Прийшла черга розгубитися хлопчику.

— Адже тiльки в шпигунiв багато золота й коштовностей, — пояснила я. — Ну ж бо, кажи свою адресу!

Спантеличений незнайомець завчено назвав свою адресу.

— Дивися, бiльше нiкому не кажи про свого брата — ми його першi спiймаємо! — дiловито сказала я. — Давай сюди черепаху!

Хлопчик квапливо простягнув нам тварину i, немов продавець у магазинi, змахнув iз панцира пил.

— Ех ти, шпигуненя! — презирливо процiдила Соня. — А ще й iз черепахою!

Потiм ми повернулись у двiр i спочатку черепаху купали, потiм сповивали, потiм годували. Врештi вона сховала голову й нiжки в панцир i нiзащо не хотiла вилазити. Потiм ми гуляли на пустирищi й по черзi тримали її за пазухою. Коли настав час вертатися додому, Сонька не знайшла в себе черепахи — вона вислизнула з-пiд майки.

— Знаєш, — промовила задумливо Сонька, — це ж була шпигунська черепаха…

Ми зiтхнули, уявляючи, як єхидно усмiхається «шпигунська черепаха», пробираючись крiзь чагарники.

А льотчицями ми так i не стали…

***

Утiм, пiзнiше менi було не до iгор. Пiшла бабуся. У неї виявились якiсь термiновi й тривалi справи в iншому мiстi. Принаймнi так менi пояснили батьки, i я вдала, що повiрила в цю жалюгiдну брехню. Але пам'ятала: спочатку бабусю кудись вiдвезла бiла машина з червоним розчерком на боцi. А через кiлька днiв мене вiдвели до сусiдки навпроти (про неї я теж розповiм, але не тепер). Увечерi зайшла мама i принесла тiтцi Валi шматок бiлого сатину. Сусiдка сiла за швейну машинку i прострочила двi смуги — одну довшу, iншу — коротшу, а потiм зшила їх у формi хреста й акуратно розгладила гарячою праскою. Знову забiгла мама, забрала хрест, похвалила роботу i якось розсiяно провела рукою по моєму волоссю.

Вранцi сусiдка повела мене на прогулянку. Вперше ми заїхали так далеко — у луна-парк на iншому кiнцi мiста, але нi карусель, нi американськi гiрки чомусь не радували мене. На зворотному шляху я дивилась у вiкно тролейбуса й бачила, як за склом плаче осiнь…

…Моя перша брехня пов'язана зi смертю. Тепер я знаю достеменно, що дiти думають про неї майже так само, як i дорослi. Одного разу, коли бабуся була ще жива, менi наснився сон про те, що її не стало. Прокинулась я вiд того, що хтось термосив мене за плечi: своїм плачем я розбудила всю сiм'ю. «Що тобi наснилося?» — запитав батько. I я зрозумiла, що висловлена правда про мiй сон може стати реальнiстю, адже це була справжня доросла правда про смерть. I я негайно вигадала iсторiю про те, що «удав з'їв двох маленьких кроленят». Не могла ж я зiзнатися, що вперше вiдчула гiркоту втрати i неповернення. I навiть якби я переповiла страшний сон, хiба змогла б висловити глибину цього дорослого вiдчаю?

Пiсля похорону, вiд якого мене вiдсторонили, я увiйшла в зовсiм iнший дiм. Найстрашнiшим було порожнє, охайно застелене бабусине лiжко i те, що треба було вдавати, нiбито вiрю, що вона повернеться… Тобто — поводитись, як завжди. Напевно, саме тодi я зненавидiла дорослий свiт, у якому потрiбно приховувати свої справжнi емоцiї. I найчастiше тому, що не хочеш хвилювати своїх близьких. Брехати з почуття жалю до них…

Квартира стала для мене порожня. Я зайшла в дитячу i щiльно зачинила дверi. Я знала, що вiдтепер нiхто не буде контролювати мене. Я зiрвала зi стiни вже добряче вицвiлий на сонцi плакат iз ведмедем (шпалера пiд ним залишилася темною) i намалювала третi Дверi. I дуже здивувалася, що цього разу вони виявилися бiльшими вiд попереднього ледь помiтного контуру. Я зрозумiла, що виросла, i що вiдтепер це буде неминучим. Не знаю, чому я не зрадiла цьому вiдкриттю, як iншi дiти. Згадала, як радiли Санюлi кожнiй наступнiй позначцi на лутцi дверей, на якiй батько записував їхнiй зрiст i вагу. Кожен сантиметр наближав їх до дивовижного свiту дорослих, i вони були щасливими вiд того. Але чому я не вiдчула подiбного захвату? Навпаки, мене охопив вiдчай. Я згребла всiх ляльок, що лежали на моєму лiжку й щосили жбурнула ними в стiну — туди, де були намальованi Дверi, й вони провалилися в ледь помiтний отвiр. Мої вiрнi улюбленi маленькi друзi… Невже вони менi бiльше не потрiбнi?! Гнiв змiнився на жалiсть. Я штовхнула третi Дверi.

