Здавалося, коридоровi не буде краю. А вiд неприродної тишi в Анни-Марiї трохи заклало вуха. Вона не вiдразу помiтила, що з глибини коридору на неї повiльно насувається тiнь. Анна-Марiя притислася до стiни й до болю в очах стала вдивлятися в пiтьму, намагаючись роздивитися силует, огорнений свiтлим серпанком. Вiн поступово розсiювався, i шаркання крокiв у тишi звучало чiткiше. Аннi-Марiї раптом здалося, що цi кроки їй чимось знайомi… Так запам'ятовувати звуки вмiють тiльки дiти й собаки. Анна-Марiя зачаїла вiддих. Тiнь, що наближалася, вже не лякала її.

I що ближче пiдходила до неї людина, то сильнiше билося серце, а в головi крутилася одна думка: «Невже?…» Шаркаючий, нерiвний звук крокiв був таким знайомим! Пам'ять про тi кроки залишилася в нiй на рiвнi пiдсвiдомостi, як щось невловиме — думка, нота чи смак. Вона вже бачила картату хустку, капцi з м'якою опушкою, товсту плетену кофту… Вона вже знала, що верхнiй ґудзик на нiй — iнший, не вiдповiдає за кольором iншим…

Анна-Марiя зробила крок назустрiч.

— Ой, господи, сонечко моє! — бабуся завмерла на мiсцi, взявшись руками за щоки — вона завжди так робила в хвилину подиву.

Анна-Марiя мовчки ступила до неї i схопила в оберемок — усю, всю, з подивом вiдзначаючи, що тепер вона вища на двi голови й може це зробити без особливих зусиль. Так вони стояли кiлька хвилин. Анна-Марiя не хотiла, щоб бабуся бачила її сльози.

— Ба, це я…

Бабуся вiдхилилася i, як це було завжди, заметушилася, погладжуючи теплою маленькою долонею її костюм, прибрала локон, що впав на очi, i, ледь дотягнувшись, мiцно розцiлувала в обидвi щоки.

— От радiсть, — сказала вона. — Я саме поставила пирiжки, нiби знала… Вийшла олiї купити. Ти проходь, проходь. Я швиденько…

I вона хутко повернула за рiг (тiльки тепер Анна-Марiя зауважила, що коридор має безлiч вiдгалужень).

— Ба, може, я збiгаю? — крикнула вона услiд.

— Iди, iди, сонечко. Скажи мамi, що вечеря за годину в загальнiй вiтальнi… Я сама справлюся.

Анна-Марiя впевненiше пiшла вперед. Коридор посвiтлiшав, i вона вже чiтко розрiзняла ряд дверей з обох бокiв. Вона вже знала, що десь в однiй з кiмнат є мама, як знала й те, що безпомилково знайде потрiбнi дверi.

…Мати сама вийшла їй назустрiч. Вона майже не змiнилася, тiльки обличчя стало блiдiше, а вилицi чiткiше вималювалися на трохи змарнiлому обличчi. Вона обiйняла Анну-Марiю, i так, обнявшись, вони зайшли до кiмнати, що геть була заставлена квiтами у вазонах. У деяких iз них стирчали недопалки, загашенi прямо в землi. Незважаючи на це, квiти розрослися так буйно, що обплели стiни й стелю, звисали донизу важкими зеленими пасмами.

— Як же давно я тебе не бачила! — мама посадила Анну-Марiю у крiсло, не випускаючи її рук зi своїх. — Ти зовсiм доросла. Ти щаслива? У тебе є дiти? Чоловiк? На тобi гарний костюм… I туфлi чудовi… У тебе все гаразд?

— У мене все добре, мамо, — Анна-Марiя намагалася триматись якнайпростiше, якнайприроднiше. — Я була в Парижi. Я шукала твiй будинок. Але там жила зовсiм iнша жiнка…

— Руда? З таким противним рiзким голосом? — пожвавiшала мама. — Це мадам Бюндшен. Вона таки домоглася свого — заволодiла моєю квартирою! Що вона тобi сказала?

