Тамарка кашлянула.
— Рая…
Та обернулася.
— Чого тобі? Бач, зайнята я.
— Куди це ти стільки? — Тамарка питає.
— Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.
Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку.
— Тобі чого?
Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.
— А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.
— Газ у балоні скінчився. — Раїса до Тамарки ближче ступила. — Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати?
— Від Сергія оце приїхала. З лікарні… — Тамарка зітхнула. — Усе чисто мені розказав.
Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки.
— Кажи…
— А не зомлієш?
— Не зомлію…
Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила:
— Ну, слухай тоді… Замовкла, перехрестилася.
— Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила. Він до неї, а вона пхикала, пхикала… Мовляв, не до пари ти мені.
— Катька? Льоньчина? — Раїса здивувалася. — Таж вона мала…
— Отака мала… Сергій сказав… Катька й постановила: най Сашка її здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися… Й інструкцію дала, паскудна стерва!
— Яку інструкцію?
— Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін… А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив.
От вони вдвох і зробили ту біду…
— Господи…
— Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її чекали. Хлопці, дурні, й повірили… А та курва прискакала серед ночі і каже: «Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви мені». І здиміла.
— Господи… — Раїса затряслася.
— Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо' бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив.
У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього глузують. Такого сорому набути через якусь курву!
— Я її зничтожу, — прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула.
— Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається.
Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі — як механізм поламаний. — Іди, Томо… Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так натерпівся.
— Піду… А ти, Раю, поки мовчи… Ми їй должні страшну смерть придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці…
Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати заколисувала. Ігор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один на одного — вовком.
— Чи, може, вже пісень набралися? — Ничипориха метикує.
— Ні, ні! Просимо, — Денис підхопився. — Просто втомилися… Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати.
«А потім іще й у тазу бовкатися», — додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. «Падло, — психує. — Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…»
Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі — Раїса. Усі й замовкли.
Мамка підхопилася.
— Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася — мороз по шкірі. Каже:
— Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули.
Шанівці брови попіднімали — оце так!
А Денис не помічає нічого, пожвавішав:
— Це добре. Ми вас уважно слухаємо.
Раїса оком по хаті:
— А де твоя донечка, Льоня?
— Он сидить. Де їй бути? — татко каже.
— А ходи сюди, доню. Сідай поряд, — Раїса мовить, і так, що заперечити страшно.
Мамка Катерину підштовхує.
— Піди… Бач, як тітці Раїсі погано.
— Не піду, — Катерина шепоче їй, а йде.
Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.
— Ну, слухайте… — і рукою — за Катрину руку.
Стиснула.
Чом дуб не зелений? Бо 'го туча збила,
Чом хлопець зажурений? Кинула дівчина.
А хто хоче знати, хай мене спитає,
Що дівчина любить, як сім років має.
Як сім років має, то до школи ходить,
А вже за собою троє хлопців водить.
А як десять має, то вже милується,
Вийде на вулицю, до хлопців сміється.
Як тринадцять має, то вже віддається,
А подругам каже: «То вам лиш здається».
Раїса замовкла.
Денис почервонів, плечима знизав:
— Це просто якесь дитяче порно! — каже. — Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте?
Раїса Катерининої руки не випускає:
— Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться.
Мамка з тривогою на неї:
— Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба…
— Та ні, я тільки співати настроїлася, — Раїса їй. І як затягне:
Оженився у петрівку
Та взяв дівку-семилітку.
Узяв дівку-семилітку,
Не вимете хати влітку.
Треба няньку, треба мамку,
Ще й до печі куховарку.
Поки діжку замісила,
Свиня двері розносила.
Свиня двері розносила,
Дівку в діжі утопила.
Прийшлось волів нанімати,
Дівку з діжі рятувати.
Зупинилася, Катерині у вічі:
— Ну що, доню? Гарно я співаю?
Катерина — німа од страху.
Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси:
— Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш?
Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі — геть скажені.
— Будеш мені парою… — мамці, і як зарегоче!
Татко Раїсу за руку — та до дверей: — Іди собі… Не буде вже сьогодні пісень. Наспівалися… Раїса вирвалася — ніхто й чхнути не встиг. Плигонула, за Катеринину шию вчепилася:
— Курво малолітнє… Я тебе розіпну… — ридає.
Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: — Ідіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на всіх.
— Та не на всіх, — каже Ничипориха. — Тільки на твою Катрусю. — І до Катерини: — Може, ти щось знаєш, Катя?
Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого!
— Ні… — Катя прохрипіла.
Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися.
— Та йдіть уже! — татко гримнув.
— Таж теє… — Ничипориха вставилася. — Щось воно не те… Мамка зметнулася:
— Та ви себе, Ничипорихо, згадайте… Усім селом вас від доньчиної труни відтягували… Ідіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли — на вчених глянула. Сидять, як дві миші.
Тільки очима лупають.
— Дивовижно, — Денис каже, а мамка йому:
— Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять?
— Та ні.
Ледь повкладалися.
Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить.
— Посиджу з тобою, доню… Катерина плаче, шию руками тре:
— Болить…
— Лежи, лежи тихенько, — мамка їй. — Завтра зранку до баби Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було.
— Добре…
Трохи заспокоїлися, мамка й питає:
— Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може, знаєш щось про Сашкову загибель…
— Нічого не знаю, мамо, — прошепотіла, очі заплющила.
Хай краще мамка думає, що спить донька.
Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі — дядько Роман. Посивіле волосся куйовдить, озирається… «Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?» А вона йому ніби відповідає: «Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я малолєтка дурна! Так воно вийшло… Та й мамка не спить».
Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. — Їжте, гості дорогі, — всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося.
— А як Катеринка? — спитав Денис.
— Та лежить… — мамка каже. — Онде трави принесла, зараз запарю. Перелякалася дитина. І гостей з хати випроваджує. — Ідіть на курган, поки погода є… А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди… Ігор із Денисом вийшли на вулицю Імені Леніна. Біля колодязя — Ничипориха. Манить їх до себе.
— Ой-ой! Усього було у Шанівці, а такого ще не було! — шепоче. — От ви люди вчені… Скажіть: хіба таке може бути, щоб дівка хлопця до смерті довела своїми витребеньками…
— Що сталося? — Ігор питає.
— Ой, усе село гуде… Катька у всьому винна.
— У чому? — Денис їй.
— У смерті Сашка.
— Що вона зробила? — не повірив Ігор. — Таке симпатичне дівча. І наївна… Скільки ж їй років?
— Років вистачило, щоб розпусту придумати і хлопців підманити, — Ничипориха шепоче. — Притягла звідкись інструкцію… Узяла шприца і напустила хлопцям у їхнє єство парафіну… Отака сучка! Вбити її мало!
Учені почервоніли.
— Хіба в це можна повірити? Катерину, мабуть, іще й не цілував ніхто, а ви таке кажете, — Ігор відповідає. — Ви б, Ничипорихо, не соромили дівчину дарма.
— Пліток не розпускали, — Денис докинув.
Ничипориха губи підібрала:
— А я вам це для діла кажу… Хочете й далі пісень співати — вибирайтеся від Льоньки з Дариною. Шанівці тепер до них увечері ні за що не прийдуть. Можете в мене зупинитися, я не проти.
— Ми подумаємо, — відповів Ігор.
До кургану йшли — самі не свої. Про скарби та знахідки, пісні й романтику пошуків забули. Мовчали. Озиралися, ніби за ними гнатися мали.
— Територія без законів, — урешті вимовив Денис.
— Свої закони, — відповів Ігор.
— Слухай, вони ж можуть це дівча на шматки порвати.
— Боюся, що можуть, — відповів Ігор. — І з'ясовувати нічого не стануть. От ти віриш, що Катерина могла влаштувати таке собі шоу для збоченців? Вона ще, мабуть, у ляльки грається…
— Я думав… Може, подзвонити кудись, у міліцію, приміром. Таж тут мобільний не бере.
— Може, ти й правий, — сказав Денис. — Давай звідси вибиратися. Приїдемо пізніше. Навесні.
— Сьогодні однаково день треба попрацювати, а завтра поїдемо, — відповів Ігор.
Біля кургану вчених уже чекав Роман.
— Допомагати буду, — сказав, як відрубав.
— Дякуємо, ми сьогодні останній день, — Ігор йому.
— А чого?
— Справи…
Денис прокашлявся, на Ігоря блимнув.
— Чуєте, Романе… Учора ваша дружина…
— Що? — спитав Роман байдужим голосом.
— На дівчину накинулася…
— На яку дівчину? — Роман якось дивно тріпонувся, на Дениса дивиться.
— На Катерину, дочку хазяїв, у яких ми зупинилися, — чогось швидко почав роз'яснювати Денис. — Ми, звичайно, люди чужі, втручатися не хочеться, але нам здалося…
— Нам здалося, що може статися щось лихе, — завершив його думку Ігор.
— Он воно як, — тихо вимовив Роман.
— Може, вам би в село сходити… Жінку заспокоїти… Ми розуміємо… таке горе… — сказав Денис.
Роман очі відвів, набрав повні груди повітря, — Та ні… Вам допоможу. І… копу мені тре' стерегти.
Ігор із Денисом просіювали ґрунт із кургану, дивилися здалеку на Романа, який махав лопатою без упину.
— Ти щось розумієш? — спитав Денис Ігора.
— Може, він не хоче руки бруднити, — висунув версію Ігор. — А що? Без нього дівчину приб'ють, а він — чистенький.
— Не схожий Роман на такого, — зауважив Денис. І раптом: — Ігоре, може, нам сьогодні раніше в село повернутися?
У мене якесь недобре передчуття…
Коли вчені добігли до села, під Льоньковою з Дариною хатою переминалася з ноги на ногу юрба шанівців. Мовчали.
Перед дверима стояв Льонька, і видно було: так просто до його оселі ніхто не продереться. Ігор із Денисом перелізли через низький парканчик, до нього:
— Що тут у вас, Льоня?
— От чекаю, поки дурні заспокояться… Юрбою покотилося:
— Усе життя ховати не будеш! Хай вийде! Хай покається!
Хай правду скаже…
Льонька — і не глянув. Ученим: — Їсти будете? Жінка вареників наварила… Денис головою мотнув, Ігорові каже:
— Техніка розриву… Ти ж так це називаєш? Ігор питає:
— А де Катя?
— Лежить… — на шанівців глянув. — Оце їсти піду. І хто тільки на двір зайде…
— Давай сюди шльондру свою! — крикнув Тамарчин Федір.
— Я тобі зараз так дам, що ти, йо… аж у кінці вулиці візьмеш, — відповів татко.
Їлося. Крупка-молодший не міг повірити: їлося. Одну тарілку вареників навернули, за вікном шанівці гомонять, а йому б іще вареників.
"Село не люди" отзывы
Отзывы читателей о книге "Село не люди". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Село не люди" друзьям в соцсетях.