Ципріянові траплялося не спати ночами, і тоді він перелякано думав, чи не мав батько рації, коли застерігав його від гулящого життя й несерйозного заняття. Доки тато був живий, то постійно повторював, що син повинен знайти собі порядну людську роботу, наприклад, працю на рибокомбінаті. І чимшвидше оженитися. Бо мужик без баби — сам, як баба.

Усе частіше Ципріян боявся, що опиниться в злиднях, не маючи права на пенсію, наживе собі артрит і дегенеративні зміни в суглобах. Тому те, що він знову танцював і був популярним, стало для нього чимсь більшим, ніж поверненням до життя. То була втеча від родинного прокляття.

* * *

— Йой Боже-е-е-е! Йой Боже-е-е-е! Влодарчикова-а-а, дивисі-но-о-о!

Літня жінка з повною торбою неймовірно спритно проминула червону «Мазду» й майнула до будинку в кінці вузької немощеної вулички. Ципріян їхав за нею повільно, намагаючись об’їжджати калюжі, щоб не забризкати сусідку водою.

— Це пані Хмелевська, яка мені все дитинство отруїла, — пояснив він пасажирам.

Подвір’я дісталися майже одночасно, і коли на ганок вийшла, тримаючи картоплину в руці, шістдесятилітня жінка із фарбованим каштановим волоссям, треба було щось сказати.

— Влодарчикова, таж то син тобі онука привіз, нарешті, показати!

Ципріянова мати виглядала як дружина Лота — закам’яніла й німа. Проте швидко отямилася, бо спершу голосно схлипнула, а тоді, жбурнувши в сина напівпочищену картоплину, гаркнула:

— Ох ти, гультяю сякий-такий! Сорому в тебе нема, отак звістки не подавати роками! Я навіть померти спокійно не могла б, отак! Я вже на прощу збиралася, але треба останню махорку позвозити!

Ядзя розчулено слухала її, бо саме згадала канікули, проведені в іншої тітки, неподалік Гайнівки. Там теж усі безугаву репетували. Тим часом цікава сусідка приклеїла носа до шибки і, витріщившись на Ядзю, сповістила половині містечка:

— Ну-ну, а ту якась хвойда сидить у машині. Зара… зара… таж то та, що танцює з нашим Ципусем! Пані зірка приїхала! Лю-у-у-удоньки! — і помчала з радісною звісткою.

Ядзя вирішила нізащо не виходити з машини й негайно поїхати звідси геть, хоча в неї немає водійських прав. Але її вже витягали, несли ледь не на руках, обмацували, як годовану льоху. Зусібіч сходилися близькі й не дуже родичі, а за ними інші, котрі називали себе далекими кревними. Усе задля того, щоб сісти до столу з варшавськими гістьми й сфоткатися на пам’ять. Рейвах здійнявся такий несамовитий, що з’явився навіть старійшина роду, майже дев’яностолітній Ципріянів дідусь, який більшість часу проводив у ліжку з огляду на прогресуючий склероз. Старий був глухий, мов пень, але вроджена життєлюбність і цікавість призвели до того, що він постійно вимагав, аби йому про все докладно розповідали й по декілька разів пояснювали. З нагоди онукового приїзду дідусь пов’язав собі блакитну краватку, залишаючись при цьому в піжамі. Ядзі він навіть сподобався, бо кумедно підбігав до всіх з голосним вигуком: «Ого, шось сі діє!». Старенький швидко потоваришував з Гуцем і почав його вчити робити самокрутки на якомусь допотопному пристрої.

Коли прийшов війт власною персоною, матуся Влодарчик витягла з комори здоровенного сенкача[3] та велику пляшку найкращого самогону, який тримали задля особливої нагоди. Почалася велика гостина, на якій плакали так само багато, як і сварилися, згадуючи про давні образи, відкриваючи приховані жалі й з’ясовуючи колишні непорозуміння. Ципріян, який раніше був місцевим диваком, а нині став гордістю цієї Богом забутої діри, трохи вже заморений, потискав присутнім руки, запевняючи, що пам’ятає їх. Пізнього вечора господиня, нарешті, повиганяла всіх гостей. Навіть Ципріянова сестра та його швагро пішли до себе нагору. Щаслива мати щохвилини гладила сина по обличчю й ніжно примовляла: «Ох ти, бандите… негіднику такий, лобуряко».

Ядзя делікатно підвелася від столу, тим більше, що Гуцьо, який напхався смаколиків по саму зав’язку, аж похитувався від утоми, наче куплений у росіян Іван-Покиван.

Кімната, приготована для них на ніч, була маленька й білена вапном. У кутку стояла кахляна піч, а матрац на ліжку був напханий найсправжнісіньким сіном! Ядзя й Густав перезирнулися й дружно взяли розгін. А потому так довго вовтузилися в перинах, що скрізь літала купа пір’я.

