У службовiй кiмнатi ще нiкого не було. Я вирiшив не чекати ранкової перевiрки. Пан Нiколас зрозумiє, що я на посту, побачивши, що мого вiзка немає. Я накинув куртку й вийшов у коридор — викликати лiфт.

Серце моє по-зрадницькому теленькало. Як i вирiшив, залишив вiзок у кiнцi коридору, запхнув у нього куртку й пiдiйшов до заповiтних дверей. Про всяк випадок я тримав у руцi картку-ключ. Постукав. I мимоволi зробив крок назад. За хвилину постукав упевненiше й голоснiше. Подивився на ручку дверей — на нiй не було нiякої таблички. Ще одна спроба. I знову — тиша.

Тодi я встромив картку в отвiр i штовхнув дверi. Швидко ввiйшов у номер i озирнувся. Вiн був порожнiй. Виднiлися слiди квапливого вiд’їзду: якiсь папiрцi, чашка з недопитою кавою, на лiжку — зiм’ятий халат… Лiжко незастелене. Очевидно, збиралися похапцем. Так буває, коли лiтак вилiтає годинi о шостiй ранку, i клiєнти бояться заспати. Якщо лiтак о шостiй, вона встала о третiй, аби встигнути до замовленого таксi…

— Усе! Це — все. Спокiй, — сказав я собi, задихаючись. — Усе, кретине! Вiзьми свого вiзка i прибирай. Завтра тут будуть iншi…

Поки я плентався в кiнець коридору за вiзком i вдягав куртку, дихання моє вiдновилось. А коли я застебнув останнiй ґудзик — ця звична друга шкiра знову зробила мене невразливим.

«Це кiнець!» — дзвенiло в моєму мозку.

Я почав прибирати. Згрiб бiлизну, кинув її на нижнiй ярус вiзка, вимив лазничку, пiдлогу, протер вiкна… Повiдчиняв тумбочки. У шухлядi перед дзеркалом знайшов книжку.

Звичайно, вона забула її. Чи залишила навмисно. Менi вже було байдуже. Ще один змах ножа… Пора б i звикнути. Я засунув книжку в кишеню куртки. Тепер вона не мала для мене нiякогiсiнького значення. Партiя закiнчена. Я програв. I вона знала це наперед.

Я швидко впорався з роботою на своєму поверсi, переодягнувся, тицьнув книжку пiд пахву й пiшов через центральний вихiд. Я нiчого не хотiв дiзнаватися, навiть якби на рецепцiї сидiв мiй приятель Скотт Вайль. Але ноги самi несли мене до парадних дверей.

Було близько одинадцятої. З лiфта вийшла група туристiв i рушила до вiзка з багажем, що його припхав носiй з iншого кiнця зали. Серед юрми раптом зблиснуло плаття пiсочного кольору… Невже?! Невже сили небеснi щось перемiнили в плинi подiй?

Ошелешений, я пiдбiг до жiнки, яку бачив тодi в барi, в Асрi…

— Чи можу я допомогти вам? — запитав я, вказуючи очима на її валiзу. Але це все була фiгня — i «чи можу», i «допомогти». Я хотiв почути її голос, зупинити…

— Що сталося? — запитала дама англiйською, а потiм звернулася до когось iз своїх мовою, менi не зрозумiлою. Я збагнув, що вимовив фразу своєю рiдною мовою, яку нiхто тут не мiг знати…

— Вибачте, — пролепетав я. -Все гаразд (all right!), жодних проблем (no problem!), вибачте (excuse me!)…

Я вiдкланявся. Дама знизала плечима й вiдвернулася. У неї були прозорi очi, гострий носик i зовсiм бiлi вiї, як у щойно народженого поросятка…


***

— Щось тут не так, — пiдозрiло подивилася на мене мiсiс О’Тулл, коли я повернувся додому. — Ви що, навiть обiдати не їздили?

Я тiльки махнув рукою. Очi мої знову були порожнi, мов у сфiнкса. Я понуро вернувся туди, звiдкiля виходив уранцi з надiєю… Лiг на лiжко — i немов захитався на хвилях: вони накочувалися на мене, то гiркi, то солонi, то… солодкi. Я намагавсь упокоритися, думати про все, що сталося, вiдсторонено. Мав-бо безкрайнє поле для фантазiй…

Тепер я нiколи не довiдаюся, хто вона, звiдкiля, якого кольору її очi, який вона має голос, скiльки їй рокiв…

Вона могла бути русявою естонкою — бiлошкiрою i флегматичною, зi спортивною, майже хлопчачою, фiгурою. Одну таку я знав колись. I вона менi дуже подобалася, тому що говорила iз загадковим «iноземним» акцентом.

Нi, потiм вирiшив я, вона — косоока татарочка, з тонкою талiєю, важкими стегнами i трохи короткуватими ногами, неначебто вся її енергетика сконцентрувалася внизу, мов закарпатське вино у вузькогорлих корчагах iз опуклими боками.

У те, що вона запальна вiрменка чи тиха казашка, не вiрилось. Але я все одно уявляв найнеймовiрнiшi образи, й у кожному знаходив принаднiсть.