Анна-Марiя затнулася.

— Сказала, що ти тут бiльше не живеш…

— Й адреси не дала?

— Не дала…

— У неї, як i ранiше, коротка стрижка й чорнi стрiлки на повiках?

— Здається, так…

— У тебе сумне обличчя. Це погано. Тобi чогось бракує?

Анна-Марiя задумалася.

— Тебе. Бабусi. Моїх ляльок… Одного дивакуватого старого й одного дурненького хлопчика… — Анна-Марiя витягла iз сумочки пачку сигарет, клацнула запальничкою.

— Ага! — чомусь зрадiла мама. — От i ти куриш!

— Ма, менi вже пiд сорок… — нагадала Анна-Марiя.

— Нiкому про це не кажи, — мама взяла її обличчя у свої долонi й уважно оглянула кожен його сантиметр. — Ти маєш чудовий вигляд!

Анна-Марiя пiймала її руку i притислася до неї губами.

— Ма, бабуся сказала, що вечеря за годину у вiтальнi…

— У бабусi завжди все розписано до хвилини! Добре, йди до вiтальнi. Я причешуся…

Анна-Марiя знову опинилася в коридорi. Тепер вона вже була впевнена, що за iншими дверима на неї також чекають сюрпризи. I навiть здогадувалась, якi…

Дверi до наступної кiмнати були вiдчиненi.

Старий Калiостро, як завжди, сидiв у своїй улюбленiй позi — за столом, накритим чистою бiлою серветкою, i зелена кругла пляшка якогось заморського вина гарно вимальовувалася на її тлi, вiдкидаючи легку салатового кольору тiнь на бордовi шпалери. Альфонсiно також був тут, сидiв на своєму рожевуватому хвостi й смiшно умивав мордочку довгими, майже людськими пальцями. Калiостро схуд, його сиве волосся було по-модному стягнуте на потилицi, нiс, звичайно ж, блищав, немов вiдполiрований, щоки горiли, нiби в лихоманцi. Альфонсiно першим вiдчув, що хтось стоїть бiля дверей, i насторожився, навсiбiч поводив у повiтрi своїм носиком. Анна-Марiя ввiйшла, i Калiостро змiряв її вiд голови до нiг пронизливим поглядом. Анна-Марiя, не промовивши жодного слова, сiла на стiлець навпроти нього. Вона знала, що старий не був схильний до сентиментiв. Той неквапно поставив на стiл iще одну склянку й так само повiльно наповнив її по вiнця рубiновим вином. Випили мовчки. Очi й нiс старого заблищали дужче. Вiн кашлянув.

— Ну що, на Монмартрi ще продають смаженi каштани? — нарештi запитав вiн, немов продовжуючи перервану розмову.

Анна-Марiя нарештi змогла вгамувати сльози, що пiдступили в черговий раз, i з нiжнiстю подивилася на старого.

— Терпiти не можу цю гидоту!

— А як тобi кава в «Куполi»?

— Чудова кава… Я принесла тобi твою книжку, — Анна-Марiя вийняла iз сумочки пошарпаний томик Нострадамуса.

— Розумниця. Менi саме нема чого читати… Дивись, негiдник Альфонсiно впiзнав тебе!

Старий пацючок уже пiднiмався по її рукаву… Анна-Марiя зняла його, пiднесла до обличчя, поцiлувала у вологий нiс.

— Я так хотiла повернутися до тебе…

— Я знаю. Та якби ти повернулася, з тебе нiчого б не вийшло…

— Ти гадаєш, iз мене щось вийшло?

— Ну, все, як я й казав — багата будеш, вродлива… А туфлi собi купила?

— Вiдразу ж!

— Ото ж бо й воно… Добре, дiвчинко, йди до вiтальнi. Ми ще поговоримо перед сном.

— Ти хiба не пiдеш зi мною?

