Щоб не відвертілася.

Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.

— Райку! Райку тре' до помсти залучити! — прошепотіла, як партизанка у засідці. — Райка найбільш постраждала!

— Не час іще… — постановив Залусківський.

Щось собі покумекав. Матюкнувся.

— М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як воно обернеться, — сказав. — Ні, тут і зволікати не можна. Оце три дні нам…

— На що? — не зрозуміла Тамарка.

— На план, — здогадалася Ничипориха.

Очі заблищали: старе як мале — аби гратися. — Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із села вигнати голими й босими. І Катьку, і Льоньку з Дариною.

З бісівськими виродками завжди так чинили. Спалити — і геть.

— Нормально, — погодився Залусківський. — Завтра, бабо, заманіть Раїсу до себе ввечері. Обговоримо. Щоб… теє… як по маслу.

Тамарка слухала і зайвий раз переконувалася: ох і діловий мужик цей Ванька Залусківський! Ох і діловий. А значить, вишкрібати з себе його нащадків доведеться ще не раз.


Тривога гризла мамці серце: з дня Романової смерті Катерина жодного разу з хати не вийшла.

На похорон не пішла.

— Однаково попрощатися не дадуть, — сказала якось незвично, по-дорослому.

Мамка перехрестилася: мабуть, починає розуміти, що час пустити в серце забуття.

Наступного дня як лягла на постіль, так і не ворухнулась.

— Думатиму, — сказала.

— Про Романа? — мамка все гадала, які слова знайти, аби вмовити доньку відпустити серце.

Катерина всміхнулася.

— Про дядька Романа я весь час думаю, а зараз мені тре' Залусківського вбити.

Мамку аж перекосило.

— Та годі вже дурне у голові молотити! Мо' тобі взагалі усе привиділося…

— Не привиділося. От коли ми з дядьком Романом попрощалися…

Мамка — вухам не повірила. Катерину за плечі вхопила — як трусоне!

— То ти була в нього?! Була… Доню, ти ж клялася, що не підеш! Ти ж клялася…

Заридала.

— Що ж ти наробила?..

— Та не бачив ніхто, — Катерина їй.

— Як то не бачив?! Людей було — повна хата! Куди усі поділися?

— Таж точно. Залусківський прийшов, усіх чисто вигнав, тітку Раїсу на кухню гукнув для розмови. Ничипориха дременула кудись, і я одна лишилася… — І що? — крізь сльози прошепотіла мамка. — І тут дядько Роман очі розкрив. На мене дивиться, а я йому… Поклялася, що любитиму вічно. І він — мені…

— Ну, йому-то… — не втрималася мамка.

— А потім шепоче: «Мовчи… Мовчи…»

Мамка швидко зорієнтувалася.

— От і слухай Романа, якщо любиш! Мовчи… Чуєш? І про любов свою бідолашну, і про Залусківського…

Поговорили — і кожна за своє. Катерина лежить і ніяк придумати не може, як же Залусківського покарати. А мамці голова обертом од тривоги. «А раптом хтось чув розмову Романа з Катериною? Що буде? Сорому ж — на весь світ!»

За тиждень після похорону мамчині побоювання переросли у стійке передчуття жахливої біди. Якось увечері, коли холодний вітер збивав із ніг, до їхнього дому приповзла квола Раїса. За огорожу вчепилася і закричала, як скажена:

— Катю, доню! Прийшла тобі пісеньку заспівати! І як загорлає — де й сили взяла:


Ой умру я, умру

Та буду дивитись,

Чи не буде мій миленький

За мною журитись.

А мій милий зажурився,

Швидко собі підголився.

«Хоч би взяли тіло з двору,

Бо женитись хочу скоро».

Татко п'яний із хати виліз:

— Ой, добре співаєш, Раїсо! Заходь до нас… Пом'янемо… того… чи що?

Раїса від огорожі не відчіпляється.

— Хоч іще? То слухай…


Ой гину, люди, гину

Через тую Катерину;

Через її чорні очі

Я не спав чотири ночі.

А помру на п'ятую

Через ту проклятую…

І як розреготалася!.. А вітер — і собі. Аж закрутило. Огорожа разом із Раїсою і повалилася. Лежить Раїса просто на землі та страшно регоче.

