— Нащо? — Катерина йому.

— Якраз через твою Килимівку їде, — пояснив Петро Іванович.

Так і зробили.

Ганя теж поїхала до столиці — Катерину проводжати. Розчулилася, сльози ллються:

— Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я тобі на папірчику все чисто записала. І адресу нашу, і прізвище. І телефон доньчин. Не губися більше.

— Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, — Катерина на шию Гані кинулася. — Я вас дуже люблю… Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб до вас у гості з'їздити. Можна?

— Чекатимемо… — сказав Петро Іванович.

Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли. Ніби й не було.


Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:

— Прокинься! Килимівка… У тебе квиток тільки до Килимівки.

— Добре, добре… Зараз…

Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.

— Як же довго мене тут не було!


Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. І жодної живої душі на вулиці.

— Либонь, знову електрику відключили? — прошепотіла Катерина. — Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому пхатися? — задумалася.

Зметикувала: «Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову будуть соромити? Ні, поночі краще…

Тихенько додому прокрадуся».

Від крайньої хати — голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася… Це ж радість яка! Знову вдома… Онде килимівські сваряться… Усе — як завжди.

— Куди?! — почула — і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.

— Відчепися, мати! — Сергій.

Катерина до паркану прилипла:

— Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! — Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.

— Сама сиди! — темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.

«Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? — ніяк не могла збагнути Катерина. — Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…»

— Таж не було цього раніше, — прошепотіла. — Чи запитати?..

А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:

— Куди ж ти подівся, сину?!

Катерина — бігти. «У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає — що було і чого не було». За Килимівку вискочила. Стала.

— Ох і темна ж ніч…


Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.

— Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!

Електрику відключили — геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.

Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.

— Якби не ви, тітко Ганя…

Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:

— Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.

Ніч у відповідь — посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім — серед білого снігу — чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.

— Що ж це? — ледь не впала. — Мамо… Мамо…

Зірвалася, побігла до батьківського двору.

З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.

Хрест під коров'ячою загородкою хитається. І тільки у Катерининій кімнаті — стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху — солома гнила, дашки та гілля.

Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:

— Мамо… Мамо…

Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та попіл здійнялися до небес.

— Мамо! — закричала. — Мамо золота! Де ти?!

Та сама собі:

— А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати…

До кургану — бігла. Від кургану — ледь ноги переставляла.

— Мамо! Мамо, відгукнися! — ридала. — Не кидай мене… Не кидай, золота моя…

Знову — до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не відала.

Раптом — щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася — червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує…

— Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? …Уже поночі побрьохала до Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить — у кутку двійко цуценят носами крутять. — І Килина пропала геть, — прошепотіла.

Цуценят підхопила:

— Зараз щось придумаю.

Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.

— Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.

Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла:

— А як під хрестом — мама з татом?

Силкувалася землю під хрестом розкопати. Мопсика згадала.

— Тре' тепла чекати… А може, нічого розкопувати й не доведеться. Мо' мама з татом повернуться. А чого ж? Я втекла… Хата вигоріла… Мабуть, мене по усіх світах шукають? А як інакше? Так і є. Поживу в Килининій мазанці… Однаково порожня… А там і мама з татом повернуться. А як інакше?

Не може ж село зовсім пропасти? Не бува такого.


Новий рік для Ігора Богдановича Крупки розпочався з боягузької спроби самогубства. Професорське дитя обдивилося залишки колекції, які за допомогою міліції вдалося видерти в Жанночки, і вирішило:

— Я цього не переживу!

По мотузку до батьків попхався.

— Игорь! Я воодушевлен! Я просто летаю! — батько-професор зустрів сина пафосно.

— Тільки з вікна не вистрибуй, льотчику! — порадив Крупка-молодший.

Батько образився.

— Украина на пути к выздоровлению! — оголосив.

— Да? І що сталося? — запитав Ігор.

— Манго! — засяяв професор. — Я вижу манговые плантации в Винницкой области. Или под Одессой. Я вычислил… Я рассчитал. Все равно наше ленивое село не желает пахать и сеять. Ты посмотри телевизор. Всюду бурьяны! А в селе — только пьянь и голь! Но мы…

— Без мене! — відкараскався Крупка-молодший.

— Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче, которая выдернет Украину из нищеты?!

— Це вже буде не Україна, тату, — сказав Ігор.

— А что? — здивувався професор.

— Манголія… — виплюнув син. — Краще скажи: є у вас міцна мотузка?

— Спроси у своей матери! — ще дужче образився професор і зачинився у кабінеті.

Тася куховарила.

— Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, — довірився матері Ігор.

— Да? — здивувалася Тася. — А я своими глазами видела, как она перед твоим отцом голой задницей крутила… Мерзавка! Тася зітхнула.

— Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело… Ты же знаешь папу… Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли, оскорбляет его.

