— Бабо, ви нас усіх переживете, — криво всміхнувся Залусківський.
Ничипориха похитала головою, пальця покрученого вгору підняла:
— Скоро… Ой, скоро моя година… А рідні нема. Одна-однісінька. Залусківський очі примружив.
— А чого свій клаптик землі нікому в оренду не віддасте? Була б вам копійчина на похорон. Однаково стоїть у бур'янах.
— Та страшно, Ваня. У газеті писали — одні злодюжки землю орендують. І дурять… Так дурять, що й подітися нема куди.
— А ви мені віддайте, — тихо сказав Залусківський.
— А ти мені що? — підняла брови баба.
— Похорон…
— Брешеш! — Їй-бо! Кращий за Романів.
— Ой, бути не може!
— Чого ж це?
— Не знаю. Не може буть — і все.
— Ну, як знаєте, — Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. — Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!..Романа! Пляшки задзенькали.
— Хай земля пухом… Обом…
Ничипориха на поминках не розбазікала про ту останню розмову Романа з Катериною тільки через те, що оце вдруге за короткий час спостерігала такий ловкий похорон і думала лишень про те, як би вмовити Залусківського і їй таке свято улаштувати. А тут — на тобі! Сам Залусківський бабі послугу пропонує.
Ничипориха повернулася з поминок до своєї порожньої хати, сіла й задумалася.
— От ірод! Прямо в душу вліз! І що його робити?
Свого часу Ничипориха зі шкури виплигнула, щоб добути земельні паї на себе, чоловіка, царство йому небесне, доньку і двох її діточок. Вийшло чимало, і шанівці довго плювали на хитру бабу.
— Хоч би сиріток біля себе лишила, — казали. — А так…
Нащо хапнула? Бур'яни розводити?..
Баба на них уваги не звертала і все думала, якою ж багатющою багатійкою стане завдяки власній землі. Та роки йшли, земля геть поросла бур'яном, і вже несила була Ничипорисі ганяти з неї чужих корів та кіз, І тут раптом — Залусківський. Єдиний на всю Шанівку заможний чоловік. «І не бреше ж, мабуть! — подумала баба. — Бач, який похорон Сашкові з Романом зробив. Як ніби ото Алку свою ховав, а не сусідів».
Ничипориха перехрестилася й вирішила: проґавити такої вигідної справи ніяк не можна. На ранок поперлася до Залусківських. Іван матюкався та бив кролів.
— От, паскуда той Льонька! — лаявся. — Оце мені робити більше нема чого, як кролів забивати!
До баби обернувся.
— Чого вам?
Ничипориха вирішила не зволікати.
— Я згодна, — каже.
Залусківський кроля відкинув.
— На що?
— На похорон. Клич кого треба, я усе чисто підпишу, — каже. — Ото тільки тобі й довіряю свій похорон, Ваня…
Залусківський усміхнувся.
— Добре… Та не базікайте нікому.
— Чому?
— А ви хочете, щоб я всю Шанівку хоронив? Баба докумекала.
— Ой, твоя правда, Іван! Як дізнаються, попруть до тебе лавиною. Усім, бач, хочеться померти по-людськи.
За два дні Залусківський привіз до баби незнайомих чоловіків. Ничипориха розписалася, де їй пальцем тицьнули. Аж полегшало.
— Отепер і пожити можна! — всміхнулася.
Залусківський теж не сумував. Пішов незнайомих чоловіків проводжати, бабі десятку на цукерки лишив і пляшку горілки.
Баба приклалася. Зовсім полегшало. І пішла вулицею Імені Леніна. Біля постаменту сіла — ноги нести не хтіли. А язик — нічого. Вертівся у роті, і п'яна баба ніяк не могла згадати, що ж таке важливе вона повинна розказати всьому селу. А як згадала — ледь не зомліла.
— Ой-ой! Та це ж утерпіти неможливо!
Озирнулася. Порожньо. Усі на подвір'ях порпаються. Ніхто на вулицю не йде. Тільки двійко п'яних мужиків під Тамарчиним кіоском сидять. Баба підхопилася й побрьохала до кіоску.
— Ничипорихо, і тобі налити? — запитала Тамарка.
— Слухай, що я тобі скажу, Тамарочко, — зашепотіла баба. — А твій Сергій правий був… Правий… Про ту Катьку…
— Лиште, бабо! Вам усім тут правди не треба. Ледь не з'їли мене. Як згадаю… — обірвала Ничипориху Тамарка. А бабі вже — аж у жопу пече.
— Та Катька не тільки хлопців занапастила, — шепоче. — Вона ще й Романа… того…
— Та ви здуріли! — Тамарка не повірила.
— Побожитися можу. І на іконі заприсягтися, як та Дарина скажена. Сама чула. Оце на власні вуха чула, як Катька Романові признавалася… І він їй признавався. Мо' вона відьма?
