— Та щось воно… страшно.
— Ти чого, чувак? Обісрався? Ти тільки уяви… Дівки заходять, а ми… Бля-а! Як подумаю, аж…
— Та ні, я не передумав… Я теж… Як подумаю…
— Ну все! Я погнав. Іще одну простиню візьму, а ти для себе з дому стягни. Я ввечері заскочу.
— Добре.
Сашко дивився вслід Сергієві, а бачив чогось… Катю.
— Хоч би не втекла, — подумав.
Близько десятої вечора у п'ятницю, коли в кожній шанівській хаті роздивлялися обнови, рахували витрачені гроші, зойкали й бідкалися, Сашко із Сергієм крадькома пробиралися до великого покинутого будинку, що вишкірився за балкою осторонь інших руїн.
Шифер із даху кмітливі шанівці розтягли на другий день після від'їзду хазяїв, а потім іще з півроку тряслися, що хазяї повернуться й буде всім непереливки. Але ніхто не повернувся, і з часом усе, що хоч більш-менш для господарства годилося, зникло з покинутого дому. Залишилися тільки поцвілі шпалери на стінах і груба кам'янка без затулки. Хлопці ступили в будинок, і Сергій хмикнув:
— Аж мороз шкірою…
— Чого? — Сашків голос чогось захрип, дух забивало.
— Не від страху, чувак! Від майбутньої насолоди!
— Ти ж мене…
— Що?
— Та навчи хоч, що робити. Я ще з дівками не того…
— А це, бля, не вища математика. Простіше, ніж гроші рахувати. Навчу, не сери! Я тих дівчат уже… — Сергій поліз у рюкзак, — Ось! Ліхтар прихопив, бо ж тут темно, як у болоті.
Сергій поставив ліхтарик на кам'янку, обдивився.
— У кутку є шматок вцілілої підлоги. Там база буде. Рядно розстелимо, зверху- простиню… Чого стовбичиш? Розпалюй сухе пальне, кидай парафін у миску і на вогонь. Парафін не тільки розтопитися має, а й охолонути трохи. Хутчіш, чувак, бо не встигнемо.
Сашко й заходився: дві цеглини руба поставив, на них — миску з парафіном, під миску — сухе пальне, розпалив.
— А що далі?
Сергій тим часом свічок повсюди понатикав. Кинувся до рюкзака.
— Зараз, Саньок. Прочитаю.
Вийняв із рюкзака папірець, розгорнув, ліхтарика підсунув ближче і лоба наморщив.
— Ага… Ось воно, — і давай читати. — «Розігрійте парафін до тридцяти п'яти градусів за Цельсієм…» Бля! Хоч кидай тут усе чисто й біжи по градусник. Ні фіґа! Пальцем градуси поміряємо. Правильно, чувак?
Кинув Сашко миску з парафіном пильнувати — і до Сергія:
— А що за бомага? — Інструкція, чувачелло! Інструкція по отриманню неземної насолоди.
— А де взяв?
— Я ж казав. На базарі у райцентрі купив. Маманя товар тягала, а я бачу — мужики товчуться коло одного дядька. Підійшов, а дядько інструкції ці продає. Ледь за десятку сторгувався. Останню викупив.
— А може, це липа якась?
— Не, бля, не липа. Я про цей парафін і раніше від одного чувака чув. Так він казав: «Хлопці, хто з парафіном спробує, за тим баби все життя навколішки повзати будуть! Оце будуть повзти і лизати на ходу». Ясно?
— Що лизати?
— Усе підряд, Саню! Що ти на мене вилупився, як баран на нові ворота? Годі вже, бля, з себе целку вдавати.
Сергій глянув на миску з парафіном і сплюнув.
— Тьху, твою мать! Парафін закипить зараз! Знімай! Знімай його, Саня, скоріш!
Алюмінієва миска розжарилася. Сашко спершу хотів був скинути із себе футболку, обгорнути нею миску і відсунути від вогню, а потім розчовпав: дмухнув. Вогонь згас, а миска так і лишилася на розпечених цеглинах. І парафін — як опара. Дихає.
Сергій знову читати взявся.
— Так… «Рідкий, охолоджений до двадцяти двох градусів парафін обережно влийте в медичний шприц». Не, ну це просто знущання! Які такі двадцять два градуси. От паскудство! Коротше! Будемо на глаз усе робити.
Сергій всунув палець у миску з гарячим парафіном, обпікся, тихо вилаявся.
— Оце такі муки терпіти… Нічо'… Ми ж чуваки дорослі. Втерпимо.
— Та звісно, втерпимо, — Сашко супився, а очі блищали, як блищать у кожного, хто за крок від незвіданого.
Хлопці схилилися над мискою.
— Ну що? — Сашко.
— А швидко застигає, зараза! — Сергій підхопив миску за край і почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. — А що, Саня? Ти — перший?
— Та я…
— От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.
Сашко тримав шприц із парафіном, а Сергій здер штани разом із трусами, сів на простирадло й наказав:
— Так… Шприца мені давай, а сам картинку з голою бабою переді мною тримай.
— А де картинка?
— У рюкзаку. Та швидше ти!
Баби на картинці не було — лишень окремі частини тіла, і коли Сашко врешті втямив, які саме, йому аж голова закрутилася. Він виставив картинку Сергієві під ніс, і в того враз пика наверх задерлася.
