— Якби Ромка не пив… — загадала за звичкою — і раптом аж сіла на ненависну табуретку. — Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..


Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.

— От зараза! Солі кинула, як молода.

Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай? Упізнав іздалеку — і аж захлинувся.

— От йо… Проходу не дає! І — за копу. Сховався, а очей відвести не може.

— Чо' це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з'їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб'є…

Точно вб'є.


Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.

— То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?! Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув — захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.

— Йо… Та що ж це зі мною робиться?! — шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. — Ні, ні… Йди вже! Йди геть!

Катерина підхопилася, ніби його слова почула.

— Піду… І — бігом із гори. Співає:


Ой летіли дикі гуси,

А за ними і Катруся!

Ой летіли, ґелґотали,

Милій Катрі щастя дали! Ой-йо…

Ти тримай його, дівчино,

Не в кишені і не в скрині!

Пригорни його до серця,

Хай воно від щастя б'ється!

Ой-йо… Йо!

Чоботи під курганом — чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.

— Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають.

Тихо.

Дівка плечима знизала, пакет підхопила.

— Отак завжди. Здалося… Піду.

– Іди, йди… — молив під копою Роман. — Геть, геть…

Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.


Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.

— Рудий! Чубчику! Гості до нас, — мовила Килина.

Пси слухняно підвели голови — і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.

Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.

— Ходи, не бійся, — гукнула баба. — Що там у тебе?

Катерина руку з-за спини:

— Це вам…

— Квіти? — баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. — Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…

Катерина розгубилася, очима — по бабиному подвір'ї.

— Таж у вас квітів повно…

— Е, то інше.

— А невже вам більш як сто років?

— Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?

– Їсти?.. — дівка зовсім ні в сих ні в тих. — А я вам їсти принесла… Думала, може…

— То виймай, що принесла.

На дерев'яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.

— Може, мало?

— Посидь. — Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп'ялася, пошкандибала до мазанки. — А то й ні. Ходи сюди.

Винось тарілки надвір.

Катерина до бабиної мазанки зайшла — аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.

— Отакої! Дівка стовбуром стала, — баба Килина Катерининого плеча торкнулася. — Спочатку поїж. Як за двох…

Краще б не казала. Де ті сльози взялися.

— Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.

— То ти мене знаєш?

— Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино…

Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…

Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки — тиць!

— От розкомандувалася! Сказано — спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу. І які ж то були крученики! Катерина один з'їла, другий, третього хтіла — рука не тягнеться… Соромно. — Їж, Катрусю…

– І ви мене знаєте? — дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.

– Іще вдавишся… — баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.

Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела.

А та ніби й чекала.

— От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.

Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки — з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:

— Сідай поруч. І мовчи. Не тре' нічо' казати. Знаю. І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі.

Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери. Катерина не сіла — впала на лаву. На бабу дивиться — і страху нема, тільки передчуття дива дивного.

Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж — раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.

— От і все, — баба розплющила очі, накрила долонею змішане з воском зілля. — А тепер слухай. Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги — оце діло нібито добре, а придивляєшся — у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось — знову багнюка. Ти руку простягла — та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги — сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка!

Багнюка!» А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо ні — брести тобі крізь життя навпростець до скону і щастя не мати. Баба замовкла, зиркнула на Катерину спідлоба.

— Отакої! Ще мені сліз твоїх не вистачало. А Катерина ридма ридає.

— Бабо… Бабо… Хіба після такого не заплачеш? Блукати до скону, щастя не мати… Що ж мені тепер робити? Жити як?

— А от і думай тепер.


Вони ще довго біля мазанки сиділи. Чубчик і Рудий ластилися до Катрусиних ніг, баба щось бурмотіла під ніс — чи співала, чи молилася. Уже й сонце до кургану впало.

— Бабо Килино! Можна, я до вас приходити буду?

— Дитино, я двічі в одну долю не заглядаю. Більше ти від мене нічо' не почуєш.

— Хай. Я… просто так. Така ви віщунка… не страшна. Добре у вас. Можна? Може, колись про себе розкажете…

— Хочеш знати?

— Дуже хочу. Така ви, бабо, красива… Ох і красива ж ви, бабо! Як та ікона. Хоч молися на вас…

— Ну, приходь, поки я не сконала.

— Невже ви помрете, бабо?

— Та колись помру. Іди, доню. Тебе вже зачекалися. Катерина згадала мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.

— Хто?! Хто мене зачекався?

— Сто сліпих і один видющий.

— Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі. Катерина вже відійшла від мазанки, зупинилася, до баби обернулася.

— Бабо, а що як я сама — сліпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так страшно, бабо…

— Та не страшно… Але й не просто.

— Ну, піду…

Катерина — ще крок. І знову — до баби з подивом.

— Бабо Килино… А казали ж — ви глуха…

Стара усміхнулася, приклала руку до вуха:

— Що-що?..