— Коли ж це він признавався? Як обгорів — і слова мовити не міг.
— А от зміг! Зміг! І таке казав, таке-е… Тамарка визирнула з кіоску на вулицю.
— Ану зайдіть, бабо. Поговоримо. …Ничипориха просиділа у Тамарчиному кіоску більш як годину. Вийшла — піт із чола стерла, а на вулиці ж таке крутило — хоч кожуха вдягай.
Тамарка знову з кіоску визирнула:
— Глядіть мені, бабо! — сказала тихо. — Щоб нікому, бо тоді — хрест на нашому плані.
— Тамарочко, а може, я хоч Раїсі скажу… Вона ж — найбільш постраждала…
— Зачекайте трохи. Хай до тями прийде. І мовчіть! Чуєте? Самі ж бачите, яке стерво та Катька. Може проти нас і обернути. Ні, бабо, ми по-іншому зробимо. Ми їй таку екзекуцію влаштуємо, щоб до кінця своїх днів каялася…
Ничипориха підняла кулак вгору — ну чисто тобі Че Ґевара.
— Зробимо… екзекуцію! — прошепотіла і посміхнулася.
Ну — абсолютно полегшало. Наче друга молодість повернулася.
Хазяйка шанівського кіоску Тамарка любила свого чоловіка Федька, але бізнес свій згортати не планувала, тому й вийшов її синочок молодший Тарасик — копія Залусківського. Від зустрічей із ним відкараскатися Тамарка ніяк не могла, хоча була та справа невдячною і небезпечною. Презервативів Залусківський не визнавав, інших способів бабу вберегти не знав, тому щоразу наповнював цілком життєдайну Тамарчину матку спермою аж через край. Тамарка вже п'ять разів зачинялася на кухні й тишком од усіх вишкрібала із себе зародки, а потім тижнями відлежувалася, бо й устати не могла.
Ще дужчого страху наганяла на Тамарку дружина Залусківського Алка, а її норов шанівці добре знали. Мовчазна й велика, як гора, Алка терпіла довго, але вже як утрачала терпець — хоч на сонце від неї скоч!
У Тамарки з Алкою була всього одна розмова про те, що «на селі балакають, ніби мій Ванька тебе вже по всіх кущах потягав». Тамарка клялася, що люди брешуть. Алка сказала:
— Упіймаю — повбиваю.
Відтоді Тамарка збиралася на таємні побачення з таким тваринним страхом, що й Залусківського почала дратувати.
— Що ти оце мені трясешся?! — питав.
— Та нічого, Ваня, — пильнувала інтереси бізнесу Тамарка.
Того дня Тамарка провела бабу Ничипориху поглядом, відвернулася і — стиць, моя радість! Залусківський перед носом. Незнайомих чоловіків із села випровадив. Веселий.
— Налити? — з надією запитала Тамарка.
— Я сам у тебе налити хочу, — зареготав Залусківський. — Приходь увечері до покинутої хати за балкою. Підійду…
Уже йти хотів. Тамарка зітхнула.
— Знову камінням жопу дерти…
— Може, Алці сказати, щоб у хаті постелила? — уїдливо запитав Залусківський.
— Та ні… то я так, — відповіла слухняна коханка. І згадала про Ничипоришині плітки. — Іване! Чуєш? Ничипориха тільки-но мені такого нагородила… На голову не налазить.
Залусківський напружився.
— Про землю?
— Про яку землю? Про Катьку Льонькову… Каже, що сама чула…
Залусківський зупинив її на півслові.
— Увечері розкажеш. І пішов.
Тамарчин чоловік Федір теж знав: тягається жінка із Залусківським. І навіть вирахував, коли саме. Перед побаченням із шанівським «олігархом» Тамарка бувала особливо терпимою до чоловікової потреби напиватися щовечора. А іноді навіть сама пляшку виставляла, аби Федько очі залив і забувся..
От і тепер. Тамарка кіоск зачинила надвечір, відійшла, плюнула й повернулася. По пляшку. Трохи по хаті каструлями погриміла.
— Ой, мені ще в кіоск тре'… — Із дому.
До покинутої хати за балкою добігла, коли сонце сіло. Залусківського ще не було. Жінка розчистила земляну підлогу від битої цегли.
— От паскуда, — прошепотіла. — Щоразу чекати його доводиться.
Залусківський об'явився за півгодини. Тамарка до того часу змерзла як цуцик.
— Де ж-ж-ж ти так довго! — зубами цокотіла.
— Справи маю, — гримнув Залусківський. — Я ж не ти… Це тобі — аби хто встромив…
Тамарка промовчала. Ковдрочку малу, що у торбі із собою приперла, постелила, вже за спідницю вхопилася.
