— Он як… То що ж це за Акула?

— Мiй сусiд. Професiя в нього цiкава, не порiвняєш iз нашими, — вiн пiдводний археолог.

Це було дивно, адже тут iще стiльки всього недослiдженого на сушi. Я часом дивувався, що ведеться так мало археологiчних дослiджень, тодi як копати можна було в кожнiм дворi, на кожнiй вулицi, вже не кажучи про безлюднi мiсця. Той самий Гiпогей, пiдземний храм, про який я вже оповiдав, знайшли, коли якийсь пан почав розбудовувати свiй льох!

— Вiн займається дайвiнгом? — не зрозумiв я.

— Та нi! Дайвiнг — це для туристiв, а Еджiдiо-акула пiднiмає затонулi кораблi. Знаєш, скiльки їх тут?! — Аль знову зацокав язиком. — Акула малює мапи, а потiм працюють водолази. Але я скажу тобi, Майкле, по великому секрету — вiн, Акула, шукає золотого сокола.

Я вже звик до таких розмов, бо чув їх постiйно, в рiзних варiантах, — варто було лише засiсти в пабi, де пiсля роботи збираються мальтiйцi.

— Приходь до мене якогось вихiдного. Їй-Богу, Еджiдiо — цiкавий хлопець, а я, знаєш, не дуже знаюся на всяких тонкощах, менi важко балакати на деякi теми. Та й нiколи.

— Дякую, Аль, як-небудь зайду, — я раптом подумав, що, мабуть, мене тут вважають щонайменше дивним, а може, навiть «голубим». Я вдячний усiм, хто не вiдштовхнув мене, прийняв майже як свого. Я навiть став схожий на корiнного мальтiйця — хiба що вищий на зрiст, а ще волосся, яке має дурну здатнiсть вигорати на сонцi. У мене теж з’явилося прiзвисько — «водожер», не дуже благозвучне, але цiлком справедливе: коли мене припхали на цей берег, я був майже непритомний. Прiзвисько — це вже дещо, це майже як громадянство, навiть важливiше. Це — статус iз можливiстю надбати оселю й нащадкiв, яких так само будуть iменувати «водожерами», праправнуками Майкла-водожера. Можливо, це непогана перспектива…

Я замислився. Менi раптом страшенно захотiлося згадати, що вiдбувалося в книжцi пiсля уривка, що його встиг пробiгти очима в 713-му номерi. На подив, я нiчого не мiг згадати, все поставало в уявi на рiвнi асоцiацiй: автомобiльна майстерня, дощ, ром, дiвчина, що потiм померла… Я вирiшив завтра ж пiти в букiнiстичну крамницю й розшукати там цю книжку. Напевно, в англiйськiй версiї вона виглядає краще, нiж оте зашмульгане видання.

Через двi-три години протилежний берег, який було добре видно з вiкна, зрожевiв, а моя пляшка спорожнiла. Аль Венетто вже шкрiб вiником по пiдлозi. Свiтанок тут якийсь незвичайний — острiв наче пiдiгрiвався i пiдрум’янювався зсередини, мов яблучний пирiг у духовцi. Бiлястi кам’янi мури, що охолонули й потьмянiли за нiч, наливалися теплом, набуваючи медвяного вiдтiнку, а верхiвки веж покривалися зацукрованою сонячною скоринкою.

Сьогоднi я вперше не голився i не стояв пiд душем — треба було йти на працю просто звiдси, з бару. По дорозi звернув на кам’янистий майданчик перед морем, роздягнувся, поквапом пiрнув у прозору прохолодну воду. Якщо пан Пiро не помiтить невеликої щетини i трохи запалих очей, усе обiйдеться. А вдень я пiду додому й вiдiсплюся.


***

У службовiй кiмнатi дiвчата вже перевдягалися, поправляли зачiски й укомплектовували вiзки. Настрiй у них був гарний — попереду вихiдний.