— Звичайно, звичайно… До вечерi я завжди перевдягаюся. Скажеш, щоб без мене не починали. Побачимося.

Анна-Марiя обережно причинила дверi й глянула на годинник — до призначеної бабусею вечерi лишалося двадцять хвилин. Коридор бiльше не лякав її. Навпаки, з кожним кроком приємне тепло розливалося по всьому тiлi, нiби вона йшла крiзь невидимi хвилi того, що можна було б назвати пам'яттю i… любов'ю.

Анна-Марiя безпомилково вiдчинила ще однi дверi. Вона знала, хто має бути за ними, i не помилилася. Ларик сидiв до неї спиною i щось писав, низько схилившись над зошитом. Вiн не обернувся, але Анна-Марiя помiтила, як напружилася його спина. Вiн був у тiй же бiлiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах. Вона тихенько пiдiйшла й поклала руки йому на плечi.

— Я знав, що побачу тебе… — тихо сказав Ларик. — Але не думав, що ти…

Вона обiйшла стiлець i сiла на його колiна.

— Не треба нiчого говорити. Пробач менi. Тепер ми не розлучимося нi на хвилину.

— Ти жартуєш? Ти обманюєш мене? Чому ти тут?

Але всi запитання i слова не мали значення — вiн цiлував її обличчя, й Аннi-Марiї здавалося, що на щоки, губи й чоло сiдають зграї рiзнобарвних метеликiв.

— Ти вiриш менi… тепер? — нарештi запитав вiн, гладячи її по волоссю, нiби вона була маленькою.

— Звичайно, милий…

— Це все, що я хотiв почути.

— Ходiмо, — сказала вона. — Я познайомлю тебе зi своїми.

— Так, так, пiдемо… — вiн не наважувався розiмкнути обiйми й вiдпустити її.

— Знаєш, менi ще нiколи не було так добре, так спокiйно, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Ходiмо, ходiмо: я страшенно хочу їсти! Бабуся сьогоднi напекла пирiжкiв.

Вони вийшли в коридор, тримаючись за руки, i яскраве свiтло заслiпило обох: коридор закiнчувався просторою вiтальнею. У нiй не було нi вiкон, нi лампочок — свiтло iснувало тут нiбито саме по собi. Мама, Калiостро з Альфонсiно сидiли за дбайливо сервiрованим столом. Довкола нього весело кружляла руда дворняга з вузькою лисячою мордою. Вона смiшно ставала на заднi лапи i, балансуючи на них, як справжнiй канатоходець, раз у раз випрошувала зi столу шматочки гарячих пирiжкiв iз печiнкою i повидлом.

— А ось i вони! — зрадiла бабуся. — Сiдайте, дiти, все гаряче!

Вона вiдкинула кришку супницi, й усю залу заповнив запах рисового супу…

Анна-Марiя вiдчувала, що легеньке тепло, вiд якого навiть поколювало в кiнчиках пальцiв, не зникає, що воно переповнює її i рветься назовнi то потоком гарячих слiз, то нестримним смiхом. Калiостро весь час пiджартовував над бабусею, та смiшно вiдмахувалася вiд нього, встигаючи при цьому пiдкласти кожному на тарiлку то шматочок пирога, то солоний огiрочок; мама гомонiла з Лариком, намагаючись вивiдати в нього всi важливi для майбутнього життя вiдомостi. Анна-Марiя почувалася засватаною, i це страшенно бентежило її. Ларик не зводив з неї закоханих очей. Собака Бiлка раз у раз примудрялася вихопити з її опущеної руки щось смачненьке й наповнювала залу веселим заливистим гавкотом. А попереду на неї чекав чудовий вечiр iз довгим-довгим розпитуванням старого Калiостро, з бабусиним поцiлунком на нiч, з коротким перекуром на кухнi з мамою, з миттям посуду, зi звичною домашньою метушнею наприкiнцi важкого дня, з Лариком… Щастя зiйшло на неї, як величезна сяюча куля, i вона боялася ворухнутися, щоб ненароком не впустити, не розбити її.

