Осип Назарук - Роксоляна

Настуня вперве пізнала сестер свого мужа: одну, що була жінкою Лютфі-паші, і другу за Фергадом-пашою. А потім і сімох стриїв Сулеймана. З них найбільше припали їй до вподоби Шегін-Шах і Абдуллаг-Хан, найстарший і наймолодший.

Всі вони цікаво оглядали її та старалися влекшити їй самоту між чужими. Але почуття чужості віяло на неї нестримно в тій пишній товпі османських вельмож. Як же інакше виглядало тут весілля! Здавалось їй, що ціле життя буде між ними чужа-чужениця. Якась дивна туга за чимсь, що зв'язувало б її з тими людьми і їх племенем, опанувала її. Молоді її очі мимохіть зверталися на мужа.

«Яку долю готовить він мені?» Вже не запитувала себе в душі: бо вже любила…

Перехилила головку і глянула у вікно. Там серед ночі чудово горіли на її честь високі деревляні вежі, уставлені здовж Золотого Рогу. Золотисто-червона заграва їх освітлювала парки сераю й кімнати гарему. Iз-за мурів долітав радісний рев товпи, розбавленої на вулицях і площах столиці. Ракети ріжнобарвних огнів підносилися високо до звіздистого неба й немов освітлювали будучий шлях її життя: були між ними золоті блиском, як хвилі радості, були зелені, як луги весною, були червоні, як свіжа кров, були перлисті, як слези.

Вдивилася в них.

I тоді принесли їй пишний калим — весільний дар Сулеймана, що манив очі, мов грядка раю на землі. Стояли на столах у кімнатах Ель Хуррем золоті корони й нараменник, саджені брильянтами. І блистіли великі нашийники з перел білих, як іней на шибах вікон, і з перед найдорожчих, чорних, що виглядали, мов краплини найчорнішої ночі. І світили дивними блесками прекрасні діядеми з червоних як кров рубінів, і з зелених смарагдів, і з темно-бронзових турмалінів, що приносять щастя. А оден був з опалу, з сардійського каменя недолі, оточений колючим терням, як велів старий звичай у царськім роді Османів. Він стояв, напівприкритий шовковою хустинкою попелястого кольору Iзабеллі.

Настуня дивилася на ті дива краси і праці й думала, чи не сниться їй те все. Але ні. Дотикала тих чудових річей. Се була дійсність. Така прегарна дійсність, що навіть її мала собачка ставала на лапки і здивовано гляділа на блискучий калим Настуні.

Прийшов султан і радів її радістю.

А коли муж запитав її, чи подобається їй весільний калим, відповіла:

— Дуже подобається мені мій весільний калим. Подякуй від мене тим, що приготовляли його.

— Але наймилішої тобі часті твого калиму ти ще не бачила…

Була дуже-дуже цікава, що се таке. І просила, щоби сказав. Не хотів.

— Побачиш, — відповів усміхаючись.

— Коли?

— В п'ятницю, як їхатимемо з мошеї. Се буде твій дійсний калим, і я вже наперед тішуся, що він сподобається тобі…

Прийшла п'ятниця. Султан їхав на престольну молитву до Гагії Софії, найбільшого мечету Царгорода. В золотій кареті їхала Ель Хуррем з матір'ю султана. А за ними безконечний ряд двірських карет. В нім їхав великий гарем, Дері-Сеадет, султана: стрункі і делікатні дівчатка з Еребу, ще не розвинені, як пупінки роз, і огнисті дочки Балкану, і прекрасні білі женщини з Кавказу, з очима, мов глибінь, і рослі та сильні жінки з гір Алтаю. А кругом безліч військ і народа.

А як по престольнім богослужению виїздили з мечету і доїздили до Авретбазару — вечеріло. На торговиці, на тім самім місці, де колись продали Настуню чорним євнухам гарему, побачила вона крізь вікно коляси величезну скількість одягнених по-нашому дівчат і жінок. Безмежна радість била з їх очей і облич, і українська пісня заливала жіночу торговицю Стамбула…

— Се твій калим, Хуррем! — сказав Сулейман. — Вони ідуть додому.

Настуня заплакалася з радості.

А великий хор наших жінок співав:

Рубай, сину, ясенину — Буде добре клиння!

Бери, сину, сиротину —

Буде господиня..

Молода султанка плакала, як дитина, у критій колясі султана Сулеймана і рукою з вікна пращала великий полон українок.

