— Я не можу, у мене клаустрофобія. Крім того, мушу приготувати їсти.

Невідомо, скільки б це ще тривало, якби не різке, коротке сичання:

— Rapidо[2].

І дивна процесія мовчки подріботіла назустріч власному відродженню. Попереду йшов маленький босий чоловічок, а останнім був задерикуватий півень, котрий стежив, щоб ніхто з полонених дорогою не чкурнув в кущі.

Ядзя, Ципріян та Уля полишили думку про будь-яку відсіч і спустилися линвою до ями двометрової глибини. На її дні, у темряві, під камінням палахкотіло невелике вогнище, а дим, що здіймався довкола, пахнув дивно й трохи запаморочливо. Мануель жестом попрохав усіх сісти, а потому поклав до рота кожному шматочок чогось мокрого, зеленого й гіркуватого. Енергійно працюючи щелепами показав, що це треба жувати. Ядзя спробувала. Терпка маса розбухала в роті. У темряві важко було розгледіти когось, не кажучи вже про те, щоб перезирнутися. Невдовзі її тілом розлилося приємне тепло, а огидний смак більше не заважав. М’язи розслабилися, голова легенько запаморочилася. У такт мелодійних Мануелевих заклять під повіками виникли тисячі яскравих картин. Жовті плями змішувалися з помаранчевими, червоні кола перетворювалися на бірюзові кулясті блискавиці. Ядзя виразно відчула, як у її правій руці пульсує енергія. Вона насилу розплющила очі. Минула добра хвилина, перш ніж вона помітила, що Ципріян сидить біля неї й торкається її долоні. На додачу з кожного місця, де він щойно погладив її, виростає невеличка опунція!

«Христе-Боже, я певне, від’їжджаю», — встигла подумати вона, перш ніж розпочати гонитву за власними думками. Ті втікали з її голови крізь хитромудру золоту дірочку. Ядзя конче мусила розповісти про це Ципріянові. Вона обернулася, але замість нього побачила лише велике червоне серце, що сиділо по-турецьки, й усміхалося до неї, зблискуючи великими зубами.

* * *

Мануель поливав розпечене каміння текілою, голосно пукаючи при цьому. Алкогольно-фізіологічні випари із сичанням піднімалися догори. Церемонія наближалася до кінця, і наші полонені могли вийти на волю. Вони були не лише п’яні, але й одурманені пейотлем, бо саме його шаман поклав їм до рота.

Щойно Сара побачила дурнуватий вираз їхніх облич і відчула міцний запах традиційного мексиканського трунку, то негайно пожалкувала, що не брала участі в обряді. Замість цього стояла з Гуцем біля плити, намагаючись ушанувати незвичайного гостя традиційними мексиканськими стравами. Спина боліла несамовито, зате стіл аж угинався від наїдків. Тут були і chili соп came, і pozole — густий суп зі свининою, куркою та кукурудзою. Приготували навіть tortillas із різними начинками. Хоча насправді в мексиканській кухні можна обійтися без усього цього, за винятком квасолі й пекельно гострого чилі.

У той час, як полякам у роті пекло вогнем, а очі вилазили з орбіт, Мануель та його мексиканський півень спокійнісінько пережовували кожен шматок, раз у раз заїдаючи стручками jalapeno. Ципріян спостерігав за цим зі зростаючим подивом. Раптом польські гени запеклого суперництва взяли гору над гостинністю, і він запхав собі до рота світло-зелену перчину.

— Господи! — вигукнула Ядзя. — Ти такий самий ідіот, як той, що заклався із друзями, що відріже собі голову механічною пилкою!

— І чим усе закінчилося? — спитала зацікавлено Уля.

— Виграв.

Ципріян удавано байдуже прислухався до їхньої розмови, але ніде правди діти, йому дуже лестило, що став об’єктом такої турботи. Він увесь час широко усміхався, бо перчина не заподіяла йому жодної шкоди. Проте через хвилину Ципріянове обличчя почервоніло, на лобі з’явилися краплини поту, а з горлянки вирвалося якесь булькання. Мануель негайно вихопив з кошика велику булку й запхав її нещасному в пельку, пояснюючи, що в таких випадках аж ніяк не можна пити воду, бо це не гасить пекельної спраги, а лише її підсилює. Коли Ципріянова фізіономія набула нормального виразу, а сльози висхли, несподівано виявилося, що зник Гуцьо.

— Боже, він напевне втопився в ставку! — зойкнула Ядзя.

— Не бійся, тут можна втопитися хіба п’яному, бо вода сягає до кісточок, — заспокоїла подругу Сара, але вийшла на ґанок і погукала в густу темряву ночі. Їй відповіла глуха луна. Ципріяна ніби щось штовхнуло, і він наосліп кинувся в морок, спотикаючись і спльовуючи навсібіч непережовану булку. Ядзина істерика не встигла сягнути зеніту, бо її випередив Мануель. Видираючи чорні патли на голові й лементуючи іспанською, він повідомив, що зник також півень.