Я надолужував утраченi можливостi, лежачи на лiжку, все ще перебуваючи в прострацiї — немов пiсля наркозу. Я намагався завантажити свiй мозок видiннями i знав: коли наркоз минеться, на мене нахлинуть хвилi болю…

Я взяв до рук книжку. Перегорнув її, спробував читати, але це не вдалося — слова стрибали перед очима, не в’язалися в речення, а речення не вкладалися в головi, втрачали змiст. Заледве знайшов рядки, пiдкресленi мною, потiм — нею. Гарна була гра…

Я ще раз обнюхав кожну сторiнку, боячись заглянути в кiнець: вiн був занадто сумним. Дiвчина вмирала. Дiвчина, яку звали Пат, — дивна i дуже природна, справжнiй друг, дружбан. От якою вона була, незнайомка з 713-го… Я зважився пробiгти передостанню сторiнку:


«Я дiстав келихи й наповнив їх. Вона усмiхнулася й випила.

— За нас обох, Пат.

— Так, любий, за наше чудове життя.

Яке все було чудне: ця кiмната, тиша i наш смуток. Там, за дверима, було життя, з безмежними лiсами й рiками, з могутнiм диханням, квiтуче й неспокiйне; адже там, по той бiк гiр, березень уже нетерпляче стукав у груди землi, будив її…»


Я перегорнув сторiнку i побачив сiм цифр, написаних олiвцем.


***

…Усю нiч вони свiтилися в моєму запаленому мозку. Напевно, це був номер телефону, але без коду мiста i країни. Вона знову загадала менi загадку?…

Я мордувався, силкуючись пригадати хоч що-небудь iз такої окультної науки, як нумерологiя. А може, це була зашифрована фраза? Iм’я? Адреса? Бiс його знає!

Я поринав у сон на якi-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, i передi мною горiло безлiч цифр i знакiв. «Якщо дуже захочеш, ти зрозумiєш, — говорили менi цi цифри. — Але для цього треба ДУЖЕ захотiти. Треба зрозумiти, як сильно це тобi потрiбно!»

Я засинав, але знову цифри, перетворившись на вогненнi молоточки, повертали мене до дiйсностi. Така комбiнацiя цифр могла бути в будь-якiй країнi свiту. Пiд ранок я впав у вiдчай, встромив обличчя в подушку й завив.

Я оплакував усiх, уже не думаючи про цифри, — Еджiдiо, Марiю, Джейка Стейнбека i Бо Дерiка, чорнооку акулу, коханого мiсiс О’Тулл, саму Стефанiю, Монiку, своє прожите до половини життя, цей острiв, такий крихiтний, майже iграшковий, на якому тихий, розмiрений перебiг часу — всього лише оманлива золота сiть на поверхнi бурхливої морської безоднi. Куди менi подiтися? Кому телефонувати?

«Старий! — згадав раптом, як кричав менi Дмитрик з вiкна вагона, що вiз його в чергову експедицiю. — Подзвони Оленцi (це була його нова дiвчина, яка обiцяла чекати)! Запам’ятай: чотири-один-шiсть-сорок-сiмдесят вiсiм!»

Я схопився, як навiжений, я вiдкрив книгу. Цифри майже збiгалися, тiльки замiсть сорока — сорок вiсiм, та ще остання цифра iнша…

«Це — Оболонь! — горлав Дмитрик, намагаючись перекричати стукiт колiс. — Скажеш їй…»

Я не пам’ятав, що вiн доручав сказати — минуло стiльки рокiв! — але телефонний номер сплив у пам’ятi зненацька i чiтко.

Я сiв на лiжку. Блiде передранiшнє свiтло зробило мене схожим на привида, що зникає. Я напружився i згадав iще один номер — свiй, потiм диким зусиллям волi почав згадувати номери телефонiв усiх знайомих, якi жили на лiвому березi Днiпра.

Помилки бути не могло! Це номер мого рiдного мiста. I Вона знала, що я згадаю.

Але раптом я зрозумiв iще одне: вона давала менi шанс бути справжнiм чоловiком — самому прийняти рiшення й виконати його. I це рiшення не повинно залежати нi вiд кого. Тут я мiг би звозити її на Ґозо. Ми б погуляли, сповненi симпатiї одне до одного — чи закоханостi (хто зна?), — яка була б щедро приправлена звичайною романтичною мiшурою: острiв, море, чайки, свiчки, вино…

Очевидно, її, як i мене, пiдганяв час, йшов назирцi, наступаючи на п’яти й важко дихаючи в потилицю. Вино, свiчки i мiсячна дорiжка були не для нас…

«Я зрозумiв тебе, — думав я вже зовсiм спокiйно. — Ти — друг. Ти знала, що менi потрiбно, але не захотiла нав’язати це одним тiльки виглядом своїх очей, волосся, усього, що є в тобi гарного… I ти вчинила чесно».

Я ще трохи посидiв, спостерiгаючи за тим, як рожевiють хмари. Я думав про справи: в мене були кредитнi картки, пристойна сума на рахунку. Ця паперова тяганина забере кiлька днiв. Її буде чимало, але мене це не лякало.

Я лiг. У мене залишалося кiлька годин на сон. Нормальний, мiцний сон, яким спить людина пiсля чесного трудового дня, коли совiсть її спокiйна й чиста, а наступний день буде сповнений сенсу. Я спав i вперше не боявся проспати.

Може, я навiть посмiхався ввi снi…


***

…Я не знаю, як усе складеться далi. Я стою на початку дороги, за якою десь удалинi бiлiє снiг.

Я знаю, що вiтер ударить менi в обличчя, можливо, зiб’є з нiг. Половина знайомих вважає мене повним i закiнченим придурком. Але я повинен рухатися, щоб вiдчувати вiтер i нiч. Я повертаюсь.

I ще. Я хочу пiдняти телефонну слухавку i набрати сiм цифр.