Двері мазанки рипнули. Алку страх узяв. «Та що це я? Ніби ніколи Килину не бачила?!» — сама на себе дивувалася.

— Баба Килина! Мо', зайти дозволите? — гукнула.

Двері відчинилися ширше. З мазанки хтось покликав псів.

Вони крутнулися і зникли у хаті.

— Та ні… Щось воно… — розгубилася Алка. — А раптом там не баба Килина, а якісь злодюжки від зими ховаються. А я сама до них простісінько в лапи… Не піду.

Але ж — довго йшла! А збиралася ще довше. І цікавість розбирає.

— Хай тільки хто спробує мене займати! — вирішила і — до мазанки.

Увійшла. Трав'яний дух із ніг збиває. У темному кутку дівча сидить. Коса довга. Аж до п'ят. Пси поруч крутяться. А від столу, де свічка і при дні горить, сяйво золотаве.

Алка враз захрипла.

— Доброго дня… — ледь вимовила.

Дівча з кутка вийшло.

— Катя?! — Алка перелякалася так сильно, ніби не сусідське дівча побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. — І вам доброго дня. Чаю зігрію, — Катерина всміхнулася, за чайник узялася.

— Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш…

Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. І сльози ж дивні — от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а років сто їй цього робити не дозволяли. І тільки оце тут і зараз, при сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши з душі один камінь, ще один, ще один… Іще… Пси притислися до Катерининих ніг, завили.

— Надвір ідіть, — веліла.

Мить — і вискочили.

Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.

Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.

— Це добрий чай, — мовила, — з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.

— Справді? — довірливо, як мале дитя, запитала Алка.

Долонями великими чашку обхопила.

— Дякую тобі, Катю…

— Та що ви… Не тре'…

Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула — худа, очі великі, вологі. І коса… Така коса! Як життя, довга.

— Дякую, — чашку поставила. — Дозволь запитати…

— Питайте, та не все розкажу, — відказала Катерина.

Алці — волосся дибки. І — вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба, а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила… А запитала своє:

— Онде Іван каже, тре' землю докупи зібрати… А Шанівку відбудовувати — зайве. А я ж тут — усе життя. Серце болить…

— Немає землі в Івана Залусківського, — Катерина їй. — А Шанівка буде… Чужі люди оселяться.

— Зовсім чужі? — з острахом перепитала Алка.

— Зовсім…

— А як же ми, шанівські?

— Вам самій вирішувати… А за інших казати не буду.

— А що мені самій вирішувати? — Алка ладна була знов у сльози.

— Та геть усе, — усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По волоссі, як дитину, погладила. — Добра ви жінка… І красива. Мов та квітка.

— Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, — сумно зітхнула Алка.

— От усе ви чисто знаєте, — Катерина їй. — Не тре' вам нічиїх порад. Може, чаю ще?

— Дякую тобі, дитино, — прошепотіла Алка. — Як дозволиш, іще зайду.

— Заходьте, та більшого не скажу.

— А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?

— Почастую…


Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.

— А я і є молода! — кричала.

Та й так! Хіба тридцять вісім — це роки?

У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю втихомирювала.

Алка на порозі стала:

— Оце сядьте мені всі троє. І слухайте. Двічі повторювати не буду, — гарячково, нервово.

— Маруся, ти глянь! — обурився Степан. — Алка стала — чисто тобі Ванька Залусківський! «Двічі вона повторювати не буде»… Та пішла ти! Іди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув — і зіщулився. На Алку — зирк! І впізнати не може. Алка горою не суне, матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.

— Чуєш, Алка! — Степан їй. — Ти як не б'єшся, то файна жіночка. Оце тільки помітив.

Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:

— Алка! Коли вже Іван Романа від копи відпустить?

— Скоро, сусідонько, — сумно відповіла Алка. До дверей пішла.

Маруся плечима знизала:

— Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:

— Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.

— Яка така Катерина? — не втримався Степан. — Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… — Алка замовкла, вдихнула глибоко. — Повбиваю… Ви мене знаєте.

До Раїси:

— Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається — ні. Щоб знала — нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.

— А хто? — цілком свідомо запитала Раїса.

— Я знаю хто.

— То скажи…

— Сама покараю.

— Чому? — Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.

— Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.

— Немає вже Шанівки, — прошепотіла Раїса.

— Подивимося… — тихо відповіла Алка. Знову — до дверей. Аж Степан підскочив:

— А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до Тамарки чи ще до когось із шанівських… Самі своє село випалили, а на килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося? Га?

Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:

— Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім переказати. Бо — не шуткую.

Маруся приклала руки до грудей, на чолі — зморшка гірка:

— Скажи хоч, вона до школи ходити буде?

— Не буде, Маруся.

— Чому?

— Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає… Сама до неї підеш, як припече…

— Чи ти дурна? — не повірила Маруся.

— Ай — дурна! Дурна була… Така дурна… — і Алка пішла з хати.