Жінки безладно кинулися на пошуки. Бігали подвір’ям, увесь час наштовхуючись одна на одну, від чого й так доволі серйозна ситуація стала ще напруженішою. Натомість Мануель заціпенів і перестав дихати.

— Боже мій! — прошепотіла перелякана Сара. — Треба щось робити, інакше він повернеться до своєї Мексики в залізній скрині, а на нас упадуть усі прокляття цього світу.

* * *

Тим часом Ципріян, який почув якісь звуки, дістався найближчих будівель. Причаївшись за стодолою, він обережно визирнув. Від побаченого на мить заціпенів. Посеред подвір’я на вогнищі висів казанок, довкола якого зібралися троє місцевих підлітків. Один з них стискав за шию Тлалока, котрий намагався вирватися, проте в руках свого мучителя мав за мить перевтілитися в бульйон. Решта тримала Густава. Ципріян перевів подих і, матюкаючись, пішов у наступ. Стукнув головами спершу тих двох, а тоді швидко обійняв Гуця. Але, на нещастя, підсковзнувся на кам’яних східцях і, втративши рівновагу, упав, голосно лаючись. Кісточку пронизав нестерпний біль. Проте Ципріян устиг штовхнути Гуця до обори. Той заховався за нею й нетерпляче позирав на дорогу, де миготіли вогники ліхтариків. Першою до Гуця підбігла Ядзя, яка обмацала хлопця з усіх боків.

— Це все через мене, — хлипав малий. — Я лише хотів погуляти із Тлалоком, а тепер вони його заб’ють. Мене вони не встигли, бо прибіг Ципріян…

— Де він? — перебила його мама й нервово роззирнулася.

— Там… — Гуцьо кивнув головою на подвір’я. — Може, він ще живий.

Ядзя вибігла з-за стодоли. Треба було негайно діяти. Нахабні малолітки й гадки не мали віддавати здобич без боротьби. Вони по черзі перекидали одне одному нещасного півня, у якого залишалося чимраз менше пір’я. Ципріян, постогнуючи від болю й накульгуючи, безуспішно намагався перехопити запаморочене створіння. Він виглядав, мов Чарлі Чаплін, який кумедно підстрибував. Леле, невже він вивихнув собі кісточку?! Якщо так, то це капець. Мови немає про жодні танці. А йому так залежало саме на цьому виступі… У Ядзі стиснулося серце, і вона люто кинулася на зухвалих шмаркачів. Домчала до них, і кілька хвилин у повітрі миготіли самі кінцівки. Усе це супроводжувалося пронизливим Тлалоковим кукуріканням. Нарешті один з лобуряк видерся з-під купи тіл і зник у темряві. Невдовзі те саме зробив другий. Ципріян та Ядзя стояли, важко відсапуючись, над третім мучителем і тримали його за надірваний комір. Гуцьо тулив до грудей напівживого Тлалока.

Усі виглядали, немовби викачалися в грязюці, а Ципріянові брюки нічим не нагадували елегантних джинсів від Армані.

— Ви принаймні щось могли б дати, щоб викупити свого когута, а не… з кулаками відразу, — скиглив малолітній злодюжка, втираючи розквашеного носа.

— Ах ти, щеня нахабне! — розлютився Ципріян. — Ой, боляче…

Ядзя нахилилася над його кісточкою. Вона мала розміри добрячого яблука.

— Не дуже воно гарно виглядає.

— Мені теж належить відшкодування, — нагадав про себе сільський спритник. — Я з того нічого не матиму.

Ципріян зрозумів, що зараз замордує паскудника, але глянувши на це нещастя з роз’юшеним носом, простягнув йому носовичка й витягнув з куртки записник, у якому щось розмашисто черкнув.

— Ось тобі, — подав аркушика підліткові. — Пара автографів. Може, вдасться продати на порталі «Алегро».

Ядзя отетеріла. Ципріян вразив її таким рішенням. Оце так! Глянула на нього з ніжністю, а потім обняла за талію, і вони поволі пошкутильгали до будинку Сари.

* * *

Ледаче проміння осіннього сонця пестило ноги й вигравало зайчиками на вовняній тканині. Ципріян позіхнув і щільніше обгорнувся пончо, яке подарував йому на згадку про зустріч маленький мексиканський дивак. Ще трохи, і Мануель віддав би йому й Тлалока, та на щастя його вдалося переконати, що Польща знаходиться в епіцентрі пандемії пташиного грипу.