— Ох ви ж і хитрюща, бабо!

Розсміялася і побігла геть.

Баба Килина перехрестила дівча у спину, мовила:

— Як те сонце.


Катерина на поріг, мамка у сльози. — І де тебе носило?! Усі діти як діти. До школи збігали і вже батькам на городі помагають, а ти…

— Мамо… Та кажи, я все зроблю.

— А вже пізно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. І курям дала, і за свинями прибрала, і часник на зиму посадила, і борщу наварила, і твої штанці джинсові з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?

Катерина насупилася. Мамка від несподіванки аж руками сплеснула.

— Отакої! Від мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки Килини ходила. І чого? Захворіла? Так у мамки анальгін є, доню, а не всякі шепотіння. Випила б таблетку, і все. Чи як?

— Та не дійшла я до Килини. — І де ж…

— На кургані сиділа. Чо'сь так сумно було.

— А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі ту нудьгу враз зняли.

— Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.

— Дитино ти моя золота. Ну, зроби… Зроби, якщо так.

— Кажи.

— Намий помідорів відра зо три. Будемо сік давити.

Помідори чекали, поки їх помиють, на кущах у городі. Катерина підхопила відро, взялася рвати. А мамка з хати:

— То ти на кургані була?

— На кургані. — І як там дядько Роман?

Катерина присіла за кущ і почервоніла — помідори й ті блідіші. Добре, тільки вони й бачили.

— Мамо, я на кургані була.

— Я й кажу. Дядько Роман біля кургану копу Залусківського стереже від бандюг.

— Нікого я там не бачила…

— Отакої!

Вийшла мамка з хати, вулицю Імені Леніна перейшла, біля Раїної та Романової огорожі стала.

— Раю! Рай! Чуєш?! Катерина моя на курган бігала, то Романа там не було. Чуєш?

Замість Раїси з дому вискочив Сашко. Мовчки — повз Дарину. — І куди?.. — гукнула та.

— До копи, куди ж іще! — роздратовано крикнув Сашко.

— Оце діло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мій Льонько там десь. А то… череда вернулася, а пастуха нема. З хати визирнула Раїса.

— Та п'ють вони десь на пару!


Катерина з помідорами до півночі порпалася. Уже й татко, п'яний в димину, ввалився до хати, впав на підлогу посеред кімнати і, перш ніж захропти, вигукнув:

— Цить мені!

Уже й мамка збігала до Раїси сказати: чоловіки, скоріш за все, пили не разом.

— Ну, все! — Катерина відірвалася від пресу, руки витерла. — Мамо… Я до Людки збігаю.

— Доню, ніч надворі.

— Та я скоро…

Біля Людчиного дому на лавці сиділи сама Людка і Тамарчин Сергій.

— А я йому, бля, кажу… — почула Катерина Сергіїв голос. — Кажу йому: та ти здохнеш, паскудо, в тебе руки короткі, щоб мене трахнути! Ти уявила?! Га?!

Людка тоненько засміялася.

— Я в журналі читала… Так один чоловік… І замовкла на півслові.

— О! Ка-атька! А чого це ти поночі вештаєшся? Добрих людей лякаєш.

Катерина стала коло лавки, плечем повела. — І сидіть тут. Піду собі.

Сергій підхопився, Катерину за руку:

— Е, ні! Сідай тепер. Ти мені теж потрібна.

Людка брови звела:

— Це як?! Любов утрьох? А ти, Серьожа, не викусиш?! — дулю скрутила.

— От ви, дівки, дурні. Навіщо втрьох? Учотирьох — воно краще. Я з тобою, Катька із Сашком.

— Ви про що? — Катерина ніяк уторопати не могла.

— Е, дівки, то великий секрет. Ми із Санькою готуємо вам сюрприз. Ви прийдете і помрете від щастя.

— Куди прийдемо? — Катерина аж засміялася — так кумедно Сергій своїм секретом вихвалявся.

— А це поки що теж секрет. От і мучтеся тепер, гадайте, що круті хлопці для вас підготували.

— Боже ж ти мій, як цікаво! — Людка мрійливо закотила оченята. — Я вже не можу дочекатися!

— Терпіння май! — Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. — М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, і розумна. Журнали весь час читаєш.

— Ой, швидше б уже п'ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів привіз. — Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала подругу: — Кать! Ти завтра до школи підеш?

— Не знаю…

Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.

— Оба-на! А ось і Катькин кавалер! — вигукнув Сергій. — Де ти був, Саня?

— До кургану по темному ходив, як останній ідіот! — Сашко криво всміхнувся до Катерини. — От тобі, Катю, спасибі!

До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила… Зовсім сліпа чи вдаєш?!

— То дядько Роман був біля копи? — Катерина почервоніла, та ніч те вкрила.

— А де ж йому бути?!

— Вибач…

Сергій підскочив:

— Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.