Залусківський Романа побачив — і незнайомцеві, тихо так: — І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…

— Бо що?

— Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.

— Ну, я не знаю…

— Я віддячу! — Залусківський страховикові.

Той аж спину розправив.

— Оце діло. Добре, не скажу.

— Ну, здоров, Романе! Як справи? — Залусківський ляснув по Романовій долоні. — Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?

Роман око примружив.

— Та ні…

— А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.

— А що на неї дивитися. Стоїть собі. — І ви тут цілодобово? — запитав незнайомець.

— Так. — Роман на нього око скосив: що треба? — І нікуди ні кроку?

— Так.

— А ім'я ваше, прізвище…

Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.

— Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.

— Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, — пручався незнайомець. — І що її обходити? Копа як копа. Головне — під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…

ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.

— Та ні… то я дурне сказав — «ні кроку». І пішов у бік Шанівки.

— Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, — розмірковував дорогою.

Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.

— О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?

— Та ні. Я на хвилю. У жінки сокиру з рук.

— Давай сам.

Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.

— То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.

— А хлопець де? — озирнувся. — Чуєш, Раю! Де Сашка?

— Де ж йому бути. У школі.

— От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.

— Давай я тебе підміню.

Рая на чоловіка дивилася — і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!

— Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.

— Добре. Стій! У мене тут… — Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». — Ось! Візьми із собою. Роман — в очі жінчині.

— Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.

— Ромчику…

Жінка — руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут — сокира. Рая на неї руки й поклала.

— Ромчику…

— Ну?

— Що з тобою? Якийсь ти…

— Та думаю… От відсіємося… — І що?

— Та розлучуся…

— Що?! — жінка вухам не повірила. — Ти зі мною розлучишся?

— Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, перемонтую і буду там…

— От чуло моє серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! — Раїса вхопилася за сокиру.

— Та хоч убийся! Пішов я… На копу треба.

— Стій, сучий ти сину! У серце плюнув і йдеш?! Усю правду кажи! Чуєш?!

Роман від дверей обернувся.

— От дурна! Поле засіяти треба… Щоб завтра вдосвіта Сашка був мені біля копи.


Катерина моркву копала — аж гай гудів, а вона, клята, все не закінчувалася. Уже й шанівські зі школи додому почали повертатися, а Катя все з лопатою, як солдат із рушницею. — Іще трохи! Впаду, а зроблю! І татко злитися не буде за ліфчика… Тільки б Микола погодився продати за олію! — сама до себе.

Перетягла викопану моркву на сонечко перед порогом, сіла.

— Ну, все!

Гля' — Людка! Катерина підхопилася.

— Люд! Зайди!

— Катька! Чуєш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина… — Людка підбігла, очі горять.

— А що?

— До Шанівки люди приїжджають! Ось! — вихлюпнула.

— Та де?.. — не повірила Катерина. — Їй-бо! Маруся сказала. Учені. Будуть у нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.

— Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.

— От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо' не знаєш. Під курганом — скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.

— Оце так…

— А ти що думала?

— Думала, курган для того, аби…

— Що?

— До неба ближче. І весь світ роздивлятися.

— Одне іншому не заважає, — вирішила Людка. — Ну, піду. Буду готуватися.

— До чого?

— Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще — ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?.. Людка не дочекалася відповіді, побігла геть. Катерина схлипнула.

— Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..


Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.

— Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо — повидла густого чи…

Катерина до неї.

— Мамо, таке горе…

— Що сталося? — мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.

— Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!

Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.

— От тебе, мамо, не розбереш! — Катерина в сльози. — Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!

А мамка й далі — у сміх.

— От ми зараз твоє горе прикриємо.

— Чим прикриємо?!

— Ліфчиком!

Мамка сунула руку до кишені — і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик. Катерина як заверещить!..

— Мамцю! Мамцю!

Ухопила обнову — і до дзеркала.

— Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..

— Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре' чистити.

— Та я скоро… Скоро!

Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.

— Що то воно крутиться дзиґою? — татко мамці.

— А ось! — Катерина краєчок халатика відкрила. — Мені матуся ліфчика купила!

— От кляті баби! Так і знав — будемо без вугілля!

— Татку, ну не сердься, — Катерина до нього. І мамка:

— Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..


Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли — стук хтось у двері.

Мамка відчинила:

— Тю! Раїсо! Чи ти п'яна?

— Дарино, позич двадцять гривень, — шепоче Рая від дверей. І хитається.

Коли справа про гроші — татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати — все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні вискочив.

— Ану, Рая, зайди… — каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.

Сіли на кухні втрьох — мамка з татком і Раїса Романова. Катерина надвір вискочила — і під вікно: з кухні все чисто чути.

Татко командує:

— А тепер кажи, для чого тобі двадцять гривень.

— Убивцю найму. Хай Романа порішить.

— Та що ти мелеш! — мамка тихо. — Іди собі, бо ще почує хтось. Таке дурне придумати… Аж моторошно.

А татко:

— Та ні, Рая. Не йди. А скажи-но, сусідонько, за віщо ти мого друзяку Ромчика зі світу зжити хочеш, паскудна твоя натура?! — І чого це ти напилася? — докидає мамка.

— Прийшов сьогодні… від копи… Каже: «Ох і набридла ж ти мені, клята Райко! Відсіємося, і піду геть! Розлучуся навіки — і крапка. Хату покинуту поремонтую і буду там жити зі своєю коханкою». Отаке стерво, щоб ви знали! Отаке підле стерво!

