Настуня щось порівнювала в душі. По хвилі сказала:

— То тут, мамунцю, таки великий пошанівок єсть. Дуже великий.

— І тому, дитинко, кажу тобі, твій чоловік ще далі сягне, як сягнув. Я проста попадя, доню, але то, що очі бачать, кажу, та й що розумні люде говорять. Каже о. Теодозій, що Господь Бог так справедливо відмірив нашим кару, що ні на макове зерно не схибив.

— А за що ж ви, мамо, так натерпілися разом з покійним татом?

— За що? За тих, що перед нами були, так у нашім Святім Письмі написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була, і мене ти пошанувала, та й тобі, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш проти Божої волі, то відпокутуєш, доню, ой тяжко відпокутуєш і ти, і — най Бог відверне — твоя дитина. Бо кара Божа йде від роду в рід. А як навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Він іде перед тобою в житті твоїм так, як ішов перед тобою і переді мною аж сюди та й не дав нам кривди зробити по дорозі.

Мати перехрестилася побожно. Прості слова її глибоко западали в душу молодої султанки. Але немов не знаходили в ній дна. Лискавками перебігли їй у душі важні події її життя, неспричинені і спричинені нею. Пригадала собі, як виреклася віри своїх батьків задля любові до мужчини і блиску світу сего. Мигнув їй перед очима убитий великий везир Агмед-баша і чорний слуга Гассан. А потому пригадала собі страшну думку, яку мала про первородного сина свого мужа від іншої жінки. Задрижала. Але не бачила повороту. Немовби плила або летіла в пропасть. Зітхнула.

— Бог ласкав, донечко, — казала лагідно мати, що запримітила тяжке зітхнення дочки. — І все ще час, поки живе людина, завернути зі злої дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо і скінчиться наша спроба на сім світі.

I мати зітхнула.

Прийшли слуги просити до стола. Молода султанка перекинулася поглядом з матір'ю і відповіла:

— Потому.

Довго ще говорили.

Зачало вечеріти. Крізь венецькі шиби вікон султанської палати заблистіла червень заходячого сонця і заграла на дорогих коврах стін і долівки. Муедзини зачали співати п'ятий азан на вежах струнких мінаретів. На сади лягала чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті.

Настуня встала, перепросила матір на хвилю і вийшла.

Йшла просто до своєї молитовної кімнати, де впала на диван, обличчям обернена до Мекки. Від часу убийства Агмеда-баші й чорного Гассана ще не молилася так горячо. З роздертої душі її, немов запах кадила з жару кадильниці, підносилася молитва до Бога. Дякувала в покорі за ласку, що привів матір до неї, і постановляла щиру поправу. А як переломила в собі злу думку про те, що думала зробити з первородним сином мужа свого, відчула таку легкість на серці, як тоді на жіночій торговиці, коли досвіта віддавалася в опіку Богу, кажучи: «Да будет воля Твоя!»

Не пам'ятала, як довго молилася до Бога. Коли встала, не чула співу ні з одної вежі мінарету. А в кімнатах світилися вже пахучі свічі.

За той час мати Насті вспіла вже розговоритися з Гапкою й довідалася від неї не тільки про «випадок», але і про всякі інші обставини життя своєї дочки.


* * *

Султан Сулейман прийшов до кімнат Ель Хуррем, коли його жінка ще молилася.

Покликана невольниця сказала, що пані на молитві. Сулейман Великий підняв руку вгору і сказав побожно: «Ель Хуррем говорить з більшим, ніж я. А як скінчить молитися, також не кажи своїй пані, що я жду, хіба сама запитає».

I тихо усів в одній з її прийомних кімнат та задумався.

А по гаремі стрілою пішла вістка, як дуже шанує султан жінку свою, до котрої прибула мати її. І вся служба відтоді ще більше на пальцях підходила до кімнат Ель Хуррем.


* * *

Вже було пізно, як Настуня закликала службу й запитала, чи султан був.

— Падишах уже довго жде в наріжнім будуарі. Падишах не казав говорити, що жде, поки хассеке Хуррем сама не запитає.

Молода султанка Ель Хуррем вся покрасніла на обличчі Коли служба відійшла, не видержала, щоб не похвалитися матері, який делікатний її чоловік.

— Ласка Божа, доню, — відповіла мати. — Бачу, що він направду великий цар.

— Так всі люде кажуть, мамо, і свої, і чужі. А войсько так дивиться в него, як в образ.

— Не роби ж йому, доню, нічого злого, бо жінка, донечко, може зробити багато зла чоловікові, як хоче, і він навіть не знає того.