Свiтло у вiтальнi поступово тьмянiло, ставало густiшим, розмови i смiх — глухiшими. Навiть собака притих i вже спокiйно лежав бiля її нiг. Анна-Марiя помiтила, що всi, хто сидiв за столом, в одну мить немов згасли й почали уникати її погляду. Зависла пауза, й серце Анни-Марiї тривожно забилося.

— Тобi час… — нарештi сказала бабуся. Вона пiдiйшла до Анни-Марiї i поцiлувала її в схилену голову. — А ми пiдемо мити посуд!

— Я сама помию! — почала було Анна-Марiя й затнулася на пiвсловi.

Бабуся допомогла пiднятися старому Калiостро, мама зiбрала зi столу тарiлки.

— Зайдеш, попрощаємося, — сказала вона, стоячи бiля дверей.

— Ходiмо, ходiмо — нехай дiти поговорять, — поквапила її бабуся, виразно глянувши на спохмурнiле обличчя Ларика.

Вони залишилися самi в напiвтемнiй залi. Ларик напружено мовчав. Анна-Марiя зрозумiла, що зараз станеться щось жахливе.

— Тепер ти повинна пiти, — нарештi промовив Ларик.

— Ти з'їхав з глузду! Менi так добре тут, iз вами! Що ти говориш?!

— Ти повинна пiти, — наполегливо повторив вiн. I Анна-Марiя зрозумiла, що вiн не жартує.

— Чому? — ледве змогла прошептати вона.

— Тому що… тут нiхто не може залишитися за власним бажанням.

— А як же ти?!

— Сьогоднi я зрозумiв, що зробив помилку. Непоправну помилку. Я зрозумiв це там, у кiмнатi, коли цiлував тебе…

— Але…

— Я дуже тебе прошу — iди! Зараз я стану обличчям до стiни, а коли обернуся — благаю! — зроби так, щоб тебе тут не було! — майже кричав вiн. — Я завжди буду любити тебе. Iди!!!

Анна-Марiя позадкувала до виходу. У неї ще була надiя.

Вона повернула за рiг i пiшла на звук води, що лилася. Мама й бабуся, тихо перемовляючись, мили посуд. Побачивши Анну-Марiю, обидвi, як за командою, повернулися до неї.

— Ти ще тут? — суворо запитала мати. — Iди!

— Iди, сонечко!

— Але, бабусю, чому?

— Нi про що не запитуй, ми все одно не зможемо дати розумну вiдповiдь. Просто йди — i все.

Це слово звучало в неї у вухах, як вирок. Анна-Марiя вийшла й побiгла коридором, намагаючись згадати, де мiститься кiмната Калiостро. Старий навiть не пустив її до себе! Вiн став на порозi — спокiйний i серйозний, як нiколи.

— Ти теж хочеш сказати менi це слово? — випередила його Анна-Марiя. — Але поясни менi хоч ти — чому? Менi тут так добре, так тепло, так затишно… Чому ви проганяєте мене? Куди? За що? Ти пам'ятаєш, гидкий стариганю, як одного разу вже вигнав мене? Пам'ятаєш?! Я так тебе любила…

Обличчя його здригнулося. Але вiн змiг опанувати себе й мовив захриплим голосом:

— I-ди…

Звук дверей, що iз хряскотом зачинялися, вiддався у всьому тiлi таким болем, що Анна-Марiя ледь втрималася на ногах. Їй нiчого не лишалося, як повiльно рушити геть, туди, де коридор звужувався й переходив у крутi сходи, що вели нагору. Холод i страх заполонили все її єство. А разом iз ними прийшла й зовсiм авантюрна iдея: кiмнат обабiч коридору було багато. А якщо прокрастися до однiєї з них i сховатися там, перечекати, поки незрозумiлий гнiв цих, таких рiдних їй людей, минеться. А потiм вийти до них, як виходять на палубу корабля, що вiдплив, пасажири без квиткiв!