— Що робиш завтра? — запитала мене Сiбiлла. — Хочеш, поїдемо з нами на Комiно, попiрнаємо? Вiзьмеш iз собою свою дiвчину.

— Дякую, Бiллi, ти справжнiй друг, — вiдповiв я. — Але я, мабуть, буду вiдсипатися.

— Як знаєш. Але врахуй — пропозицiя чинна до завтрашнього ранку! Ти готовий? Пiднiмемося разом?

— Авжеж!

Я швидко накинув бiлу бавовняну куртку, i ми рушили до службового лiфта: Сiбiллi — на п’ятий, менi — на сьомий. Дверi дзеркальної кабiни безшумно вiдчинилися перед нами.

— Слухай, — менi раптом дуже захотiлось її про це запитати, але я не знав, як правильно сформулювати запитання, щоб воно не здалося дивним. — А тобi доводилося знайомитися з гостями нашого готелю?

Сiбiлла здивовано позирнула на мене.

— А навiщо? Для чого вони менi? Все одно тут зазвичай не дають чайових, адже наш готель працює за схемою «all inclusive». А що?

— Так… Iнодi менi просто цiкаво, за ким ми прибираємо? Хто вони? Вiдкiля?

— Я про це не задумуюся. Нiчого цiкавого. Туристи, бiзнесмени, науковцi, божевiльнi пiрнальники… Вавилон! Ну, менi пора! Не забудь: пропозицiя чинна!

— Хай щастить!

Дверi лiфта м’яко зачинилися за нею.

…У 713-й я ввiйшов, ледве волочачи за собою проклятий вiзок. Ба, тут узагалi не було чого прибирати! Уперше зi схваленням i зловтiхою я впiймав себе на тому, що в менi зароджується пофiгiзм. Менi тiльки було цiкаво, де книжка. Цього разу я знайшов її на дзеркальному столику, у нiй була закладка, пересунена десятьма сторiнками вперед. Не густо. Очевидно, панi не надто швидко читає. Звiсно, хiба сюди приїжджають для того, щоб читати, а тим бiльше — перечитувати? Те, що книжку взяли перечитувати, у мене не викликало жодного сумнiву. Якщо, звичайно, її господарцi не п’ятнадцять рокiв. А це, судячи з добору косметики, малоймовiрно. Я швидко застелив лiжко, не надто дбаючи про iдеально гладеньку поверхню ковдри (для громадянки з колишнього Союзу — зiйде!), витрусив у пакет умiст кошикiв для смiття, змахнув неiснуючий пил. I, як злодюжка, вiдкрив книгу. Тепер головний герой сидiв у кондитерськiй i сперечався з товстою бюргершею… Я позирнув на попiльницю. Помiтив: там лежали обгортки вiд льодяникiв «Барбарис». Я ще пам’ятав цi червонi довгастi ягiдки, намальованi на срiбному тлi. От тiльки смак геть забув. Далi на мене чекало ще одне маленьке вiдкриття: кiлька таких самих обгорток були складенi «корабликами». Та що ж це?!

Я теж любив так робити в дитинствi. Викидати фантики лiнувався й майстрував iз них «кораблики». Їх у мене була цiла армада — з «Ведмедикiв на Пiвночi», «Гулiверiв», «Рачкiв». Пiзнiше я ненавидiв усе солодке.

Попiльницю я витрусив i замислився: чи викидати «кораблики»? Потiм рiшуче згрiб їх у кишеню.

Уже спускаючись лiфтом, згадав, що забув закрити книжку.


***

Удома, ледь кивнувши мiсiс О’Тулл, яка сидiла при входi, я вiдразу ж звалився на лiжко. Мiй органiзм перестав витримувати такi навантаження — безсоннi ночi плюс прибирання п’ятнадцяти кiмнат. Очевидно, я катастрофiчно старiв. Колись я мiг не спати кiлька дiб: вiдсиджував обов’язкових вiсiм годин на службi, грав у клубнiй дискотецi на «Електронi» й «водив козу» до ранку, а потiм знову йшов у свiй НДI.