Опівдні, як завжди, ключ заскреготів у замку, і досередини влетіла задихана Ядзя, а за нею Гуцьо із Гладкою Надею. Ципріян обернувся й загукав:

— Що в нас нині на ланч? Я хочу риби!

— Морозиво будемо, дядьку, морозиво! — Діти заверещали і, передражнюючи одне одного, повисли на Ципріянові, як кури на жердині.

Пухка дівчинка доїдала останній шматок багета, що призначався на спільну вечерю, а тоді гордо сказала:

— Про тебе знову пишуть у газетах.

Глянувши на Ядзю, Ципріян відразу збагнув, що трапилася якась прикрість.

— Читай. — Вона зняла пальто й кинула йому на коліна свіжу газету. — Певне, якийсь папараці стежив за тобою.

На фото був Ципріян, що сидів на балконі. Поруч, обведена червоним колом, видніла його забинтована кісточка, а великі літери заголовка не залишали жодних сумнівів: «Він більше не танцюватиме!».

— Краще вигадати щось, доки продюсер не сказився. — Ядзя викладала покупки й нервово розкладала їх по шафках.

Повернувшись до Варшави, усі протягом двох днів робили все можливе, щоб зберегти Ципріянову травму в таємниці. Справа була серйозна, бо перед початком конкурсу кожен з учасників підписав зобов’язання уникати небезпечних ситуацій, які могли б спричинитися до травми. Якби хтось довідався, як усе було із Ципріяном, продюсер згідно контракту міг би виключити його із програми й навіть вимагати відшкодування.

Ядзю мучило почуття провини. Вона мала краще пильнувати дитину. Через її безвідповідальність їхню пару могли зняти з конкурсу. Вона добре знала, як важливо для Ципріяна те, що він може далі танцювати. Тому разом з подругами доглядала його, прагнучи, аби він швидше одужав. Щоразу, подаючи йому їсти чи поправляючи подушку під спиною, з кожним запитанням, чи йому чого, бува, не потрібно, Ядзя відчувала, як її єство противиться й сповнюється зневаги до власної рабської поведінки. У Ядзиному серці змагалися два інстинкти: матері й феміністки. Перший постійно нагадував їй, що заради порятунку її сина Ципріян наразив свої цінні кінцівки професійного танцюриста. Такий аргумент примушував її феміністичні погляди маліти й зникати.

Але слід сказати, що весь цей час Ципріян безсовісно використовував свою хворобу, а його прихована природа суспільного паразита раптом проявилася вповні. Цей нероба навіть подумував, що він не проти, аби якомога довше пожити, як німецький пенсіонер.

Та незважаючи на це, протягом останніх двох днів вони посилено репетирували. На щастя, твіст був одним з нечисленних танців, який не вимагав від партнерів прямого фізичного контакту. Ядзя могла працювати самостійно. Незабаром на перші такти Чака Беррі вона реагувала, як собака Павлова, енергійно хвицяючи руками й ногами, починала пританцьовувати на місці, а її стегна впадали в якийсь конвульсивний транс. Вона подумки пообіцяла собі, що танцюватиме по-справжньому пристрасно, ніби була Умою Турман. І хоча до того, щоб зрівнятися з Умою, Ядзі бракувало двадцяти сантиметрів зросту, кільканадцяти пластичних операцій та кількох мільйонів на рахунку, Ципріян був у захваті. Настільки, що коли ногу попустило, він подався з Ядзею на мирну маніфестацію проти доступності методу «ін вітро» тільки для подружніх пар. Дівчата ледь не пісялися зі сміху, коли він енергійно вигукував: «По одній яйцеклітині для кожного громадянина!».

* * *

До Едвардового життя знову повернулася самотність. Власне кажучи, невідомо коли це сталося. Вона просто стала якогось дня на його порозі, а потім умостилася в його улюбленому кріслі. Дні знову почали тягнутися немилосердно довго, не допомагала навіть робота на дачі. Він раптом перестав будь-чому радіти. Занехаяні деревця сумно стирчали, ледь захищені від зимових морозів, а навколо нещодавно посадженої сливи, Едзевої гордості, майорів подертий целофан. Трохи втішали діти, але й вони приходили чимраз рідше. Гуцьо втратив інтерес до спільного зведення сірникових конструкцій і волів проводити вечори на сходах з Надею. Едзьо спостерігав за ними у вічко й мимоволі став свідком їхнього першого поцілунку.

Серце літнього добродія заповнювала така величезна пустка, що кожен звук, будь-який прояв життя сусідів за стіною завдавав йому болю. Едзьо сумував за Ядзею, бо майже не бачив її. Вона постійно кудись мчала, бігла, звідкись поверталася або кудись збиралася. Щоразу вродливіша, веселіша й чимраз більш далека від нього.