Раїса підвелася. Повільно, непевно.

— Дякую вам за все, Маруся. І тобі, Степане. До Шанівки піду.

— Тре' хоч тепла дочекатися, — Маруся їй.

— Так, дочекатися… — Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина довго в смутку, то й посмішка — подвиг.


Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного ранку. Веселий.

— Де був? — запитала Алка.

— У Килимівці…

— Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав…

— У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! — гримнув Іван.

— Які ж у тебе діла з Тамаркою?

— Паї шанівські в неї викупив. — Іван не зумів приховати радості. — Пручалася, стерво! Та я її… Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!

— Нема в тебе землі, Іван, — тихо сказала Алка. Іван зиркнув на неї з подивом:

— Ти що кажеш, дурна?! І як замахнеться!

Алка чоловіка за руку — хвать! Та — до підлоги. Залусківський аж покотився.

— Була дурна, Ваня… А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе життя?

— Пусти! Пусти, дурна! — Іван зубами скрегоче.

— Дурна?

— Та не дурна, — підхопився. До тями прийти не може. — Що це з тобою, жінко? Наче з конопель…

Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось — грюк, грюк!

— Кого це принесло? — Іван до дверей.

На порозі суддя районний та найкращий друзяка Залусківського — Жорка Нечитайло.

— Привіт, — Іван йому. — Чого захекався?

— Ваня… — Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. — Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:

— Та кажи вже…

— Рейдери… Чув таке?

— Не чув. А що за хрін такий?

— Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.

— Та ти здурів! — пополотнів Залусківський.

— Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…

— Та й зараз устигнемо, — мобілізувався Залусківський.

— Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би — вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.

Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…

— Нащо їм земля?..

— Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?

— Казав…

— От і маєш, — Нечитайло зітхнув. — Піду я… Раптом хтось побачить…

— Суки! — прошепотів Залусківський. — Я їм землю просто так не віддам.

— Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…

— Я за землю сам кого хоч спалю! — зайшовся люттю Залусківський. — До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!

— Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.

Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.

Скільки так сидів — хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася — валіза, пакунки, пакуночки.

— Куди? — люто.

— Додому. До Шанівки.

— Та хоч під три чорти! — зметнувся, до Алки сіпається. — Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?

— Твою?! — розсміялася Алка. — Ех ти, чума ходяча!

— Звідки? — аж затрясся.

— Катя сказала…

— Яка ще Катя, дурна ти корово! — Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка — лясь! Аж перекинувся.

Підскочив, та знову до Алки:

— Яка ще Катя?!

— Льонькина та Даринкина.

— А ця ще звідки…

— У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.

— Придушу малу гадюку! — заверещав.

Алка його за грудки вхопила:

— Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш — уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!

— Та що ж вона тобі такого зробила?

— Виплакатися дала… І чаю.

— Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! — затрясся Залусківський. — Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!

— Подивимося, — відповіла Алка.

Розсміялася.

Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.

Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та — до Тамарки.

— Тамара! А ходи-но сюди, голубко, — двері ногою відчинив.

Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.

— Тобі треба, ти й ходи, — незвично різко відказала Тамарка.

— Поговорити тре'… — знизив оберти Залусківський.

— Тут говори, — Тамарка йому. — У мене від сім'ї таємниць немає.

— Невже?! — аж підскочив Залусківський. — А як зі мною тягалася, твій Федір теж знає?

— Знає, що тягалася. Знає, що від біди…

— Це ж від якої біди? — зовсім ошаленів Залусківський.

— Ти чого прийшов? — встав із-за столу Федько.

Залусківський ледь утримав лють.

— Оце прийшов у твоєї сучки запитати… — Залусківський нахилився над Тамаркою. — А скажи, Тамарочка! Оце як ти в мене вчора гроші за паї брала, то вже знала, що є люди…

— Ваня! — усміхнулася Тамарка. — Я на цих людей працюю.

— Що?! — Залусківський аж сів. — Що ти кажеш?! Значить, ти вчора гроші взяла за ті паї, які у мене завтра відібрати спробують?

— Чого там «спробують», — хмикнула Тамарка. — Відберуть. Люди серйозні. Слава Богу, що відберуть. Хоч відкараскаюся від тебе! Устромляй тепер — хоч корові в зад! А до мене і не наближайся. Я тепер, Ваня, під таким захистом, що тобі й не снилося…

— Гроші віддай, — прохрипів Залусківський.

— Чи ти здурів? — розсміялася Тамарка. — Іди, Ваня… Їй-бо, іди від біди.

Залусківський до Тамарки був кинувся, та Федька не дрімав. Луснув Івана по голові кулаком — той і поплив.

Федька Залусківського надвір і вивів. — Іди, Іване. Як будеш проти нас із Тамарою якісь оборудки планувати, то згадай: я твого сина виховую. Хочеш лишити Тарасика без мамки й батька?

— Щоб ви усі повиздихали! — крикнув Залусківський. — Іди, Іване… — повторив Федька і повернув до хати.