— Ваня! Чуєш? Ничипориха каже, що мала Катька Льонькина з Романом тягалася. І ніби навіть у ту ніч, коли копа згоріла, встигла до нього збігати, аби злигатися зайвий раз…
Залусківський вже штани стягнув. Як почув — так і сів голим задом на землю.
— Що ти сказала?..
— Що чув, — Тамарку вразила реакція Залусківського. — А чого впав, ніби то твоя Алка з Романом у копі…
— Цить! — Залусківський заметушився, штани натягнув.
Знову сів. — Ану розказуй. Тільки геть усе чисто. Кожне слово…
— Та хіба всі Ничипоришині побрехеньки згадати можна? Домовилися ми з нею, що вона нікому більше й слова не мовить.
— Чому? — спитав Залусківський.
— Хочемо придумати, як малу хвойду провчити. Тре', щоб у селі не знали поки.
Залусківський почухав носа.
— Це ви добре придумали. Нащо село колотити…
Підвівся.
— Ходім, Тамаро.
— Куди? — Тамарка зовсім нічого не розуміла. — А теє… сексом тим… займатися не будемо?
— А тобі — аби встромив хто! — гримнув Залусківський. — Ходімо! Хочу, щоб Ничипориха мені все чисто розказала.
Ничипориха плела серветку з білих простих ниток. Залусківського з Тамаркою побачила — перелякалася. — Іване! Чи не передумав із моїм похороном?
— Про що це ви, бабо? — Тамарка їй.
Залусківський аж матюкнувся.
— От баби! А ну цитьте мені! Мовчіть! Жінки слухняно замовкли.
— А тепер ви, Ничипорихо, розказуйте про Романа і малу Катьку… — продовжив. — І якщо хоч слово збрешете чи придумаєте, буде вам похорон! Прямо завтра і буде!
Ничипориха зручно всілася, перехрестилася і почала малювати. Куди там Рембрандту!
— Значить, так… Лежить Роман на постелі білій… Помирає… Баби біля Раїси крутяться, а тут ти, Ваню, заходиш…
Ничипориха зупинилася, з острахом подивилася на Залусківського.
— Та я слухаю, слухаю… — сказав Залусківський. — І далі що?
Баба пожвавішала.
— Заходиш ти, Ваню, і кажеш: «Ану гетьте мені всі з хати! Я з Раїсою говорити буду»…
Залусківський підняв брови.
— Ну? І довго ви про мене розказуватиме?
— А тут Катька Льонькина тобі у ноги кинулася. «Дозвольте біля Романа лишитися! Благаю, дозвольте!»
Тамарка не втрималася:
— Та що ви кажете? Просто в ноги кинулася?
— От тобі хрест! — Ничипориха перехрестилася. — Скажи, Ваня, було таке чи ні?
— Було, хоч у ноги мала й не кидалася. Сказала, що лишиться біля Романа — вам, Ничипорихо, допомогти…
— От! Тільки всі вийшли, вона — до Романа…
— А ви де були? — спитала Тамарка.
— Я? — Ничипориха задумалася. — А мені зле стало. На хвилю надвір вискочила й назад у хату. До Романа… Ще й до кімнати не зайшла, чую — Катька з Романом розмовляє. А він їй відповідає…
— Він у відключці був, — сказав Залусківський. — Брешете ви, бабо.
— Щоб я здохла й без похорону на землі валялася! — підскочила Ничипориха. — Кажу, розмовляли. Вона йому: «Любчику мій ненаглядний! Хіба я тебе з палаючої копи витягла для того, щоб ти помер? А хто ж мене цілуватиме? Хто мене під копою кохатиме? Я ж тепер тільки й думаю, коли до тебе знову припаду!» А Роман їй: «Русалко моя кохана! Я теж тільки про тебе думаю. Тільки тебе кохаю і аж трясуся, так мене до тебе тягне. А на жінку свою дивитися не можу. Огидна вона мені. Тільки ти мені нужна, кохання моє неземне!»
Ничипориха зупинилася. Повітря забракло. Вдихнула глибоко.
— Оце я думаю… Мо' вона відьма? Двох окрутила за раз. І старого, і малого.
До Тамарки всміхнулася.
— Добре, Тамарочко, хоч твій Сергій вберігся. Але… теж постраждав.
Залусківський ніби не чує. Задумався — аж піт на чолі блиснув.
— Яка з неї відьма? — відповіла бабі Тамарка. — Звичайна бля! Навчилася ноги розсувати й рада.
— А як не звичайна? — наганяла баба страху. — Онде вона до Килини бігала. Може, зілля якогось приворотного випросила, а тепер казиться, що кожного може обкрутити.
Залусківский кашлянув.
— Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили — не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…
"Село не люди" отзывы
Отзывы читателей о книге "Село не люди". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Село не люди" друзьям в соцсетях.