* * *

Уранці їх розбудили вигуки й гарячкова метушня. Стривожені Ядзя й Гуцьо збігли вниз і побачили ледь не бунюелівську картину. По цілій кухні, на підлозі, столі, стільцях, підвіконнях та на печі було розкладено… доларові банкноти. Ядзя протерла очі, сподіваючись от-от прокинутися, але те, що діялося навколо, аж ніяк не нагадувало сновидіння.

— Кара Божа із цим дідом, — нарікала Ципріянова мама.

Абсолютно глухий старий на її слова нашорошив вуха й підвів голову.

— Скільки він отак грошей змарнував, — продовжувала лементувати жінка. — Уже три будинки можна було збудувати.

— Треба в банку тримати, — підказав Ципріян, вигладжуючи останнього мокрісінького долара. — Дідусь запхав їх до каналізаційної труби у ванній, — пояснив він Ядзі. — Без кінця щось ховає, минулого року закопав у садку всі документи з лікарні, і їх досі не знайшли.

— Певне, погнили й перетворилися на компост. Кущі порічок росли цього року як скажені, — сказала Еля, Ципріянова сестра, сідаючи до столу біля матері й брата. — Треба з ним щось робити.

— Ого, шось сі діє! — Старенький схопився з місця й подріботів до присутніх, уважно прислухаючись.

— Нічого не діється, краще скажи, де ти документи закопав, дідусю?

— А не скажу! — Дідусь лукаво захихотів і, схопивши зі столу окраєць хліба з домашнім смальцем, зник у своїй кімнаті.

Ципріянова мати, підперезавшись червоним фартухом, молола м’ясо.

— Кара Божа, лиш рукою махнути і вже, бо що тут поробиш? А ти, Ципусю, після сніданку трохи Ягуні околиці показав би, га? А малий зі мною на кухні залишиться. Покуштуєш нині наших цепелінів. Певне, у житті таких не їв?

Ядзя всміхнулася до Гуця.

— Тільки нехай уроки спершу зробить. Бо коли повернемося до Варшави, то не буде часу. Відразу наступний тур.

— Та я знаю. Ціле містечко дивиться, а я так плачу… так плачу, аж мені сльози дзюрком ллються.

Тим часом Гуцьо приніс згори підручники й заходився коло вправ. Через дві хвилини задоволено сповістив:

— Готово.

Ципріян підперезав його ганчіркою, аби малий міг безперешкодно пізнавати секрети кулінарної алхімії. Ядзя сягнула по підручник з інтегрованого навчання. Під малюнком, на якому були зображені різні предмети, видніло завдання: «Ясь забув написати назви свого шкільного приладдя. Чи ти зробиш це замість нього?». Гуцева відповідь була такою: «Sorry, ні. Мені здається, це нечесно».

* * *

Спершу Ципріян показав їй копанку, до якої вони із хлопцями стрибали «солдатиком», потім лікарню, де його тричі зшивали, і нарешті, закритий уже Будинок культури, де йому ноги роз’їжджалися на ковзкому паркеті.

Потім обійшли озеро, проминули відпочинкові котеджі, які пахли вологою та пліснявою, і дійшли до широкого незаораного поля, посеред якого стояла велика дерев’яна стодола.

— Оце моя батьківщина, — мовив Ципріян, скидаючи темні окуляри й зробивши рукою велике коло. — Каторга мого дитинства. Уявляєш, скільки роботи коло тютюну?

— Уявляю. Гарують від квітня до кінця листопада. Спершу посадити, потім зібрати, висушити й продати. Руки аж коричневі й не відмиваються тижнями.

— Диви-но, яка розумниця! Що тобі відомо про важку працю, принцесо з палацу? — Зазирнув їй у вічі, і якусь мить його обличчя було зовсім близько. Ядзя відчула запах, який її збентежив, і негайно відступила на крок.

— У мене був лише невеличкий палац, вирізаний з картону, і я багато років проводила канікули зовсім недалеко звідси. Моя родина теж вирощувала тютюн. Знаєш… Мені страшенно подобалося нанизувати ці великі, пахучі листки на довгі дротини. Та найдужче я любила, коли все висіло високо під стелею. Відразу ставало темно й волого, як у джунглях.

— А мені більше нагадувало якийсь готичний костел. Я там бавився в божественне откровення.

— Що??? — Ядзя не могла стриматися від сміху. — Як саме?

— Звичайно. Складав долоні й довго вдивлявся в сонце, що прозирало між дошками стодоли. Доки перед очима не починали літати кольорові плями. Тоді я вдавав, наче я святий і маю видіння. Ходи, покажу тобі. — Ципріян потягнув її за собою й обоє побігли з гірки, голосно регочучи.