Татко до неї — ступає, хитається:

— Ах ти ж сука! Прийшла мені тут паркани ламати?! Та я тебе зараз…

Мамка ледь устигла його відтягти. Татка втришия — до хати. До Раїси підійшла.

— Чого це ти, голубонько?.. — говорить, а голос тремтить. — Дай, допоможу піднятися…

— Поклали мого синочка і чоловіка у землю, а зараз і мені допомогти хочете? — прошепотіла Раїса і знов — як розрегочеться! Очі скажені…

— Та що ти кажеш? Чого це ти?! — мамку трусонуло.

— Дай зілля! Дай зілля, щоб померти! — закричала Раїса, підхопилася і побігла геть. А вітер її ніби підганяє: мерщій, мерщій…

Мамці — руки трусяться. Озирається. Аж не видно. Темно. Здається, вулиця порожня…

Тільки подумала це — од постаменту суне щось.

Мамка крутнулася — і швидше в хату.

Ускочила. Озирається. Татко «Лісову пісню» допиває, Катерина у своїй кімнаті на ліжку скрутилася.

Мамка навколішки впала:

— Боже, допоможи… І полізла до шафи з одягом. Дістала рюкзак, із яким татко колись із армії повернувся, доньчин одяг повкидала. Зупинилася на мить… Полізла до ліжка. Дерла матрац, дерла, а він не піддається. Ножем розрізала, сімнадцять купюр по десять гривень витягла. У рюкзак укинула. Знову зупинилася. З буфету дістала Катеринин документ — свідоцтво про народження. У рюкзак. І — до Катерини:

— Доню, вставай скоро, — шепоче й тягне доньку з ліжка.

— Не чіпай мене, мамо, — Катерина їй.

А мамка — й не мамка зовсім! Крига! Ухопила, на ноги поставила. Ані сльозинки.

— Хіба я тебе, люба, колись чіпала? Біжи хутко! Бо зараз нас усіх на шмаття порвуть. Біжи. Чуєш? Оце склала тобі.

Зойкнула.

— А поїсти? Поїсти забула покласти. І — до кухні. Катерина за нею:

— Що сталося, мамо? Куди мені бігти?

— Якнайдалі, доню. Знає село про тебе з Романом. Ідуть уже. Соромити будуть. А мо', й того більше…

Катерина — до вікна:

— Та нема ніби…

Віконце у відповідь — дзелень! І нема шибки.

Катерина відсахнулася:

— Я боюся…

— Пальта! Пальта рожевого вдягай! — кричить мамка. — І чоботи гумові. Та швидше! І тягне Катерину до вікна, що на город дивиться. Одчинила:

— Давай!

— А ти?

— А я тут трохи побалакаю, — мамка їй. — А потім знайду тебе… — Де?

— Біжи полем аж за курган. Зустрінемося. Біжи, рідненька. У рюкзаку одежина, гроші…

— Нащо гроші? Зустрінемося ж?

— А так… — відказала мамка якось дивно. До доньки припала. — Бережи тебе Бог!

Катерина вискочила з вікна в город. До мамки обернулася.

— Чекай! — прошепотіла мамка і зникла. За мить із вікна висунулася, простягнула Катерині маленький папірець.

— Ось… Адреса вченого того.

— Нащо?

— А як згодиться?.. Біжи…


***

Мовчазна юрба докотилася і стала. — І ото без зайвих розмов мені! — почула мамка начальницький голос Залусківського. — І так усе ясно.

Мамка розгублено озирнулася. На ікону глянула.

— Не допоможе, — прошепотіла. Чоловіка трусонула:

— Уставай, Льончику! Зараз тобі наллють по самі вуха…

Татко зіп'явся на нетверді ноги. — Де?

— А онде надворі, — сказала мамка гірко. — Уже чекають не дочекаються.

Татко дверми грюкнув, надвір вийшов. Мамка позаду стала.

— Заходьте! — весело гукнув татко. — Воно, йо… завжди можна… потроху. Для здоров'я…

У юрбі почулося:

— От сучий син! Курву зробив із Даркою на пару і радіє нашому горю!

Татко почув. Насупився.

— Це хто тут такий хоробрий? Це хто мене сучим сином зве? Та я вас усіх зараз…

— Паліть! — спокійно сказав Залусківський. — Викуріть малу стерву з хати. Ми їй жопу розірвемо!