А жіночий похід, освічений світлом смолоскипів, співав:

А у нашім селі-селі сталась новина:

Молодая дівчинонька сина повила.

Не купала, не хрестила, в Дунай пустила…

А потому обняли її ум турецькі пісні, що лунали довкруги — так одностайно, як сипаний вітром пісок на пустині.

А в улицях Стамбула під гук гармат і самопалів, під блиск ракет і гомін музик шаліли п'яні від опіюму кавалькади на п'яних від опіюму конях. І клекотів радісно весь Стамбул султанський. А живий «калим» Настуні при смолоскипах, з возами харчів і одягів, з веселими співами тягнув на Північ, до радного краю Настуні.

* * *

Та одного, що приготував Сулейман Настуні як частину її калиму, не відкрив їй ще. Було се сповнення приречення у справі приняття учителя Абдуллага.

Спілка торговців невольницями, до котрої належала колись Настуня, вернула до Кафи у великім страху. Бо в палаті падишаха ніхто не пояснив Їбрагімові, на що треба падишахові учителя Абдуллага. Старий Iбрагім одержав тільки письмо з поручениям до влади в Кафі, щоб доставила до Царгорода Абдуллага. А друге таке письмо пішло окремо.

Старий Iбрагім у присутності цілої спілки торговців повідомив Абдуллага, що його взивають до султана, очевидно, в якімсь зв'язку з Роксоляною. Всі спільники зачали питати Абдуллага, чи не говорив він невольницям чогось такого, за що міг би султан покарати тепер і його, і цілу спілку. Абдуллаг відповів: «Аллаг мій свідок найбільший, що я вчив тільки того, що каже Святе Письмо. А білу квітку з Лєхістану я шанував весь час, бо бачив у неї розум, покору і пильність. Але нехай діється воля Аллага!»

Спокійно сів Абдуллаг на воєнну султанську галеру і під сторожею приїхав до Царгорода в день перед вінчанням своєї учениці. Його привели до сераю й повідомили султана, що вже доставлено Абдуллага з Кафи. Султан сказав, що перша має побачити його нова султанка Хуррем в день після вінчання свого, а перед тим має з Абдуллагом поговорити муфті Пашасаде.

Коли Абдуллага провадили до найвищого заступника султана в духовних справах, він налякався зустрічі з великим вченим. І всю дорогу молився, щоб Аллаг дозволив йому знайти ласку в очах Пашасаде, котрий знав десять способів читання Корану і всі науки близького й далекого Сходу, почавши від науки про небесні блискучі зорі, скінчивши на науці про блискучі зорі в темній землі, про самоцвітне каміння, вживане на ліки у всяких хоробах. А слава його лунала по далеких землях.

Щасливо перейшла для Абдуллага авдієнція у голови учених Кемаля Пашасаде. Він говорив з ним довго про способи читання Корану, які знає звичайно кождий учитель читанки Пророка. Але про те, на що його спровадили до Царгорода, не міг йому нічого сказати, бо сам не знав.

На другий день по слюбній ночі Роксоляни, коли муедзини скінчили співати третій азан на вежах струнких мінаретів, впровадили Абдуллага до кімнат султанки Роксоляни.

Абдуллаг тихо сидів. Коли віддалилася прислуга, губився в домислах, чого казала його завізвати до себе улюблена жінка падишаха.

В своїй скромності провінціального учителя ані на одну хвилину не припускав, щоб його ждало становище учителя — тут, у величезній столиці світу, де було тілько великих учених! Ще раз і ще раз переходив у своїй пам'яті, чи не сказав колись якогось необережного слова про султана або чи не образив чим його теперішньої жінки. І не міг пригадати собі нічого подібного.

Довго ждав Абдуллаг у кімнатах султанки Роксоляни. Вже так оглянув усі річі, дивани й десені, що бачив їх докладно, навіть замкнувши очі. Нарешті зашелестіли жіночі кроки за дорогою занавісою. Вона заколисалася, розхилилася, і в кімнату вступила вся в чорнім оксамиті, з одним блискучим брильянтом на груді і в чудовім діядемі з перед бувша невольниця, «знайда з Чорного Шляху», жінка десятого султана Османів, велика хатун Хуррем. Була трошки втомлена на обличчі, але весела, як весна. На вид Абдуллага її очі засвітили ще ясніше, як благородний камінь на її грудях.