***

За ними було темно, як у коморi. Я стояла i сподiвалася, що очi звикнуть до суцiльної пiтьми.

— Панi Марiанно, по-моєму, настав час перевдягатися! — почула я чийсь шепiт за кiлька метрiв вiд себе. — Бал починається через пiвгодини!

— Знову — на бал? — почувся iнший дзвiнкiший голосок. — Вам не набридло, панi Амелiє?

— А їй нiколи не набридне стрибати до знемоги! — прокоментував третiй хриплуватий голосок.

— Це ви iз заздростi, панi Ельвiро! Я впевнена — суто iз заздростi! — вiв далi перший голос. — А все тому, що Королю Пiдваннiї сподобалась я, а не ви!

— Ваш король мене зовсiм не цiкавить! — презирливо вiдповiв басок тiєї, кого назвали Ельвiрою. — Вiн схожий на павука.

— Анi краплi!

— Схожий, схожий!

— Панянки, не сварiться! — перервав їх дзвiнкий голос. — Сьогоднi ми вигадаємо нову гру.

Я стояла, затамувавши вiддих. Я вже зрозумiла, що за Дверима щоразу вiдбувається щось нове. Iмена, якi прозвучали в темрявi, здалися менi дуже знайомими. Коли ж нарештi зрозумiла, кому вони належать, у мене перехопило дух: розмовляли мої ляльки! Авжеж! Марiанну менi подарували дуже давно, й вона нагадувала поскубану мишу — в обшарпанiй картатiй сукенцi, з жовтуватим клоччям на головi, Амелiя зображала сучасну панянку — в короткiй бузковiй сукнi й такого самого кольору беретi, до того ж вона мала блискуче руде волосся, зiбране в тонесеньку сiточку, й бiлi гумовi сандалi. Ельвiра була в цiй компанiї «новенькою», спецiально для неї ми з бабусею пошили розкiшний туалет: спiдницю з бiлої газової косинки i чорну блузку з глибоким декольте на спинi. Принаймнi, напружила я пам'ять, такий вигляд мали мої ляльки, коли я жбурнула їх за Дверi.

— Яка ж це гра? — запитав хриплуватий басок, що належав, як я вже здогадалася, Ельвiрi.

— Т-с-с-с… — прошепотiла власниця дзвiнкого, Марiанна, — довiдаєтеся за секунду.

— I все-таки? Я аж згораю вiд цiкавостi! — викрикнула третя, Амелiя.

— Ну, гаразд, — змилостивилася Марiанна (дивно, що цiєю трiйцею керувала саме вона, непоказна сiра миша!). — Отже, пригадуєте, панi Ельвiро, хто розмалював вам губи їдким червоним лаком для нiгтiв? А хто, панi Амелiє, щодня висмикує жмут вашого чудесного волосся гострим гребiнцем? А подивiться на мене — я вся в цьому огидному ластовиннi, намальованому чорним фломастером! Це — вона!

Її голос бринiв усе голоснiше й гучною луною вiдбивався вiд стiн незнайомого примiщення.

— Вона… Вона… — зашепотiли стiни.

Менi стало моторошно. Я зрозумiла, що йдеться про мене.

— Отже, — продовжувала Марiанна, — ставайте в коло i повторюйте за мною: «Тау-таби-тами-тук!».

Шепiт трьох поки що невидимих для моїх очей ляльок щiльною хмарою оповив мене з голови до нiг. З жахом я вiдчула, що зi мною вiдбувається щось неймовiрне, — я начебто коротшала, тiло швидко втрачало тепло й набувало гумової неживої пружностi, очi перестали заплющуватися, хоч як я намагалася опустити повiки, рiвновага втрачалася, i я притулилася до невидимої стiни, зовсiм не вiдчуваючи її холоду задерев'янiлою спиною.

— Готово! — почула я голос Марiанни. Потiм вона ляснула в долонi, й примiщення освiтилося тьмяним блакитним свiтлом.

Я нарештi змогла роздивитися, що вiдбувається. Перше, що вразило до глибини душi, — вигляд моїх трьох ляльок: вони були прекраснi. Марiанна (моя сiра миша!) вдягнена в чорну оксамитову сукню, з високою середньовiчною зачiскою, в якiй виблискував рубiн, Амелiя, нiжна як подув вiтерцю, сяяла блакиттю шифонового, розшитого синiм бiсером, бального вбрання, Ельвiра нагадувала екзотичного махаона у своїй червоно-жовтогарячiй оздобi. Одне слово, це були три свiтськi дами без найменшого слiду вiд моїх фломастерiв чи лаку для нiгтiв. Їхнi обличчя були серйознi, нiби перед важливою подiєю. Але що сталося зi мною? Я не могла рухатися, не могла ворушити губами, щоб висловити їм своє невдоволення чи поставити запитання. Я перетворилася на дурного рожевого пупса i навiть не вмiла клiпати своїми круглими очима.