Настуня запровадила маму до кімнат свого сина, а сама пішла до мужа.

Він перший зачав живо говорити:

— Чую, що маєш дорогого гостя. І казали мені наші улеми, що ти, о моя мила Хуррем, знайшлася так, що будеш довго прикладом і взірцем всім дітям правовірних мослемів, як мають шанувати своїх батьків і матерей! Не знаходять слів похвали для тебе.

Настуня вся сіяла з радості, що чоловік так відразу привітав і похвалив її стрічу з матір'ю. Була прекрасна у своїй радості. І запитала:

— А чи ти будеш добрий для моєї матері?

— Не схочу прецінь показатися гіршим від своєї жінки, — сказав весело. І додав по хвилі. — А як у вашім краю вітається чоловік з матір'ю своєї жінки?

Настуня з вдячністю подивилася на нього і відповіла:

— Се твій край, Сулеймане, і я твоя. Ти не потребуєш питати про звичаї в моїм краю. Твій край вже давно моїм краєм і твій нарід моїм народом.

— Знаю, о Хуррем, що ти найбільшим даром не втішишся так, як привітанням твоєї мами по звичаям твоєї землі і твого роду. Чому ж я не мав би зробити того?

Вона вся запаленіла з задоволення, стала на пальці й шепнула йому до уха кілька слів, якби не хотіла, щоби хтось почув їх. Опісля запровадила чоловіка до кімнат своєї дитини, де великий султан точно по звичаям країни своєї жінки привітав її матір. Бо чого не зробить мужчина для жінки веселої вдачі, котра вміє прив'язати його до себе?


* * *

Ще, мабуть, ніде й ніколи не втікали так два купці з ніякого міста, як утікали ті, що привезли матір султанки Ель Хуррем. Все лишили, що мали, й утікали — на однім возі.

— Зле ми зробили, Мойше, — сказав молодший до старшого.

— То не ми зле зробили, — відповів старший купець, але стара попадя. Нащо вона кричала? Нащо вона наробила такий гармідер між дідами?

— Але нащо ми її між дідами поставили, Мойше?

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що я маю розумного спільника. Таже ти сам так радив! І ти добре радив. Бо тоді султанка найпомаліше їде, як милостиню роздає, і стара мати могла їй наилучше придивитися. А якби ми були її поставили десь в іншім місці; то карета з султанкою була б лише мигнула між військом. І знов треба було чекати аж до п'ятниці.

— А не можна було старої попаді поставити перед головну мошею, де султанка висідає? Таж там вона вже не їде ні скоро, ні помалу!

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. А то троха інакше. По-перше: чому ти той розум маєш ззаду? А-по друге: навіть той задній розум не єсть ніякий розум. Там ні нас, ні її не допустили би стояти. А навіть якби допустили здалека, то між тими панами, що там заїжджають, і тим войськом, стара попадя була б і так нічого не доглянула. І таки треба було б чекати знов до п'ятниці і там само її поставити, де ми її поставили. А тепер знаєш, що з нами буде, як нас зловлять?

— Що буде, Мойше?

— Як нас зловлять, то можемо собі обидва сказати: «Бувай здоров, і Львів, і Перемишль, і наша лазня у Львові!»

— Чому так, Мойше?

— Бо нам тут справлять лазню і запорпають.

— За що, Мойше? Чи ми що зле хотіли або зробили?

— Видиш, Срулю, я гадав дотепер, що маю розумного спільника. Ми, Срулю, зробили добре діло, але ми його зле зробили. Розумієш? І нам не вибачать за те, що ми з султанської тещі жебрачку зробили, бо що правда, то вона не є ніяка жебрачка.

Глибоко віддихаючи, сказав Сруль:

— Кажуть, що султан дуже справедливий чоловік. А де ж була би справедливість убивати нас за наші труди і за наші гроші?

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. Ти гадаєш, що наша справа мусить дійти до самого султана? На сто випадків він і про оден не все може знати. Ані він, ані його жінка. Тут уже е такі, що сим займаються.

Так говорили у смертельнім страху два купці, що втікали бічними дорогами з султанської столиці. А тим часом султанка Ель Хуррем післала по них свою службу. Служба вернула і сказала, що їх вози є, а їх самих уже цілий день і ніч не було в заїзнім домі. Наказано їх шукати в обаві, чи хто їх не убив у великім місті. Недовго тривало, як відшукала їх спритна і до таких справ дуже вправлена султанська служба та привезла обидвох у смертельнім страху до сераю.

