— Яке вино бажаєте? Це — мальтiйське, це — з iспанського винограду…
— Мальтiйське, — замовила Ада й звернулася до подруги. — До речi, треба б i нам вiдновити постачання. Воно непогано йде… Ти ж, здається, збиралася на Мальту? Чому вiдкладаєш поїздку?
— Збиралася… — задумливо вимовила Анна-Марiя. — Чомусь у мене особливий сентимент до цiєї країни, а те, чого прагнеш у першу чергу — завжди вiдкладаєш на потiм.
— От i не вiдкладай! З'їздь — хоч розважишся! Кажуть, мальтiйськi чоловiки — справжнi красунчики. Вибухова сумiш кровi!
Та й добру справу зробиш для загального успiху нашого пiдприємства.
— Подумаємо про це завтра…
— Як Скарлетт?
— Що? — розсiяно озвалася Анна-Марiя.
— Ну, як Скарлетт О'Хара з «Вiднесених вiтром»…
— А-а… Не читала…
— Ну що — за твоє нове життя?! — Ада пiдняла свiй келих i простягнула Аннi-Марiї другий.
Вони зробили по ковтку й розпакували дерев'янi палички для сушi.
— Як почуваєшся? — бадьоро запитала Ада.
— Трохи дивно… Як пiсля видалення апендикса. А загалом нiчого… Знаєш, я ранiше думала, що кожна людина — неповторна, й тiльки закоханi схожi один на одного, як двi краплi води. А тепер зрозумiла, що всi ми — до жаху однаковi. Банально однаковi, незважаючи на розбiжностi в мовi, вiцi, статусi, станi гаманця et cetera… Однак цю схожiсть можуть помiтити й майстерно оприлюднити тiльки гарнi письменники. Чехов, наприклад, чи Кундера… А ще — Бунiн, Фаулз…
— Не знаю… Менi читати нiколи, — ображено гмикнула Ада.
— Я не хотiла тебе скривдити, не дми губ. Просто я подумала про це, коли Ларик вiз нас сюди… Жiнка живе з чоловiком п'ять, десять, двадцять рокiв i впевнена, що знає його, як свої п'ять перстiв. I вiн упевнений у тому самому. I за великим рахунком це, напевно, справдi так. Але ця схожiсть має лише одну властивiсть: кожний iз цих двох хоче бути щасливим. А щастя — iндивiдуальне поняття для кожного, навiть якщо прожили разом сто рокiв. I в кожного — свiй знаменник. Один прагне спокою, iнший — волi…
— А я взагалi нi про що таке не думаю. Тому й живу так довго зi своїм Стефаном. Хоча знаю чудово, що вiн, покидьок, дотепер облизується, дивлячись на тебе… Просто менi наплювати, про що вiн думає. Жерти є що — повний холодильник, бiлизна — чиста. От i все. Нехай стулить пельку та буде щасливий! I це, повiр, краще, нiж розмiрковувати над глобальними питаннями.
— Знаєш, що менi колись сказав один мудрий старий: «Людина, яку полюбиш по-справжньому, повинна приносити багато страждань…» Дивно, правда? А я не страждала, навiть тодi, коли Влад зраджував мене…
— А хто рокiв iз десять тому труївся таблетками?
— Це все дурницi… — Анна-Марiя почервонiла. — То було не через нього. Просто захотiлося пiти…
— …i саме тодi, коли ми ставали на ноги. Я ледве з глузду не з'їхала… На тобi ж усе трималося.
— Давай не будемо згадувати минуле. Я не хочу оглядатися!
— Добре. Але ми так рiдко можемо побалакати просто так. Як ранiше… Ну, не про постачання ж мальтiйського вина нам говорити зараз! Я, наприклад, давно хотiла запитати, чи знайшла ти свою матусю, коли їздила в Париж?