Абдуллаг на той вид так остовпів, що стратив владу в ногах і навіть не міг рушитися. Щойно по хвилині похилився сидячи так, що чолом діткнув дивану на долівці. А велика пані, Роксоляна Хуррем сіла напроти нього так тихо і скромно, як колись, коли ще була невольницею в Кафі. Зовсім-зовсім так само…

I слези тріснули з очей поважного учителя Корану, що не плакав уже тридцять літ. А як виходив з будуарів султанки Ель Хуррем, то ще мав слези в очах.

I зі слізьми говорив до Кізляр-аги, що такої султанки не мав ще рід Османів, бо вона в такій покорі слухає науки Корану, як слухала колись невольницею…

Скоро розійшлися по султанськім сераю похвали Абдуллага. І серця улемів, хатібів та дервішів зачали прихилятись до блідої чужинки, що полонила серце падишаха.

Вже семий раз сходив місяць над Стамбулом, відколи молода султанка Ель Хуррем свою службу розсилала, двері своїх покоїв на чотири спусти замикала, вікна в салонах своїх сама заслоняла, — материнський, маленький, срібний хрестик з великим болем серця зі шиї здіймала, на деревляний хрест з першого свого «калиму» прив'язала, м'ягким, золотистим шовком разом їх обвивала, темно-цеглястим і квітистим адамашком обкладала, у тверду, срібну парчу поклала й уважно між найдорожчі пам'ятки сховала…

Сховала в невеличку скриньку-деревлянку, де вже лежав дорогий для неї невольницький одяг, в котрім її вперве побачив володар трьох частей світу, як у нім скромно при дверях одаліски як служниця стояла…

Там вже лежав обвитий, одинокий, слюбний черевичок, котрий у крамі в Рогатині з матір'ю купувала…

Там був і кривавий платочок, котрим свою зранену ніжку на Чорнім Шляху, на Дикім Полі обтирала, коли йшла степами при чорних мажах скрипучих як татарська бранка і з утоми та з болю упала і під бісурменськими батогами всім своїм молоденьким тіленьком дрижала…

Там було і маленьке глиняне надщерблене горнятко, котрим у Бахчисараю і потому в Кафі з Клярою чисту воду пила. І пару засушених листочків, котрі під Чатирдагом, сидячи на возі, на пам'ятку з дерева зірвала. І маленький камінчик з святого Афону, де Божу Матір, що робити, питала…

Вже семий раз зійшов місяць над Стамбулом, відколи молода султанка Ель Хуррем свої сині очі біленькими руками закривала, і перший раз в житті свого мужа Сулеймана цілувала, і всім тілом дрижала, і про цвітучу й пахучу землю, і про синє небо, про батька і про неньку, про день і про ніч, і про весь світ з розкоші забувала.

* * *

А як минув перший пал розкоше і перший місяць любові, мов золотистий ручай солодкого меду пролинув, то сумнів дригнув у серденьку Ель Хуррем.

I, мов гілка осоки, совість задрижала.

I, мов пташка у клітці, думка тріпотала.

I тоді молода султанка Ель Хуррем в гарячі пальчики святий Коран брала, й цілими днями читала, й учителя свого про Божі речі питала, загадку призначіння і життя людини розв'язати гадала.

А побожний Абдуллаг благословив Аллага, що така побожна молода султанка настала. Благословив, куди ходив і вчив її всего, що сам знав і в що вірив.

— О велика хатун, — казав до Ель Хуррем. — Аллаг посилає людину на сей дивний світ на коротку хвилину. І не спускає з неї ока й уваги від колиски до гробу. I, як батько, уважає на свою дитину, котра йде кладкою понад ріку. А кому Аллаг дав більше розуму і більше сили, від того й більшого рахунку зажадає, коли людина перейде стежку свого буття і вип'є всі чаші, гіркі і солодкі, котрі їй Аллаг поклав при дорозі життя. А час до часу присилає Аллаг свою пересторогу і, як батько, упоминає.

Так вірив побожний Абдуллаг і так учив високу ученицю свою, гарну і розумну султанку Роксоляну.

Помалу пізнавала вона 70 сект ісламу з ріжними-преріжними науками. Та се не вдоволяло її. Зачала вчитися мов ріжних народів, щоб бути товмачем для свого мужа, коли приходили посли з країни нессараг. Скоро піймала чужі мови, бо дуже прикладалася до науки, — щоб убити внутрішній неспокій і почуття опущення. Часом до її мозку немов ковтали згірдні думки і слова народних пісень про потурнаків, котрі виреклися своєї віри для панства і лакімства. Тоді тим дужче бралася до праці.