Попри це вона тягла зараз не один, а два кілограми мандаринок, не один, а три багети, не ніжку, а цілу курку, яку саме збиралася нафарширувати свининою з печерицями й поставити в духовку. Зрозуміло, Едзеву, бо сама вона не надбала жодної побутової техніки, не кажучи вже про постійного мужика. Ганджі й Азіз поверталися до себе лише після вечері, і якби хтось сказав їй колись, що вона готуватиме для стількох чужих самців, Ядзя подумала б, що він як мінімум обкурився.

Вона була геть виснажена. Роздала в крамниці із двадцять автографів, проте нікому із шанувальників навіть на думку не спало пропустити її без черги. Із купою сумок, які товкли її по ногах, і з Гуцем, котрий висів у неї на руці й нив, вона ледве пленталася до трамваю.

Щось знову коїлося із цією дитиною. То він був чемний і веселий, то похмурий і замкнутий. Міг цілими днями не озиватися до неї й капризувати. Ядзя не впізнавала власного сина. Минуло лише кілька тижнів, і закомплексований хлопчина перетворився на розпещеного малого мужчину.

Проте ця зміна її втішила. Нарешті зник маленький, вічно всім невдоволений буркотун, і з’явився нормальний підліток. З усіма примхами, притаманними його вікові. Потихеньку в їхній родині поверталися на місце нормальні стосунки: він був дитиною, вона матір’ю, і вона ним опікувалася, а не навпаки. Окрім того, Гуцьо саме відкрив світ складних жіночо-чоловічих стосунків…

Ядзя посміхнулася, згадавши про Надю, і в цю мить пролунав сигнал клаксона. Пішоходів від дороги, якою мчали потоки машин, відокремлював лише вузенький острівець. Здавалося, що от-от якась із цих скажених машин на неї наїде.

— Ой-ой, Марисю, глянь-но, це ж та з «Танців-спотиканців»! — вусатий перехожий енергійно штурхонув дружину.

І всі ринули до неї, вимагаючи пікантних пліток і закидаючи новоспечену зірку запитаннями. Штовхалися, не звертаючи уваги, що вони буквально її затоптують. Ядзя намагалася виправдати їхні сподівання й не втратити при цьому рівновагу. Тим часом під’їхав трамвай, і натовп захвилювався. Люди миттєво забули про неї, бо зараз йшлося про полювання на вільне місце. Хтось штурхнув її, Ядзя зачепилася торбою об лавку й мандаринки розсипалися по тротуару. Трамвай поїхав, а Ядзя залишилася з Гуцем на зупинці.

«Ех, люди…», — філософськи зітхнула вона, збираючи покупки. Частина фруктів покотилася на дорогу. На щастя, машини стояли на червоному світлі, тож вона вибігла на проїжджу частину.

* * *

Ципріян грів двигун своєї «Мазди» й з-за шибки спостерігав за всією цією катавасією.

«Чорт, може, треба щось зробити?» — думав він, дивлячись, як його партнерка метушиться між автівками. Загорілося зелене, але він не рухався з місця, хоча й поспішав на фітнес.

«Ну, треба їй допомогти… Але щоб вона собі чого не подумала», — він раптом перелякався, що це виглядатиме двозначно.

«Та що я, справді, супермен якийсь чи що?».

Він завагався лише на мить, а тоді натиснув на газ і рвонув з місця, розчавлюючи нещасні мандаринки.

* * *

Приміщення нагадувало Центр космічних польотів. Хромована сталь, скло та стерильна білизна суперечили абияк порозкиданому на диванах одягу. На одному ліжку вмостилася Верена, на іншому — Ядзя, на обидвох лежали розпечені камінці, викладені вздовж хребта. Ця жахлива процедура мала позбавити їх токсинів, проте наразі Ядзя відчувала, що вона позбавляє її життя. Слід зізнатися, що телеканал своїх зірок любив і постійно оплачував їм різні цікаві процедури.

Проте для Ядзі це була любов незручна й непідйомна. Досі вона жила в затінку, безпорадно змагалася зі своєю бідою й вуличним ритмом Повісля, а оце нещодавно стала особою, котру впізнають перехожі. Той факт, що раз на тиждень вона гостювала в домівках поляків, де біля телевізорів збиралися численні родини, дав їм до рук жорстоку й безпощадну зброю: Ядзя стала загальною власністю, забавкою, до якої будь-хто може торкнутися, ляснути по спині, спитати ні сіло, ні впало, чи Ципріян уже з нею переспав. Підписуючи контракт, вона зобов’язувалася брати активну участь у промоції, що означало бути постійно доступною для медій. Скільки разів телефонний дзвінок будив її о шостій, бо на радіо саме розпочиналася ранкова передача, і комусь спадало на думку, щоб Ядзя звернулася до слухачів з якоюсь оптимістичною дурнею, аби день міг добре розпочатися. У такі хвилини вона спромагалася виключно на таке: «Якщо з вами відбувається щось погане, слід сподівалися, що буде ще гірше». Редактори бурмотіли незадоволено. дивуючись, що вона така похмура. Ненабагато краще було з інтерв’ю для преси. Перше запитання, на жаль, завжди звучало однаково: «Що ви робите протягом дня?». І Ядзя відповідала: «Ну, я просто намагаюся бути собою», — цитуючи Чорана, і тоді журналістки з бабських журналів хмурили брови й наполягали, що для зацікавлення читачок треба вигадати щось прийнятніше. Невдовзі вона дізнавалася з газети, що до полудня приймає ванну з козячого молока, потому їде на вишуканий ланч і шопінг дорогими бутиками. Теніс, басейн, перукар і косметичка забирають час аж до вечора. З банкетів вона намагається повертатися до десятої, щоб почитати синочкові перед сном «Маленького принца», або ще щось схоже, найкраще в оригіналі. І, нарешті, з полегшею засинає у своїй просторій спальні під ковдрою золотавого кольору.

