочу цього...

Сміх перервався кашлем, перерослим у спазм. Груднина Джека здійнялася у руках Стівена. Надривний гуркіт з його грудей заполонив крихітний простір, а потім затих. Джек востаннє видихнув — і життя полишило його тіло. Він впав, нарешті зустрівши довгоочікуваний кінець.

Стівен ще мить тримав його в руках, проявляючи повагу до нього, а потім пересунув тіло у той кінець, де неможливо було дихати. Сам він приклав рота ближче до джерела повітря та глибоко вдихнув. Простягнувши ноги, він відсунув мертве тіло якомога далі. Стало гірко й самотньо.

Чути було лише відлуння копачів. Собі брехати він тепер не міг: звуки лунали безнадійно далеко. Компанією йому був лише тиск землі. У кишені він знайшов сірники — тепер-то ніхто не заборонить йому втамувати свою жагу світла. Хоча він чомусь утримався від цього.

Він лаяв Джека за те, що той помер, хоча і сам не вірив у можливість його врятувати. Пізніше його злість відступила, і мозок цілковито сконцентрувався на далекому ритмічному стукотінні кирки об крейду. Ці звуки були наче його власне серцебиття.

Він витяг ножа та почав з усієї моці стукати ним у стіну біля голови.


Після чотирьох годин копання Леві та Ламм недалеко просунулися. Леві гукнув Крогера, щоб той змінив Ламма. Очікуючи, поки той спуститься, Леві присів на підлогу відпочити. Для нього відшукати товаришів свого брата стало справою честі. Йозеф не хотів би, щоби його брат був людиною, яка дозволяє персональній втраті збити себе зі шляху. Тут справа навіть не в його власній гідності, а в гідності Йозефа. Леві зараз має шанс повернути певну повагу понівеченому тілу свого брата.

Раптом крізь своє рване дихання він почув тихенький стукіт. Леві приклав вухо до стіни та прислухався. Спочатку він подумав, що це пацюки, — але звук був занадто ритмічний і лунав занадто глибоко.

Звук був таким, що ставало зрозуміло: його джерело доволі далеко, а значить, його може видавати тільки людина.

Крогер зістрибнув з мотузки, і Леві погукав його. Той прислухався та кивнув:

— Там точно хтось є. Трохи вище за нас, думаю, але приблизно паралельно нашому тунелю. Звук занадто слабкий — це точно не кирка і не лопата. Думаю, це хтось залишився живий після завалу.

Леві посміхнувся:

— Я ж казав, що треба продовжувати.

На обличчі Крогера з’явилися сумніви.

— Справа лише у питанні, як нам до нього пробитися. Нас розділяє товща крейдової породи.

— Будемо підривати. Контрольованими вибухами. Я піду нагору, замість мене спуститься Ламм і закладе вибухівку.

Обличчя Леві світилося рішучістю та ентузіазмом. Крогер продовжив:

— А якщо там не наш, а ворог? Залишився під завалом ще від перших вибухів?

Очі Леві розширилися.

— Ніколи не повірю, щоби хтось міг залишатися живим тут так довго. А навіть якщо там ворог... — Леві розвів руки та знизав плечима.

— Тоді що? — Крогер наполіг на відповіді.

— Тоді у наших руках опиниться людина, яка вбила мого брата та двох його товаришів.

Крогер не відчував такої радості.

— Око за око... ви ж не думаєте про помсту?..

Посмішка сповзла з обличчя Леві.

— Я не думаю про якісь конкретні дії. Моя віра наставляє мене в усьому. І я не боюся зустрічі з ним, якщо ви про це. Як вчинити, я знатиму, коли побачу його.

— Ми маємо узяти його в полон, — сказав Крогер.

— І цього достатньо.

Леві підійшов до мотузки та гукнув Ламму підіймати. Нагорі Леві розказав йому, що треба робити — і той, сонний, нічого не відповів. Він підготував заряд, поклав у рюкзак та спустився униз мотузкою.

Завал складався із суміші крейди та землі, і їм удвох із Крогером копати було дуже важко. Минуло п’ять годин, поки заглиблення в завалі влаштувало Ламма. Леві змінив його, щоби допомогти Крогерові: вони наповнювали грунтом мішки та щільно закладали ними заряд. Крогер зробив перерву, щоби поїсти й випити води, а Леві відмовився від запропонованих м’яса та галет. Від горя та голоду у нього почало паморочитися у голові, але він рішуче збирався дотримуватися посту. Він шалено працював, не звертаючи уваги ані на піт, який щипав очі, ані на тремкі пальці.

Леві не знав, що на них чекає за стіною; він просто підкорився непереборному потягу продовжувати почате. Його почуття втрати супроводжувалося цікавістю. Смерть Йозефа матиме сенс та буде недаремною тільки у тому разі, якщо Леві знайде когось живого та подивиться йому у вічі.

Вони під’єднали дроти та відійшли у безпечне місце — на початок схилу, котрий вів на поверхню. Сюди долинав гул важкого обстрілу, котрий чергувався з мінометами та кулеметами. Почався наступ. Ламм натис ручку, і земля здригнулася під їхніми ногами від вибуху. Обличчя обдало хвилею гарячого повітря, почувся рев — раз, а потім ще раз. На мить здалося, що з тунелю зараз вирветься куля вогню, землі та крейди, але другий звук прокотився та завмер у тиші.

Вони швидко попрямували до вузького проходу, обшитого деревиною, переповзли через нього та побігли, затинаючись, до провалу на нижній рівень. Тут хмара крейди примусила їх відступити та почекати, поки пил опуститься.

Леві наказав Крогеру лишитися, а сам разом з Ламмом спустився униз. Йому треба було, щоби той оглянув результати вибуху, та й він сумнівався в бажанні Крогера брати в цьому участь.

Вибух утворив у завалі отвір, у який вони і полізли, розкопуючи його та розширюючи по дорозі. Отвір привів їх просто у камеру підслуховування британців — вони з цікавістю роздивлялися, як іноземці обшивають стіни.

— Слухайте, — Леві поклав долоню на руку Ламма.