Татко аж присвиснув.

— Ну й діла!

А мамка не вірить:

— Раїсо, що ти на Романа намовляєш. Нормальний-бо мужик. Роботящий. Працює від зорі до зорі. І де йому час знайшовся на коханок… Пусте! Він пожартував…

— Не пожартував, — упирається Раїса. — То дасте двадцять гривень?

— Раїсо! — мамка не здається. — Та схаменися, голубонько.

Таж твій Роман із Шанівки — ні ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама подумай.

Раїса хитнулася та на мамку — зирк.

— А може, він до тебе бігає, коли Льоньки вдома нема?!

Мамка аж скрикнула.

— Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Іди собі геть. А ми завтра Романові все чисто перекажемо про твоє лиходійство. Хай би тебе у тюрму забрали чи до скажених. Зовсім із глузду з'їхала.

Раїса схлипнула раз, другий — і як заголосить:

— Ой, людоньки… Що ж мені тепер робити… Зарізав, падлюка, без ножа! Вбив мене й пішов на свою копу… Ой, не можу…

Мамка до неї:

— Та годі вже. Годі. От побачиш, усе добре буде. Татко кашлянув, стілець відсунув, уздовж кухні крокує.

— Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший — точнісінька копія Залусківського. Так?

— Так, — мамка з Раїсою в один голос.

— Тепер далі. Роман як сказав? «Спочатку відсіємося». От і думай, дурна твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку — про маму рідну не згадає. Так?

— Льоню, як добре, що я до вас зайшла. — Раїса сльози втерла, на мамку з татком — кліп-кліп. — Такий ти розумний чоловік. Усе чисто роз'яснив. Пробач, що я на твою жінку… наговорила. То з горя.

— Та вже пробачимо, бо ж бачимо — зовсім ти не в собі, — мамка ще сердиться.

Раїса боком до дверей і все сльози втирає. Татко знову кашлянув:

— Ти теє… Про вбивцю забудь.

— Забула, забула… То з відчаю. Та й де б я зайвих двадцять гривень узяла. Не кажіть Романові нічо'… — проситься Раїса.

— Не скажемо, але ж… гляди мені! — татко суворо.

Вийшла Раїса від сусідів, долоні до очей приклала.

— Господи, що це я?! Наче сказ найшов… Головою тряхонула, озирнулася.

— Катрусю? А чого це ти, дитино, під вікном сидиш? Змерзнеш навіки, а тобі ж колись діточок родити… Не можна.

Піднімайся бігом.

— Та я… того…

Катерина ледь не розридалася. І така її лють охопила!.. Бісова Шанівка… Тітка Раїса вбивць найняти задумала… Сволота! — І що вам до мене?! Чо' чіпляєтеся?! — вигукнула. І до хати. Дверима — грим!..

— Оце ще Сашко мені таким виросте, зовсім красно буде, — гірко прошепотіла Раїса й попленталася додому.


Ніч — як ворота в рай. Роман не спав. Ходив біля копи, тихо наспівував, чого за ним зроду не водилося.

— Ой ти, дівчино… З горіха зерня… А вона все не йшла.

Роман подерся на курган. Руку до очей приклав. — І де ти, Русалонько…


Мамка з татком півночі в ліжку шепотілися.

— Тре' сказати… — мамка.

— Здуріла?!.

— А як уб'є?

— Проспиться й схаменеться. Ти ж бачила… Як навіжена. Мабуть, забув Ромка свого списа в Райку встромляти, от вона й біситься.

— Годі, Льончику. Давай спати. Завтра ж…

— Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жінка збісилася. Ходи до мене.

— Льончику…

— Ходи, сказав…

Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з ліжка підхопилася, ліфчика швиденько на себе напхала і… завмерла.

— Чи не йти?.. Он воно як…

Очі сині Романові згадала. «Русалонько, Русалонько… Ніжки дорогоцінні… Люблю тебе… Люблю…» Аж затремтіла.

— Та як не піти?!

Те-се накинула. Не пішла — бігма побігла. Роман іздалеку розчув.

— Русалонько?..

— Тут я… — і до нього.

Притулилася, як собача. Рученятами тоненькими обхопила. І мало не ридає.

— Дядьку Романе, дядьку Романе…

— Та що з тобою?! — обіймає дівча й від жадання аж стогне. «Не можна! Не можна тобі до неї, падло ти паскудне!» — в голові стукає.

— Я зараз узнала…

— Та що?

— Люблю я вас…

Він — і закляк. Голова крутиться, земля з-під ніг іде. І в штанях — залізо.

— Хух! От ти… — ледь вистачило сил від Катерини одірватися. За плічки її взяв, на сіно вмостив. Сам — поруч. — І чого ж плакати? Сонце моє ясне…

— Бо ж тітка Раїса сказала, що вб'є вас…

Роман брови звів.

— Он як…

— Чесно, чесно… Я під вікном сиділа і все чисто чула. Тітка Раїса до мамки з татком приходила двадцять гривень позичати. Щоб вас убити… — і заридала.

Роман дівча до себе притулив, волосся русяве цілує і… від щастя сльози котяться. Плаче — і сам не розуміє, як таке вийти могло, щоб він, тридцятишестирічний мужик, який навіть на маминому похороні зубами скреготів, а сльози не пустив, тепер труситься від сліз і ради собі дати не може.