Таким чином жидівські купці, що привезли матір султанки, одержали у неї послухання, хоч не просили о нього. Молода султанка приняла їх дуже ласкаво в присутності своєї матері, дозволила їм сісти і довго з ними говорила про рідний край, про свій Рогатин, про Львів, про крами, ціни і матерії, про подорож і відносини в сусідніх краях.

Опісля, дякуючи їм за привезення матері, дала кождому з них значну скількість золотих монет у прозрачних шовкових покривалах як дар, ще й питаючи, які кошти виложили на подорож матері. Обидва купці, низько кланяючись і з радістю стискаючи золоті дари, відповіли, що вже не мають ніяких коштів і що ті ласкаві дари, які одержали, перейшли їх найбільші надії на відплату.

— То, може, маєте якесь інакше бажання? — питала колишня рогатинська попадянка, усміхаючись.

— О, найясніша пані, — відповів старший з них. — Ми не знаємо, чи можна просити залагодження одної справи…

— Спробуйте, — відповіла ласкаво, — як тільки се буде в моїй силі, то зроблю.

— Два роки тому, коло татарської границі, ограбували наших спільників на великі суми! Що ми вже не находилися по всіх польських владах, і нема способу дістати яке-небудь відшкодування. Ми пристали б і на половину шкоди.

— А де се сталося?

— На половині дороги між Бакотою і Кримом.

— Ви згадували про татарську границю. По котрім боці границі наступив грабунок?

— Найясніша пані! Де там є яка границя? То тільки так говорять, що границя. А там хто хоче, той рабує. Рабують ляхи, рабують козаки, рабують і татаре, бо чому не мали б рабувати? Але що поляки кажуть, що то їх земля, то, може б, вони заплатили, як їх?

Молода султанка плеснула в долоні. З'явилася служниця.

За короткий час з'явився урядовий товмач з турецьким писарем. Султанка випитала ще про назвиська ограбованих і вбитих, про їх спадкоємців і подиктувала про се короткий лист до польського короля. Закінчила його так: «Iменем свого мужа, султана Сулеймана, прошу полагодити ту справу і в дарі залучаю кілька сорочок і спідньої білизни».

Французький товмач в тій хвилі переклав.

Султанка звернулася до купців:

— Чи хочете самі одержати сей лист до короля, чи маю його переслати послом при першій нагоді?

— Найясніша пані! Чи не можна так, щоб ми разом з послом поїхали?

— Можна. Коли відходить найближче посольство падишаха в Польщу? — запитала секретаря.

— За тиждень, о радісна мати принца, але можна і приспішити його відхід.

— Чи можете почекати тиждень? — запитала купців.

— Чому не можемо? Певно, що можемо.

— Зголосіться за тиждень!

Веселі виходили оба купці з послухання у великої султанки. Вже на подвір'ї, коли нікого не бачили коло себе, сказав молодший до старшого:

— А що ти, Мойше, кажеш на ті калісони, які вона дарує польському королеві?[78] Я гадав, що вона йому напише: «Як не зробиш те, що кажу, то я на тебе кину з одного боку яничарів, а з другого боку зо дві татарські орди». А вона йому калісони посилає!

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. Чи ти не розумієш, що значить, як така делікатна пані посилає такий дарунок? Ну, ну! А я тобі кажу, що тих дарунків вистарчить, щоб настрашити найліпших генералів, і то не тільки польських, але на цілім світі.

— Чому? Чим? Калісонами?

— Срулю! Ти не видиш, що тут робиться? Яке тут войсько стоїть? Ї як тут кипить? І кілько його приходить? Ніби йому не все одно, куди йти? А ти гадаєш, що якби її образили, а вона якби вчіпилася чоловіка, то він не пішов би на Польщу? Ти гадаєш, що то інакше, як з твоєю або моєю жінкою? Всі кажуть, що ти розумний купець, а ніби ти не мусиш їхати з Перемишля до Львова, як вона тобі каже, що їй там чогось треба? І що тобі помагає твій розум?

— То ти гадаєш, що тут так само?

— А ти гадаєш, що інакше? Ну, ну. Я вже їй добре придивився. Що султан розумний, то певно, бо дурного так не слухали б. Але що при ній йому його розум нічого не поможе, се таке певне, як те, що ми в нашого знакомого дістанемо на шабас «локшини». Ти знаєш, як вона грозить тим «дарунком»? Вона каже, що як не послухають її й не зроблять нам справедливості, то так їх обідре, що лишаться в тих калісонах. Ану, побачиш, як нам скоро залагодять справу, як лише побачать ті «дарунки»!