Того вечора непохитний Іван Залусківський повернувся до порожньої хати в райцентрі та вперше напився без компанії. Сів до столу, поставив перед собою пластикову каністру із самогонкою і похмуро прикладався, доки вона не спорожніла.


Килимівка гула. Килимівські не могли повірити: у мазанці баби Килини віщує мала Катька із Шанівки?..

— Та це ж просто сміх! — казали.

— У це повірити неможливо! — додавали. — І чого це неможливо? — обурювалася Людка, найкраща подруга Катеринина. Оце так мріяла до міста перебратися, а батьки застрягли у Килимівці — хоч плач.

— Бо тільки старі — мудрі, а вона мала і дурна! — казали килимівські.

— Тре' сходити, провідати, — Людка їм.

— А не боїшся? Кажуть, собак розвела — отару!

— Ага! — сміялася Людка. — А дві кози ту отару стережуть…

Коли Людка таки зібралася до Катерини, Сергій причепився. — І я піду…

— Е-е-е, — Людка йому. — Ти що в Катерини забув? Чи, мо', закохався?

— От дурна… — Сергій почервонів. Удвох пішли.

Людка — хоробріша. Під мазанкою стала. На собак не зважати намагається.

— Катя! Це я, Люда… Чуєш? Чого ти там сховалася?

Катерина на поріг вийшла:

— Не кричи. Псів налякаєш, а вони потім тебе…

— Що?.. — настрахалася Людка.

— Налякають, — відказала Катерина. — Заходь… Людка вскочила, озирається:

— Ух ти! Та тут… — і, як звикла, руками — до книжок, до трав, до свічок. Катерина двері відчинила: — Іди, Люда…

— Та ти що? — Людка розгубилася. На подругу дивиться — впізнати не може. — Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала… Чого ти тут закопалася? Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо… А які в мене журнали є… — Іди, Люда… — повторила Катерина.

— А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Кили-на? — Людка до дверей — задки, задки, а язика не втримає.

— Прощавай, мабуть… — сказала Катерина.

— Та ти що?! — Людці на голову не налазить. — Ми ж подруги… Хіба ні?

— Зайнята я… — Катерина їй. — А ти на мене не ображайся. Добре, Люда?

— Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла… — І так знаю.

— Звідки?

— Прощавай… — і Катерина зачинила двері перед самісіньким Людчиним носом.

За розваленою фермою на Людку чекав Сергій.

— Ну що? — запитав. — Справді, Катька?

— Катька, — відповіла геть спантеличена Людка. — У неї щось із головою… не теє. Сказала «прощавай» і вигнала мене.

— Як хочеш, почекай, — Сергій підвівся.

— Ти куди?

— Та до Катьки сходжу…

— Тебе вона взагалі втришия вижене.

— Хай, — відповів і пішов до мазанки.

Псів не було. Де ділися? Двері мазанки тихо відчинилися. Катерина вийшла на поріг. Гукнула:

— Де ти, Сергій?

«Людка сказала», — подумав. Із-за дерева вийшов.

— Привіт…

— Заходь, — І пішла у мазанку.

Сергій сів на край довгої лави біля столу. Катерина у чашку гарячого чаю налила.

— Випий…

Сергій насупився, чашку відсунув.

— Катька… Знаєш, я Сашкові заздрю… Промовчала. Чайник поставила. Сіла напроти. — …Він хоч заради тебе на ту дурню пішов, а я так… для понту.

Насупився ще дужче, на Катерину глянув — мовчить. І лице таке спокійне… Аж страх. Розсміявся.

— А я тепер дівок трахати не можу!

— А любити? — прошепотіла.

— Я ж кажу — не можу! Член не піднімається…

— А ти серцем спробуй…

— Трахати?

— Кохати…

— А-а-а, знущаєшся…

— Ні…

— Кажуть, допомогти можеш. Правда?

— Тобі — ні.

— Бо це я, чи просто не можеш?

— Ти не хочеш допомоги…

— Катька, ти мене ненавидиш?

— Ні… Ти випий цей чай. Я його для тебе приготувала. Знала, що прийдеш. — І що мені од того чаю буде?