Заснув я вiдразу. Менi снився Дмитрик, який обрiс шерстю. Вiн стояв посеред залитої сонцем лiсової галявини, поруч бавився виводок волохатих дитинчат.

— Дмитрику, ти живий? — запитав я.

— А ти? — просвистiв йєтi й простягнув до мого обличчя пелехату руку — вона була м’якою i прохолодною. — Дай менi що-небудь…

Я полiз до кишенi — там були тiльки зiжмаканi фантики. Я ще хотiв щось запитати, але зненацька зрозумiв, що не можу розмовляти з Дмитром його мовою.

— Do you speek Еnglish? — дурнувато пробурмотiв я.

Йєтi-Дмитрик щось просвистiв i, пiдхопивши дитинчат на могутнi плечi, пiшов, проламуючи густi заростi барбарису…

— Мiстере Майкле! Мiстере Майкле!

Я прокинувся вiд стукоту в дверi.

— Майкле, до вас прийшли!

У скронях гупало з не меншою силою. Я звiвся й вiдчинив дверi. Щаслива бабуся О’Тулл стояла на порозi, притискаючи до грудей букетик польових квiтiв нудотножовтого кольору, за її спиною стояв Аль Венетто з якимось засмаглим незнайомцем у вилинялих бриджах.

— Заходьте, — розпорядилася мiсiс Стефанiя. — Гостi в цьому будинку — велика рiдкiсть!

Вона ще хвилину покрутилася в кiмнатi, навiть пiдбила мою подушку й гордо вiдбула на свою позицiю — у крiсло в патiо.

— Сьогоднi до восьмої в пабi працює Марґа, — винуватим тоном почав Аль. — А ми от вирiшили зайти провiдати Майкла-водожера… (усвiдомлюючи певну незручнiсть вiд раптового вторгнення, Аль вирiшив називати мене шанобливо — у третiй особi). — Заходь, Еде!

Не було на те ради. Я зрозумiв, що Аль таки вирiшив нав’язати менi знайомство з Акулою. Хлопець у бриджах ввiйшов у кiмнату.

— Це — Еджiдiо-акула, це — Майкл-водожер! — представив нас Аль.

Акула був схожий на кiношного плейбоя: волосся в нього теж було вигорiле, шкiра — дублена водою i сонцем, м’язи так i перли з футболки непевного кольору.

— Я рiдко буваю в мiстi, — сказав Еджiдiо, тиснучи мою долоню. — Переважно живу на яхтi, а з вами давно хотiв познайомитися. Ви, кажуть, росiянин?

— Нi, — вiдповiв я. — Я — українець. Мешкав колись у Києвi.

— О! — чомусь зрадiв Ед. — «Динамо»? Чорнобиль? Андре Шевченко?!

Менi стало нецiкаво. Я мiг би додати до цього перелiку ще десяток iмен i подiй, але навiщо? Нехай буде «Динамо»…

Яка рiзниця?

Менi було нiкуди посадити непрошених гостей, а в холодильнику, наскiльки я пам’ятав, було тiльки двi банки пива. Сьогоднi я навiть не їздив обiдати. Навряд чи це були тi гостi, що приносять iз собою пиво з рибою чи горiлку iз солоними огiрками.

— Може, вийдемо, повечеряємо? — запропонував я.

— Тодi я запрошую! — Ед-акула з полегшенням пiднявся зi стiльця, що вочевидь був йому затiсний.

— Ходiмо до мене! — сказав Аль Венетто. — Менi все одно через пару годин треба замiнити Марґу…

Але йти в паб, де я просидiв усю минулу нiч, зовсiм не хотiлось, уже краще з’їздити в Рабат. Очевидно, Еджiдiо теж не влаштовувала перспектива там сидiти, бо вiн запропонував узяти пива й рушити на його яхту.