Анна-Марiя опустила на тарiлку палички iз сушi й витягла з Адиної пачки сигарету. Офiцiантка, що стояла в кутку зали, вiдразу пiдiйшла й послужливо клацнула запальничкою…
— Одного разу… — Анна-Марiя випустила тоненьку цiвку диму й на мить замислилась — чи варто розповiдати Адi про свої дивнi видiння. — Одного разу, сто рокiв тому, як менi здається, я вже була в неї… Утiм, це було щось схоже на сон. Менi снилося, що я бачила її будинок, блукала з нею мiстом… Коли приїхала в Париж, перше що зробила — вiдшукала адресний стiл, я знала iм'я чоловiка, з яким мати виїхала звiдси…
— До речi, а чому вона не забрала тебе iз собою?
— Батько не дав згоди. Але, мабуть, не з батькiвських почуттiв — очевидно, просто хотiв зробити їй боляче. Адже я, як ти знаєш, не особливо була йому потрiбною. Отож у мунiципалiтетi менi сказали, що цей шлюб давно розiрвано, а жiнка з таким прiзвищем… померла. Але адресу я все-таки отримала. Коли зайшла в будинок, менi здалося, що я тут уже була колись… Цей пiд'їзд iз вазонами… Знайомий запах… Жовтi квiти… Я стояла в напiвтемрявi й чекала її крокiв iз горiшнього поверху…
— Чому вона померла?
— Нова мешканка сказала — викинулася з вiкна…
— Оце так! Дивна у вас була сiмейка…
— Звичайна. Просто мама шукала вихiд… Я її розумiю. I не засуджую. Вона не могла знати, що свiт — однаковий усюди. Особливо зараз. У Парижi, Римi, Нью-Йорку, Амстердамi… Але це можна зрозумiти, коли маєш можливiсть вiльно перемiщатися в ньому.
— Я не зовсiм розумiю, про що ти… Але все одно, Марiчко, я тебе обожнюю! Я падлюка, ти знаєш. Я йду по трупах, — Ада влила в себе порцiю вiскi, яке невiдомо звiдки взялося на столi. — I тебе по них повела… Але я без тебе — нуль… Ти — голова, Машуню! Я це знала ще тодi, коли ми ховали твого чортового пацюка!
— Це було в iншому життi…
— Ти так говориш, нiби шкодуєш за ним…
— Я шкодую за собою! — Анна-Марiя розчавила недопалок у попiльницi. — I… годi про це!
Ада знала, що заперечувати не варто — занадто знайомим та небезпечним був цей владний рiзкий тон, наче з гуркотом зачинилися залiзнi ворота, за якими двi дiвчинки пили портвейн iз пластикових склянок, жували булку, намащену згущеним молоком i мрiяли виїхати.
Куди-небудь, до нового життя, у якому дзвонять дзвони…
— Ганно Юрiївно, я до вас! Пам'ятаєте, ви вчора менi призначили зустрiч на дванадцяту! — дiвчина стоїть на порозi кабiнету i з цiкавiстю розглядає стiни — теракотового кольору цеглини, обробленi й викладенi навмисно нерiвно. На стiнах — фотографiї у важких тьмяних рамках, пучки засушених трав, китайськi маски й вiяла.
— Так, я пам'ятаю. Заходьте. Кави?
Вона набирає двi цифри телефону i просить принести каву. Дiвчина дiстає iз сумки диктофон i глянсовий журнал, з обкладинки якого на всi тридцять два зуби всмiхається Дженiфер Лопес.
— Я вас слухаю.
— Моя рубрика в журналi називається «Успiх», — вочевидь хвилюючись, каже дiвчина. — Я б хотiла написати про вас нарис.
— Але ж я не естрадна зiрка, не актриса… Що про мене писати?
— Однак ви досягли визначного успiху в бiзнесi!
— Ну гаразд, гаразд… Скiльки вам потрiбно часу?