— Добро…

— Нащо мені добро? Мені — аби член стирчав. Допоможи… Я тобі багато заплатити можу. Мамка оце Залусківському шанівські паї продала, а я в неї трохи грошиків стьобнув…

— Сергій, — Катерина подивилася хлопцеві в очі, — Сашкові привіт од тебе передати?

— Та ти здуріла?!

Підхопився, чашку з чаєм перекинув — і до дверей:

— Катька! Ти відьма…

Промовчала. Сергій — за двері, Катерина голову до небес підняла.

— Сам бачиш… — мовила. Зверху — ледь відчутний вітерець.


Алка Залусківська на тиждень раніше за Раїсу в Шанівку повернулася. Перші три дні горілкою грілася і все пічку лампічила у покинутому будинку край балки.

— Та зможу, — сама собі.

А Алці ж працювати — не звикати. Піч гарна вийшла. Дах був. Стіни — як залізо. Шибки у вікнах плівкою целофановою позакривала.

— Щоб я здохла, як не перезимую… А зими ж — березень на носі.

Куток собі виборола, за подвір'я взялася.

— Курчат куплю… Порося… Та не пропаду. А там і люди повернуться. Хай і чужі… Із ранку до вечора поралася. На вулицю Імені Леніна не заглядала. А нащо? Тільки відволікатися. Як ніч падала, Алка — разом із нею.

Якось довгу дошку шукала, пішла по шанівських кинутих подвір'ях. Бачить, хтось біля Льонькового ворушиться. Придивилася — Катерина. Підійшла.

— Доброго дня… — І вам доброго, — Катерина їй.

— А що робиш?

— Мамин із татом наказ…

— А… де… — І замовкла Алка.

— Тут вони, — Катерина їй. — Під горою. А під хрестом Ничипориха сидить…

— Сидить?

— Так сталося… — Катерина їй.

— Так це ти геть усе каміння з вулиці зібрала?

— Я… — і пішла далі гору укріплювати.

— Мо', допомоги треба? — Алка їй.

— Дякую дуже… Сама…

— То до побачення.

— Сил вам…

— Дякую… І розійшлися.

Катерина каміння наскладала і до мазанки пішла. Поряд пси скачуть.

Алка — до свого кутка. Аж — гостя в неї.

— Ну, здрастуй, сусідко, — Алка на Расу глянула. — Ти з добром у серці повернулася чи, може, щось дурне задумала?

— Можна, поживу в тебе? — Раїса з клунків підвелася.

Худа, чорна. І всміхається так, ніби соромиться.

— Поживи трохи, але ж свою хату роби.

— Робитиму…

— Катерина тут, — Алка їй.

— Знаю, — відповіла Раїса. — Не бійся… Зло вітром розвіяло.

— От і добре, сусідко, — Алка чайника на пічку поставила. — Зараз я тебе нагодую.

На ранок усі три біля постаменту зустрілися. Алка — насторожена. То на Катерину, то на Раїсу зиркає. У будь-яку мить розбороняти готова.

Раїса повітря набрала:

— Знаю… Романа мого любила.

— Чого ж — «любила»… І зараз люблю. І любитиму, аж поки на небесах не стрінемося.

Алка задихнулася, кудись убік дивиться, аби сліз не показувати.

Раїса всміхнулася сумно. А Катерина — далі:

— Вибачайте нас із дядьком Романом, тітка Раїса. Оце як говорю з ним, він усе просить: «Перекажи Раїсі, що менш за все хотів її скривдити… Хороша вона». Із небес Катерині татків голос: «От яка ти, доню! Хіба Роман так казав?.. Казав — «хороша вона, та не моя», а ти перекрутила».

Раїса щось мовити хотіла, та Катерина — голову догори:

— Не можна всього казати. Бог розсердиться. І пішла далі каміння збирати. Обернулася:

— Могла б вам допомогти, якщо треба?

— Раїсі хату тре' допомогти злампічити, — сказала Алка.

— Добре. Допоможу.


Наприкінці теплого березня Ігор Богданович Крупка став сіпати Дениса — поїхали на курган та й поїхали!