Аль Венетто категорично вiдмовився. Марґа була його дружиною i нiзащо не погодилася б стримiти в пабi до ранку, а на менше, мабуть, Аль i не розраховував. Тому вiн зажурено поплентався уздовж Рiа-плаза на околицю Сент-Джулiуса, а ми з Еджiдiо впiймали таксi й поїхали до бухти Блакитний грот, де швартувалася його яхта. Я вiдчував себе дещо незручно. Це була перша людина, що захотiла познайомитися зi мною. Я забув, про що можна розмовляти з незнайомцем, хоча Еджiдiо-акула здався менi простим i не зарозумiлим, а головне — небалакучим.

Яхта стояла не на причалi, а бовталася, припнута до каменя, що стирчав iз води. Вона була невелика, але стiйка, чудово обладнана для далеких мандрiвок. Обшита деревом каюта була начинена рiзноманiтними мапами, вражала небаченими досi водолазними прибамбасами, включно з пiдводною вiдеокамерою. Ми розташувалися на палубi, на теплих дошках, i господар виставив на iмпровiзований стiл пиво, впiйманого на вудку спрута й купу чiпсiв. Яхта погойдувалася на легких хвилях i, хоча сонце хилилося до заходу, пiд яхтою проглядалося бiлiсiньке пiщане дно, схоже на пустелю.

— Тут метрiв iз десять глибини, — помiтивши мiй погляд, сказав Еджiдiо-акула.

— Облиш, не бiльше п’яти… — кинув я.

Ед спритно жбурнув менi банку з пивом. I ми ще кiлька хвилин iз задоволенням поглинали прохолодний напiй, потiм захрумтiли чiпсами, i я подумав, що вже краще б ми поїхали до Марiо в ресторан. Там принаймнi можна було б замовити горiлку… Не люблю я починати знайомство зi слабких напоїв, пiсля них на мене навалюються туга й нiмота.

— Аль сказав, що ви займаєтеся пiдводною археологiєю… Напевно, цiкаво?

— Так, складаю карти мiсцевостей, де затонули кораблi. Якщо бували в археологiчному музеї у Валлеттi, може, бачили, скiльки там усякої всячини пiд склом — це моїх рук справа, — вiн говорив привiтно й охоче. — Взагалi, iсторiя — мiй пунктик. На жаль, на це немає грошей, скiльки треба, тому багато що з мальтiйської минувшини ще не дослiджено…

— Так, мене це спершу дивувало…

— Нiчого дивного: у нас занадто мало своїх фахiвцiв, здебiльшого працюють ученi-iноземцi. А ви як сюди потрапили? Аль розповiдав якiсь небилицi.

Я вийняв пачку сигарет i простягнув її Еджiдiо, але той заперечливо похитав головою i (так я й думав!) дiстав люльку. Сонце швидко падало в море, i вода, здавалося, була пiдсвiчена зсередини рiвним синiм свiтлом.

— Аль любить розповiдати небилицi… Про вас, наприклад, вiн говорив, що ви шукаєте золотого сокола.

Я не був налаштований на спогади. Вечiр уповзав у мене, як вуж, i я щодалi бiльше злився, що не здогадався купити хоча б коньяку.

— Я його майже знайшов, — пiдморгнув менi Ед. — Тiльки не тут, — вiн кивнув на море.

— Де ж?

— Вам це справдi цiкаво? — очi його спалахнули, як у людини, одержимої нав’язливою iдеєю. Скiльки разiв менi випадало бачити такi очi в письменникiв, якi не вiдбулися, готових годинами говорити про свiй ненаписаний шедевр. — Усi мене вважають трохи ненормальним, — завваживши мiй насторожений погляд, продовжував Еджiдiо-акула. — Але найнесподiванiшi вiдкриття вiдбуваються саме випадково. Якщо тiльки йдеш до них з дитинства. Я збирав iнформацiю, копирсався на днi моря, сидiв в архiвах…