Навколо було тихо та спокійно. Вони відкрили ключами купу замків, прочинили скрипучі двері й увійшли досередини. Там панував морок, лише де-не-де крізь шпарини в стінах проглядали ранкові промені, і в їхньому світлі танцювали порошинки й тютюновий пил. Ядзя вдихнула повітря. Так, цей добре знайомий запах… трохи млосний, солодкавий і разом з тим різкий та насичений. Відчувався характерний аромат сухого листя, хоча в темних кутках постійно чаїлася волога, яка назавжди в’їлася в дошки й жердини. Усю підлогу вкривали мішки з тютюном. Це було дивовижне видовище.

— Неначе якась сонна армія… — прошепотіла Ядзя, зачарована цією картиною.

— Ходи, снитимемо разом з ними. — Ципріян зняв куртку й розіклав її на тютюнових пагорбах.

* * *

Він страшенно боявся її торкатися. Раптом його пальці вмілого коханця втратили всю вправність. Він уперше соромився, мовби зараз вони разом вчилися всього знову. Коли Ядзя лежала в його чарівному сховку, де він у дитинстві ховав свої скарби, Ципріян уже знав, саме вона є його найбільшою, найціннішою «знахідкою».

Ядзя так тремтіла від нервів, що не могла стримати цокотіння зубів. Міцно притулилася до Ципріяна й невдовзі вони трусилися вже обоє, як пара недосвідчених, трохи переляканих дітей.

«Чому мені смішно?» — подумала вона, тамуючи хихотіння.

Їй було гарно й легко. За мить Ядзя вже сміялася так голосно, як ніколи в житті, хоча обличчям стікали струмочки сліз. Ніби кран хтось відкрутив.

А потім, кашляючи й топчучи махорку, вони почали танцювати всі неіснуючі танці світу, після яких довго паморочиться голова, а серце розпирає невимовне щастя.

* * *

— Готова? — спитав він перед виходом на сцену, коли обоє, переборюючи мандраж, чекали на свою чергу.

Нарешті оголосили їхні прізвища, і камери із цієї миті не зводили з них об’єктивів.

— Ну, до бою! — Ципріян усміхнувся, підбадьорюючи себе і Ядзю, а тоді не втримався й гучно ляснув її по сідницях.

З першими тактами хіту шістдесятих «You Never Can Tell» Ядзя вибігла на сцену, скидаючи дорогою шпильки й не зводячи погляду із зали. У темній перуці з рівно підтриженою гривкою, чорних брюках та білій блузці з підкресленою талією, танцюристка скидалася на справжню Мію з фільму Тарантіно. В її очах була така пристрасть, що глядачі відразу зааплодували, а коли поряд з’явився Ципріян, оплески переросли в справжні овації. Їх негайно оцінили за старанну й бездоганну стилізацію. Чоловік випромінював незвичайну зосередженість, настільки сильну, що оператор боявся навіть дихати, щоб нічого не пропустити. Кожна деталь іміджу танцюриста була ретельно продумана, починаючи від дірявої шкарпетки й закінчуючи ледь збайдужілим виразом обличчя втомленої життям людини. Ципріян стільки років чекав цієї миті, коли він зможе, нарешті, танцювати на сцені по-своєму. Так, як йому хотілося, без зайвого апломбу й понтів, перевтілюючись у героя улюбленого фільму. Коли він з’явився у світлі прожекторів, усім аж подих перехопило, бо колишній Ципріян де й подівся. Довге волосся, зібране на потилиці у хвостик, навмисне змащене брильянтином, щоб виглядало ледь маснуватим. Аби здавалося, ніби він має зайву вагу, Ципріян під завеликий костюм запхнув силіконову гримувальну подушку. Тіснувата сорочка облягала його помітне черевце. Став навпроти Ядзі, очікуючи, ноги ледь зігнув у колінах, а тоді, наче знехотя, обоє розпочали неквапний твіст. Оператори без кінця знімали зблизька діряву шкарпетку й масне волосся, що спадало Ципріянові на щоку. А коли Ядзя провела перед очима спершу однією, а потім і другою долонею, завершуючи танець ефектним піруетом, у знімальній групі розляглися гучні вигуки:

— Наближення!!! Супер, очі! Очі мені давай, та-а-ак!!!

— Загальний план, ще загальний, тепер танцюристи! Швидко, деталь!!!

Уже давно жодна пара не викликала таких бурхливих емоцій. Бо історія, котра відбувалася під час цього танцю, була сповнена внутрішнього драматизму. І не треба було навіть знати цього відомого епізоду з «Кримінального чтива», щоб прочитати пристрасний заклик без слів, який поєднав тоді у фільмі, а зараз тут, на сцені, химерну дружину боса мафії та її розчарованого життям охоронця, що саме переживав вікову кризу.

Чак Беррі замовк, зате публіка розгаласувалась що є сили. Цей блискучий виступ, несхожий на все, що вони досі бачили, підкорив серця глядачів. Оцінка захопленого журі була одноголосною.