— Ну, поїхали!
Сергій обережно підтягнув пеніс ближче до живота, примірився — і встромив голку.
— Півсправи зроблено, — тоненьким, як здалося Сашкові, голоском видихнув Сергій. — Випускаю…
Натиснув на шприц. Тепла в'язка рідина повільно затікала під шкіру.
— Ха! А-а-а-а! — Сергій іще давив на шприц. — Саня…
А воно… Я вже кайф відчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а!
Давай тепер ти! Мерщій, бо парафін застигне.
Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сів поряд із Сергієм.
— Серього! Може, ти мені… того… сам проткнеш?..
— Давай!
Сергій набрав повний шприц рідкого парафіну, без вагань усадив у збуджений пеніс друга, натиснув на шприц.
— Ну як?
— Болить…
— То від голки. — Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув голку. — Бля, які ж у нас тепер пики великі! І довгі!
Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг — пекло пекуче.
— Що далі? — ледь вимовив.
— Дівок чекатимемо…
Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті. «Однаково б до копи не втекти», — подумала.
— Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, — гукнула в кухню.
Замість мамки татко гримнув:
— От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!
— Та буду… Вийшла.
— Гей, Катька! Ну що? Побігли? — шепоче Людка від хвіртки.
— Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.
— А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! — образилася Людка.
Катерина на неї глянула:
— Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.
— Зніму, не дурна, — сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.
Дряпалися між бур'янами з півгодини.
— Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, — бідкалася Людка. — І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!
— Та, мабуть, тоді вулиці ще були, — припустилася думки Катерина. — Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.
— Катька… Дивись! — Людка зупинилася. — У великому будинку щось світиться.
Катерині — дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього — мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.
— Люд… Може, не підемо?..
— Отакої! — Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. — Я всі ноги поколола, поки ми йшли.
— Та я так… І дівчата крадькома — до будинку. Стали під стіною.
— Що тепер? — Катерина до Людки.
Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:
— Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?
А сама до Катерини, пошепки:
— Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?
— Та я жартувала.
— А дарма… — і Людка знову голосно вигукнула: — Нема вас? То ми пішли собі…
— Тут ми. У хаті, — почулося у відповідь. — Заходьте… Ми чекаємо.
Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.
— От набудували… Кінця й краю нема, — бурчала Людка для підтримки духу. — Стій, Катька! Взуюся.
Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички. — І де той сюрприз…
Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П'ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.
Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.
— Що з вами? Захворіли?
Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і — ні пари з уст.
— Коноплі зажерлися. Чи п'яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?
Сергій ворухнувся.
— Стійте…
Катерина завмерла зі страху, а Людка:
— Ну! Стоїмо! Що далі?!
Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:
— Готовий?
— Готовий, — прохрипів Сашко.
— Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.
Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко — теж.
— Раз… — Сергій дивився на Людку. — Два… Три! — вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.
— Та вони голі! — заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.
Катерина глянула — і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров'янку. Катерина зиркнула на Сергія — той ухопив у руку таку саму «кров'янку». Кричав:
— А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть! І тут жаху додалося. Сергієва «кров'янка» раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п'ять градусів.
От ніби простісінько в Людку цілилася.
— Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! — кричав Сергій.
Людка повзла до порога, а Катерина наче скам'яніла.
Сашко безпорадно подивився на свою в'ялу опухлу «кров'янку», простягнув до неї руку…
Катерину ніби хто по щоці — лясь!
— Мамо рідна! — як закричить. — Людка! Людка, тікаймо! І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту — і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося. Мчалися між бур'янів світ за очі. Зупинилися, як упали.
— Де ми? — Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. — Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб'є… Кать! Та не реви ти!
— А сама… — захлиналася Катерина.
— Мені тухоль шкода…
— А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…
Людка завмерла.
— Ану, цить! — прислухалася. — Та ні… Нема ніко'…
За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.
— От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! — розмірковувала Людка. — Що то було? Може, така в них любов?
— Ні, любов не така, — ляпнула Катерина.
— А ти звідки…
— Та нізвідки. Мені так здається, — насупилася.
— Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…
— Давай.
— Підемо?
— Давай…
До Шанівки підійшли, Людка й придумала:
— Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі Залусківського і ляси точили.
Катерина кивнула.
— Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.
— Для алібі?
— Просто так. Ноги додому не несуть.
Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором чи в комбайні — і сидять по півночі.
Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під комбайном.
— Оце тепер думаю… — озвалася Людка після довгої мовчанки. — Мабуть, старою дівкою буду.
Катерина відповісти не встигла, аж тут — кроки чиїсь.
— Мамо рідна, — Людка шепоче. — Це вони! Я боюся…
— Сашко-о! Сашко! — чують, гукає тітка Раїса.
Прийшла до комбайну.
— Дівчата? Це ви тут? — стала. — А Сашку із Сергієм часом не бачили?
— Не бачили, — шепоче Катерина, а Людка зі страху:
— А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба ми — хвости їхні?
— Та де ж вони ділися? — тітка Раїса Людку ніби не чує.
Озирається. І пішла далі.
— Сашко! Сашко-о!
Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.
— Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…
"Село не люди" отзывы
Отзывы читателей о книге "Село не люди". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Село не люди" друзьям в соцсетях.