— Мамо, дай мені мотузку, — попросив син.

— Зачем?

— Треба…

— Купи… — порадила мати.

Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома не було не те що живої душі — навіть мотузки.

— Я можу кинутися з вікна вниз, — знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще — як сокіл! Із неба об землю.

Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.

— Наїмся перед стрибком! — замість «перед смертю». Пельмені зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.

— Чогось не вистачає?

Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.

— Ну, будьте люди… — келих підняв, випити не встиг.

Телефон задзеленчав.

— Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, — вагомо так.

— Та знаю я, що ти кандидат! — розсміявся Денис на іншому кінці дроту.

Крупка почув той сміх — і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам Крупка — хмільний до гикавки.

— Денисе, ти де?

— У Києві.

— Скоріш до мене.

— От прямо і скоріш! — знову розвеселився Денис.

— Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.

— Серйозно?

— Цілком.

— А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?

— Не подумав…

— Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши… Скоро буду…

Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.

За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей шлях здався Ігорові вельми спокусливим.

Денис почав із гарної новини:

— Шанівка згоріла…

— Не може бути! — здивувався Крупка-молодший. — Я точно знаю, що ні…

— Звідки?

— У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми зупинялися…

— Значить, це після її від'їзду сталося…

— Та не може бути! Не може… Щоб усе село…

— А що там того села… — Денис просяяв. — Його й раніше на мапі не було, а тепер…

— Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, — зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. — Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:

— Брате, я тепер велика людина…

Крупка-молодший розгорнув документ.

— Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників — як вошей…

— Брате, нічого ти не розумієш! — Денис випив. — Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, — хитро всміхнувся. — І хай тільки спробують не відповісти! — І? — І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?

— Шалена! Шалена новина! Друже мій, ти повернув мені смак життя! Я не можу дочекатися тепла… Денис іще налив — тепла додалося.

— Я твій боржник, — сказав Денис.

— Не розумію…

— Зараз зрозумієш, — Денис витяг зі шкіряного портфеля компакт-диск. — Сі-ді маєш?

Поставили. Крупка-молодший почув надто знайомий голос… — …І тому сьогодні ми маємо говорити про село. Не тільки під час посівної чи жнив згадувати. Кожного дня! Чому?

Тому що село — не люди… Село — це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, — землі української!.. Сьогодні я звертаюся до всіх тих, кому небайдужа доля села…

Денис зупинив запис.

— Далі нецікаво…

— Що це?

— Плагіат, брате! — Денис ізнову налив. — Готував для свого депутата довідку про культурний розвиток села, згадав твої міркування про село… Пам'ятаєш, як човгали до Шанівки, я черевики зіпсував, а ти філософував? То я твої слова й використав. Депутатові сподобалося, твої цитати далі наверх пішли, а оце днями… — Денис розсміявся, — …слухаю нашого вельмишановного… — Денис звів очі до стелі, -… і що чую? Та це ж наша спільна творчість. Твої думки в моїй обробці. Так що я перед тобою у боргу.

— Аби до кургану не лізли! — гарячково відповів Ігор.

— Не полізуть, будь певен! Випиймо? — Денис ізнову потягнувся до пляшки. — Я тепер часто в столиці буватиму.

— Живи в мене, — попросив Крупка-молодший. — Після того, як мене обікрали…

— А я й дивлюся, колекція твоя — мов шагренева шкіра…

Зіщулилася.

— Не питай… Скіфська пектораль — у жидівських лапах! Занепад! Нема моралі! Нема відвертості. Нема довіри… — Крупку-молодшого понесло. — Якби ти не приїхав, брате, я би точно з вікна стрибнув.

— Брате… Ми їм усім іще, бля, покажемо, — завірив п'яний Денис.

А Крупка-молодший запитав — ні в тин ні в ворота:

— Чи ти тепер пісень не збираєш?..

— Брате, тепер я сам — пісня! — відповів Денис і впав із дивана.

На підлозі й заснув. Точнісінько як Льонько із Шанівки, який пити міг де завгодно, а спати завжди до хати приповзав.


***

Про світло у віконці Килининої мазанки Іван Залусківський дізнався наприкінці лютого від дружини. Хоча мешкали тепер Залусківські у райцентрі, Алка час від часу навідувалася до Килимівки. Усе мріяла вмовити голозадих шанівців навесні до згорілого села повернутися. Та чим більше часу спливало, тим більш неохоче шанівці велися на розмови про відбудову Шанівки. Та й лишилося їх у Килимівці — з десяток: Тамарка-кіоскерша із синами та чоловіком Федькою, Людчині батьки з дочкою, які так до міста й не дісталися, та три старі баби, котрі ніяк не могли дочекатися, щоби килимівська сільська рада їх до інтернату випхала.