— Хай земля прогріється, — Денис йому. — Так рвешся, ніби там загін археологів уже копирсається.

— А ти, брате, розслабився! — нервував Ігор. — Що знають двоє, то знають усі.

Зібралися.

— Хоч би людей не було, — Денис.

— Хоч би… — Ігор.

До батька перед експедицією забіг:

— Тату, відкриваю тобі таємницю.

— Какую? — байдужим голосом запитав професор.

— Я знайшов унікальний курган… Це тобі не манго!

— Да как ты смеешь! — вилупив очі професор. — Ты — не патриот! Тебя испоганила твоя московская юность… — І дитинство, — нагадав Ігор. — То про курган розказати?

— Расскажи своей матери, — відрубав професор.

Крупка-молодший почухав лисину і пішов.

До Килимівки дісталися без пригод. Заночували в Марусі зі Степаном. Акордеон слухали. Денис поїв хазяїв коньяком і все співчутливо кивав головою, коли Маруся розповідала про пожежу в Шанівці.

— Отже, нікого не лишилося? — спитав. — Померло село…

— Чого? Є люди…

— Невже? — вразився Ігор.

— Так. Дві жіночки й дівчинка. — І що ж вони там утрьох роблять? Це ж… ані даху над головою, ні світла… Узагалі нічого.

— Земля під ногами є? Є, — сказав Степан. — А решта — наживне.

— Я так і знав! Так і знав! — нервував Крупка-молодший, коли наступного дня вони їхали Денисовим джипом прямісінько до Шанівки.

— Та чого ти переймаєшся? — дивувався Денис. — Це навіть добре, що є робочі руки. Наймемо тих жінок… Та й зупинитися десь треба…

Джип доїхав до краю села. Став. Денис із Ігором вийшли.

— Твою мать… — прошепотів Денис, дивлячися на веселу зелену травицю, що лізла з усіх усюдів, на перші квіти на зруйнованих подвір'ях… — Яка ж це сила — природа! Яке ж божественне, яке ж неймовірно, відчайдушно красиве це згарище, це покинуте людьми місце… Симфонія… Царина забуття… Долина монстрів…

— Техніка розриву! — нагадав Ігор і показав на двох жінок, що разом тягли вулицею Імені Леніна важкий мішок. Одна — велика, мов гора, друга — худа і чорна, мов те згарище.

— А ось і аборигени! — плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.

— Доброго дня, — привітався. — А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.

— Та пам'ятаємо ми вас, — Алка. — Восени були. А хат цілих нема.

— У вас велика машина, — підказала Раїса. — У ній можете ночувати…

— Та якось… — Денис плечима знизав.

— «Якось» краще, ніж «ніяк»… — Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.

— А он хата ціла…

— Мазанка? — перепитала Алка. — Ні, панове, вам туди не можна.

— Чому?

— Катерина там живе.

— Катерина? — Ігор пожвавішав. — Чи не Льонькина з Дариною донька?

— Вона…

— От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…

Тепер її черга.

— Ну, ну… — сказала Алка. — Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.

Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:

— Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.

— У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, — Раїса.

— А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.

— Гарне, — усміхнулася й Раїса.


Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:

— Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…

Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:

— Ану, ти поклич… Може, спить чи…

— Невдячні люди, — скривився Ігор. — Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…

— У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:

— Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!

Двері рипнули.

— От зараза! Удома була! — Денис тихо.

Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.

— Вийти можна? — запитав Денис і на псів показує.

— Виходьте… — і псам: — Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила — так і стояла на порозі, як укопана.

— Та ти гостям не рада? Га, Катерина? — обережно запитав Ігор.

Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.

— Та ви ж не в гості, — мовила врешті. Чоловіки знітилися.

— Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас — ритм, напруга, — Денис спробував приховати роздратування. — У нас тут справа важлива. Державна.

— Нема у вас тут справ, — спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:

— Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?

Дівчина — ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:

— Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.

— А ти… — Денис очима — кліп, кліп… — Звідки?

— Чекай, — Ігор Катерининого плеча торкнувся. — Катя… ти все не так зрозуміла. Курган — то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?