— Хоча б годину…
— Ого! Тодi до дiла. Запитуйте, — вона вiдкидається в крiслi, на обличчi — вираз утоми й нудьги.
Дiвчина клацає кнопкою диктофона, на його боцi спалахує крихiтна червона лампочка.
— Ваше iм'я справдi Анна-Марiя? Хто дав вам це iм'я? — здалеку починає дiвчина, i стає зрозумiло, що вона тут — надовго, i треба налаштуватися на вигадування версiї в дусi часу — казку про Попелюшку. Нинiшня публiка вiрить у казки з гарним, бажано — грошовим закiнченням. I вона, Анна-Марiя, найвдалiша для цього кандидатура. Народилася в провiнцiї, майже бiдна сирiтка, старанно гризла гранiт науки, пiднiмалася службовими сходами, тягнучи за собою залiзобетонний хвiст комплексiв, була чесною i безкомпромiсною, а ще, як прийнято говорити нинi, — креативною. Пiсля закiнчення iнституту пекла пирiжки у задушливiй кухнi маленької забiгайлiвки, потiм iнспектувала заводськi буфети, соромливо вiдмовляючись од пакетiв iз продуктами, якi пiдсували членам ревiзiйної комiсiї, поки за таку принциповiсть не опинилася на вулицi, без роботи й вихiдної допомоги. Потiм вивчала новомоднi книжки з маркетингу, вечорами просиджувала над перекладами статей на цi самi теми з американських i англiйських журналiв, поки не зробила своє вiдкриття, що визначило подальше життя. «Вiдкриття» складалося з безлiчi хитрощiв i нюансiв, завдяки яким можна було мати реальний прибуток, не боячись податкової iнспекцiї. У невеликому кафе, куди її влаштувала вiрна Ада (яка на той час уже здiйснила свою мрiю — вискочила замiж за заклятого ворога Анни-Марiї — Стефана), працювала не бiльше пiвроку. У бiльш престижному закладi — в ресторанi в самому центрi столицi — також затрималася ненадовго: її перекуповували, щоразу пропонуючи посади на ранг вищi вiд попереднiх. Тепер вона — вiце-президент Гiльдiї рестораторiв, власниця левової частки доходiв найфешенебельнiших ресторанiв, клубiв i казино мiста… I вона… стомилася до безкраю. Та хiба про все це розкажеш?… Хiба можна пояснити, що вона вже не виплутається, не вибереться з цього механiзму, тому що при входi на повну потужнiсть працює залiзна шестерня, котра перемелює на дрiбнюсiнькi шматочки. Вона увiйшла в цей тунель зовсiм гола, як при народженнi, пробивалася вперед, не помiчаючи, що позаду вже кимось виставленi загати, i всi шляхи до вiдступу — вiдрiзанi.
А дiвчинцi-журналiстцi нiчого цього й не треба знати, вона вже розпитує про улюбленi парфуми, марки одягу, взуття… I, як акула, поглинає цю, таку божевiльно дорогу, годину. Анна-Марiя вже бачить цю статтю, цю казку для молодих дуреп, котрi готовi без вагання увiйти в серцевину безжального механiзму, сподiваючись на щастя.
Дiвчинка-журналiстка нарештi вимикає диктофон, iще раз побiжно оглядає кабiнет i виходить iз почуттям виконаного обов'язку. Анна-Марiя натискає кнопку голосного зв'язку, вона знає, що Ада вже нудиться пiд дверима, й настрiй у неї не найкращий: через пару годин у Анни-Марiї лiтак.
— Куди тебе несе?! — вривається до кабiнету Ада Павлiвна. — Через тиждень рада акцiонерiв!
— От i лишишся — за мене…
— Ти що — занедужала?
— Будемо вважати, що так… Зупинiть землю — я хочу зiйти…
— Ну, ти схиблена! Добре, сходь. Тiльки тримай мене в курсi… I все ж таки, що сталося? Чого ти хочеш?