Та-а-ак… Ядзя, нарешті, виколупала шматочок ковбаси, який від сніданку стримів у щілині між зубами, і відразу відчула себе краще. Проте дихати й далі було важко, у приміщенні панувала страшенна задуха. Вона зиркнула на Верену, яка лежала непорушно із зеленою застиглою грязюкою на обличчі. Узагалі важко було зорієнтуватися, чи вона ще жива, бо виглядала, як посмертна маска Шрека.

Двері безгучно розчинилися, і приємна дівчина вистукала щось на клавіатурі комп’ютера. Приміщення наповнилося озоном.

— З дитинства пам’ятаю цей запах… — озвалася Ядзя, яка крутилася немилосердно, бо розпечений камінець торкнувся її сідниць.

— …

— Після грози. Ото колись грози були… Як торохнуло, то можна було в штани наробити зі страху. — Ядзя замріялася.

— …

Нічогісінько, жодної реакції. Чорт забирай, може, вона там ратиці відкинула? Або образилася на смерть. Зрештою, Ядзя їй не дивувалася. Треба було тримати язика на припоні. Власне кажучи, вона була останньою людиною, яка могла повчати когось, хто неправильно харчувався. Адже Ядзя тривалий час боролася зі звичкою притлумлювати їжею почуття власної невпевненості, тому чудово розуміла, наскільки вразливою може бути людина, що змагається з таким суперником. Булімія, анорексія, яка різниця? В обох випадках людина приречена на самознищення.

— Перепрошую… Мені не треба було тоді так говорити, пробач мені. У мене все ще гірше, ніж у тебе…

Ядзя підвелася, каміння з гуркотом попадало на підлогу. Верена мовчала, хоча з її обличчям відбувалося щось дивне. Спершу воно немов закам’яніло, за мить з’явилися маленькі тріщинки. Нарешті глиняна шкаралупа луснула, і на світ визирнуло обличчя якоїсь незнайомої жінки. Ядзя перелякалася, що помилилася, але це була Верена. Тільки без макіяжу.

— Я справді самотня, — несподівано зізналася вона. — У мене таке відчуття, що я не зможу ні з ким бути назавжди. Ми зустрічалися із Ципріяном так довго, занадто довго. Усе скінчилося… Моя мама завжди казала мені, що через стільки років можна лише одружитися або розійтися.

Вона серйозно глянула на Ядзю.

— Перед вами найкращий час. Зараз ще все може бути «назавжди».

У вишуканому приміщенні раптом запанували темрява й пронизливий холод, аж Ядзя заплющила очі. А коли розплющила, Верена злегка кинула:

— Не будь дурною… я тебе просто підколола.

Та попри роблену усмішку, її вуста були сповнені терпкого смутку.

9

Ципріян стояв на червоному килимі перед входом і курив сигарету. Він інстинктивно став так, щоб на знімках папараці виглядати якомога краще й милостиво дозволяв фотографувати себе з голови до п’ят. За бар’єрами зібрався натовп галасливих жінок. Він помахав їм рукою. Цікаво, акули маркетингу бува не платять їм за весь цей театр? І яка денна ставка? Це ж просто шиза якась, що люди настільки подуріли від нього. Хоча він і любив славу, проте його завжди щось зупиняло. Сам він ніколи не став би власним шанувальником.

Він добре знав, що сьогоднішня прем’єра найновішої романтичної комедії привабить усіх, хто може прибути самотужки. А хто не має досить сили, залишиться вдома. «Врешті, це ж не роздача Оскарів, куди привозять навіть живих трупів, котрі тягнуть за собою персональні респіратори й балони з киснем», — в’їдливо подумав Ципріян. Сам він належав до щасливчиків, кому вручили іменні запрошення, проте попрохали прибути на показ трішечки раніше. Зрозуміло… Червона доріжка перед прем’єрою призначалася лише для найбільших зірок польського кіно, його вершків.