Мамка татка відштовхнула, побігла до сараю. Вила вхопила. Стала перед хатою.

— Ой! Ви тільки подивіться! — заверещала Ничипориха. — За ікону вже не хапається! Вилами поколоти нас вирішила! Стерво! Стерво! І дочка твоя — стерво! Закрутила голову і Сашкові, й Романові. Згубила хлопця! Згубила чоловіка, падлюка… Тепер, мабуть, ворожить, аби все село повиздихало! Татко аж протверезів.

— Що вони кажуть, жінко? — мамці.

— А брешуть, — твердо відказала мамка. Очей із односельців не звела.

Татко насупився.

— Чого брешете?! — вигукнув. Із юрби полетіла лайка. Залусківський занервував.

— Ану цитьте! Сказав же — досить слів! Паліть хату! Катьку сюди давайте, а Льоньку з Даркою женіть геть! І вітер — як батогом: геть, геть, геть!

У татка аж щелепи заходили від люті:

— Та ти хто такий, щоб мою хату чіпати, йо… — загорлав — і до Залусківського.

А юрба ніби чекала. Зірвалася! До хати. Мамка кричить і вилами розмахує. Татко під Залусківським матюччя гне та у пику, у пику його. І вітер. Вітер ходить! Темно. Зовсім не видно. Тільки чути, як по мамчиній із татком хаті сусіди шастають — Катерину шукають.

— Нема її в хаті! — гукнув хтось.

Залусківський від татка відірвався — командує:

— Ми тут розберемося, а ти, Федька, візьми когось і пошукайте малу курву за селом. Ох, знаю, любить вона у копах ноги розсувати.

Федько друзяк гукнув, побігли за село. Аж — ніби день.

— Хата горить, будьте ви прокляті! — закричала мамка, а Тамарка з Раїсою її за грудки трясуть:

— Де твоя курва?

— Хата! Льончику! Хата горить… — кричить мамка.

— Ах ти ж паскуда! — татко вчепився у Залусківського. — Я тебе закопаю!

— Не закопаєш! — прохрипів Залусківський. І вітер. Вітер ходить. Із хати — на сарай. Корова заревла.

Свині верещать.

— Худобу рятуйте! — крикнула Тамарка. — Худоба ж ні при чому!

Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями метушилися.

А тут — Ничипориха. Як завиє:

— Горить… Хата горить!

Шанівці не зважають — на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю підігріти.

А вітер… Вітер ходить. Із сараю — на сусідню хату. Із сусідньої — далі…

— Шанівка горить! — тоненько заверещав Тарасик-першокласник.


Бігла Катерина, бігла — страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася — над селом заграва. І у вуха ще дужче — гу-у-у-у-у!

За курганом біля кущів присіла.

— Матусю…

Скільки так просиділа? Чує — голоси:

— Федька, а ти б хотів малу Катьку… того? — і голос — ніби батька Людчиного.

— Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, — Федір відказує. — А щоб у те худе коромисло… Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в хаті, щоб не крутила задом. І — до кущів.

Катерина як закричить!.. І — геть по кущах і ямах.

— Та он вона, бля! — крикнув Людчин батько. — Хапай її!

Хапай!

Катерина мчала чимдуж і кричала — Бог рота не закривав. Кричала, як скажена, од страху. А мужики поночі — на той крик. І все ближче, ближче…

До лісочку за курганом добігла — задихнулася. Нема крику.

Впала, поповзла. Завмерла.

— Тут вона, бля! — чує голос Федора. — От паскуда! Нема чого робити, як бігати за нею по всьому лісові! І не хтів, а тепер, як доженемо, то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати…

Помовчав. Іще раз — Людчиному батькові:

— А що, куме, вставимо?

— А чого ж… Мені — хоч корові в зад… — той. Мужики розреготалися.

Катерину — ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила — і бігти.

Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.

Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.

Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею — мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.

— Мамка вб'є! — заплакала. — Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.

Одяглася. Знову заплакала.

— Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:

— Овва! Та тут мама на півроку наскладала!

Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла… Посміхнулася. Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі сріблястим комірчиком, штані джинсові… -… З вихилясиками, — згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.

Ноги — у ґумові чоботи. І заходилася їсти. Хліб, огірки, сало.