— Нiчого. Просто… «скуштую достославного напою й не знатиму нi добрих, анi злих»… Далi не пам'ятаю…
— Ой, не подобаєшся ти менi!
— Я нiкому не подобаюся.
— Дарма кокетуєш. Гаразд, я помчала далi.
Ада, як завжди, великою вогняно-рудою кулею вилiтає з кабiнету i її рiзкий голос уже долинає з першого поверху офiсу…
«…Я й дотепер не знаю, що погнало мене сюди, на узбережжя Середземного моря, в цю маленьку країну, котра з висоти пташиного лету нагадує лiгво гiгантських рептилiй… Бажання смертi? Але чому саме сюди? Невже тiльки тому, що в одному з модних журналiв (чтива, як на мене, занадто претензiйного) одного разу потрапила на очi рекламна статейка й один рядок розбурхав уяву: „Час тут зупиняється. I стоїть, немов ложка в склянцi з густим медом…“
Справдi, ледь ступивши на територiю готелю, що мiстився на самому березi моря, Анна-Марiя почувалася трохи дивно. Тиша, немов безмежна ватяна сфера, огортала острiв.
Курортний сезон iще не розпочався. У п'ятизiрковому готелi, крiм неї, перебували ще з десяток родин, в основному — iталiйцi.
У готель Анна-Марiя потрапила пiзнього вечора. Її ще трiшки погойдувало пiсля чотиригодинного перельоту (сервiс був чудовий, проте лiтати вона все одно боялася). Люб'язний портьє вiднiс її речi до номера й трохи затримався бiля порога, чекаючи на чайовi. Отримавши своє, розповiв про кращi блюда мiсцевої кухнi i з гiднiстю пiшов, побажавши приємного вiдпочинку. Їсти Аннi-Марiї не хотiлося… Вона вийшла на балкон. I вiдразу ж її оповив потiк майже вiдчутного на смак солодкого повiтря, сповнений ароматом петунiй i хвої. Вiн, цей запах, влився в кiмнату, заповнив собою весь простiр — густий i природний, зовсiм не схожий на парфуми, але такий само солодкий i насичений. З висоти п'ятого поверху Анна-Марiя бачила, як на острiвцях свiтла, утворених лiхтарями, порядкує родина їжачкiв. Набережна була пустельна, поверхня моря поблискувала, як рiвна, гладенька плiвка, з-пiд якої просвiчувала зеленуватим неоновим свiтлом мiсячна дорiжка.
„Умерти саме тут було б дуже романтично… — подумала Анна-Марiя, — але чому, власне кажучи, я маю померти? Тому, що життя склалося вдало i виявилося не такою вже й цiкавою пригодою?“ Вона сама поставила собi дiагноз пiд кодовою назвою „синдром Мартiна Iдена“ i з цим треба було або змиритися, або… („читайте Джека Лондона, панове!“). Одначе, крiм нинiшнiх рефлексiй, вона добре пам'ятала, що їй завжди було страшно пiти й зовсiм нiчого не залишити пiсля себе.
Її примарна iмперiя, створена для задоволення шлункiв — цих „цвинтарiв бiфштексiв“ — не могла йти на серйозний карб.
Тiльки речi мають право на безсмертя — вони зберiгають пам'ять про своїх господарiв. Увiрувавши в це, Анна-Марiя роздаровувала все, що їй належало, все, що було пiд рукою в ту мить, коли думка про неминучiсть переходу в кращi свiти наздоганяла її. Вона з легкiстю роздавала свої каблучки, сережки, безлiч iнших гарних i безглуздих дрiбничок, немов разом iз ними й саму себе посилаючи в життя вiчне. У такi хвилини виникала iлюзiя, що її запам'ятають завдяки цьому довгограючому мотлоху.
"Шості двері" отзывы
Отзывы читателей о книге "Шості двері". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Шості двері" друзьям в соцсетях.