Згасив цигарку й пригадав собі, як пішов на декілька кастингів, намагаючись прилаштуватися в якомусь серіалі. Тоді він потайки мріяв про акторську кар’єру. Про якусь класну, спеціально написану для нього роль. Йому здавалося, що він міг би створити глибокий, сповнений внутрішнього напруження образ. На жаль, усюди йому відповідали, що будь-який актор може стати танцюристом, але зовсім необов’язково має бути навпаки. Поправив комірець, що муляв шию. «Гай-гай, коли це було».

У біло-рожевій сорочці й попелястому костюмі (він приніс для цього кравцеві фотографію Джорджа Клуні й загадав передерти крій) Ципріян виглядав як справжній мачо. Трохи вже підтоптаний, форма не та, але все ще доволі нічогенький. Перед ним іще добрих кільканадцять років. Чого не можна було сказати про численних старперів, що вели попід руки напівоголених дівуль, котрі виглядали, як їхні онуки. Щомиті над’їжджало нове авто, і поміж фоторепортерів починалася метушня. Їхня вправність і вміння завжди приголомшували Ципріяна. «Блін, — подумав він, — ці хлопці, певне, у цирку раніше працювали». Клацали фотки, змагаючись за найкращий кадр, і водночас не випускали з рук чарки з аперитивом чи тарілки із закусками! Черговий лімузин під’їхав до тротуару й виплюнув зі свого шикарного салону таку саму шикарну актрису (найдорожча клініка пластичної хірургії) та політика, що її супроводжував. «Ну, тепер вони вже точно тут повбивають одне одного. Адже той одружений», — Ципріян пригадав собі найсвіжіші плітки й ступив два кроки наперед. Може, і він якось потрапить у кадр?

Спалахи тріщали, як кулемети, засліплюючи всіх довкола, тож він надягнув свої культові, абсолютно старомодні темні окуляри. Вони були точнісінько такі, які носив Траволта у вісімдесяті. Ципріян не міг без них обійтися так само, як фанатичні католики без вина під час причастя. Чхати він хотів, що в нього був вигляд кічуватого мегаломана. Принаймні він мав власний стиль. На відміну від присутніх тут чоловіків, які стриглися в одного перукаря й одягалися в того самого стиліста.

Тим часом на килимі вже стояла нова жертва. Вона викликала пожвавлення, бо затулила обличчя… золотою венеціанською маскою! Високі, майже солдатські черевики контрастували зі спокусливим розрізом на фісташковій сукні. Ципріян замалим не вдавився м’ятним льодяником (він ненавидів смак сигарет і завжди носив у кишені освіжаючі цукерки). Вау, кобіта справді класно придумала… Але щось наче… Десь він уже бачив ці черевики… Ядзька?! Ні, ну вона таки вміє його здивувати!

Він блискавично випнув груди, напружив сідниці й попрямував до спалахів. І вже цмокав її, і ніжно обіймав, не забуваючи, щоб перебувати в потрібному ракурсі. Якщо йому знову зроблять фотку із цим клятим прищем на носі, він точно застрелиться!

Вони постояли обов’язкові дві хвилини й уже відчували на спинах гарячі подихи чергових жертв, які чекали на старті. Тож обоє рушили до кінозалу, потягуючи марочне шампанське зі струнких келихів. Ядзя не їла із самого ранку, тому він був майже впевнений, що вона швидко вп’ється. Досі стан легкого жіночого сп’яніння лише сприяв Ципріянові. Завдяки цьому він вправно й ефективно завершував інтимне знайомство. Проте з Ядзею все було з точністю до навпаки. Ципріян уже не раз переконувався, що вона, гм, нестандартна особа, і ніколи не знаєш, якого коника ще викине. Проте він пам’ятав, що алкоголь не йде їй на користь. Тому весь час стежив, щоб Ядзя не переборщила із шампанським, і випила рівно стільки, скільки треба. Так і сталося, Ядзя трошки розпружилася й нарешті почувалася добре.

Популярність погано на неї впливала. Карнавальна маска, яку вона використала, щоб бодай трохи заховатися, подіяла зовсім по-інакшому й лише підсилила цікавість папараці. Слава Богу, Ципріян з’явився вчасно й допоміг їй це пережити.

* * *

Романтична комедія була такою, як і завжди. Неймовірно довгою, із проколами в драматургії й такими солодкавими виконавцями, що від кожного їхнього слова аж відгонило штучністю. Головні герої, звісно, були вродливі, молоді, здорові й непристойно багаті. «Нічого їм не бракує, крім природності й зв’язку з дійсністю», — подумала Ядзя, крутячись на стільці та з відчаєм спостерігаючи, як найкращі польські актори намагаються на другому плані робити все можливе, аби дощенту зруйнувати добру славу польського кінематографу й втратити свою репутацію. Головні ролі доручили дерев’яним лялькам, тож Ядзя часто відривала погляд від екрану й зиркала на Ципріяна. «Диви-но, а він сьогодні дуже добре виглядає». Ніколи раніше Ядзі навіть на думку б не спало, що їй може сподобатися хлопець у рожевій сорочці, і що з ним так приємно буде переглядати ідіотську комедію.