— Чудово, дами! — знову ляснула в долонi Марiанна. — Я ж обiцяла вам нову розвагу!

Ляльки (вiдверто кажучи, так я називала їх за iнерцiєю) обступили мене.

— Ми назвемо її… — задумалася Марiанна, — Люсi.

I, немов прочитавши мої думки, додала:

— Знаю, знаю, що її звати не так, але хiба ВОНИ запитують у НАС нашi справжнi iмена?…

Справдi, я нiчого в них не запитувала — їхнi iмена були написанi на коробках.

— А тепер тягнiть сюди лак для нiгтiв, фломастери i клей! — скомандувала Марiанна.

«О, жах! Що зараз буде!» — подумала я, але не змогла вимовити анi слова.

Робота почалася. Тоненьким пензликом Марiанна пiдвела менi губи, потiм Амелiя фломастерами поставила на носi руде й зелене ластовиння, а Ельвiра, намастивши мою голомозу голову клеєм, прилiпила на неї шматочки вати.

— Тепер це справжня Люсi, — задоволено оглянувши мене, сказала Марiанна. — Не соромно взяти її з собою. Ви готовi, дами?

Амелiя й Ельвiра, що виявилися вищими на двi голови, пiдхопили мене попiдруки, Марiанна стала попереду, й ми рушили вузькою смужкою свiтла, що невiдомо звiдки з'явилася. Я побачила високi бруси, колони i стовпи, якi втрачали обриси десь високо вгорi. Вони здiймалися, немов хмаросяги, деякi з колон закiнчувалися поперечинами або ж квадратними дахами. З багатьох дахiв звисали неймовiрних розмiрiв полотнища з китицями по краях. Я зрозумiла, що ми рухаємося серед величезних стiльцiв, табуреток i столiв, переходимо кордони гiгантських кiмнат, а зяючi провалля пiд ногами — всього лиш звичнi для людського ока щiлини мiж дошками паркету.

Нарештi Марiанна прослизнула в напiвпрочиненi дверi (природно, цей отвiр видавався менi щонайменше ущелиною) i, судячи з вогкого запаху i гладенької пiдлоги, ми опинилися у ваннiй кiмнатi. Зненацька дверi заскрипiли (цей скрип був подiбний до гуркоту лавини), i блиск кахляної пiдлоги заслiпив мене — хтось увiйшов сюди й увiмкнув свiтло, ляльки ледь устигли сховатися пiд раковиною. Величезнi ступнi в синiх капцях (такi капцi були в мами!) ледь не зачепили мого писка. Зверху почувся хлюпiт водоспаду, крiзь який я розрiзнила звук голосу, що зливався в один суцiльний лемент. Мама плакала… Я ще нiколи не бачила, щоб вона плакала. А тут!.. Потiм водоспад припинився, дверi рiзко зачинилися, i нас знову огорнула пiтьма.

Ляльки чомусь не рухалися далi, вони чогось вичiкували. I от раптом звiдусiль, немов на невидимих нитках, згори почали спускатися рiзнобарвнi сяйливi кульки. Вони беззвучно розбивалися об кахляну пiдлогу й заливали примiщення дивовижно яскравим рiзнобарвним свiтлом. Я побачила, що це вже була не ванна кiмната, а бальна зала з безлiччю дзеркал.

— Нарештi! — видихнула Марiанна.

— Iдуть! — попередила Амелiя, i всi три дами, притуливши мене до колони, присiли в глибокому реверансi.

За мить зала стала заповнюватися дивним людом: багатоногi джентльмени в лискучих чорних смокiнгах, з довгими, закрученими в кiлька кiлець тонкими вусами, вели, тримаючи пiд руки, елегантних дам, котрi нагадували чудернацьких молюскiв. Жвавi карлики в ковпачках iз дзвiночками перекидалися через голови, зеленохвостi товстуни в смугастих краватках гордо крокували, дзенькаючи шпорами. Бiля кожної колони вишикувався ряд офiцiантiв — тонких, як морськi коники, — у кожного була таця iз келихами, наповненими рiзнобарвною рiдиною.

У центрi процесiї йшов ватажок, але хто це був, я не могла зрозумiти: його вигляд постiйно змiнювався. Спочатку я вважала, що це золотавий корiнь женьшеню, потiм — квiтковий ельф, через хвилину побачила в цiй дивовижнiй iстотi нiчного метелика з волохатими крильми-мантiєю. Коли ж вiн наблизився, то виявилося, що це Сонце на двох тоненьких нiжках. Ляльки так i стояли, схилившись у глибокому поклонi. Король-Сонце доторкнувся до кожної своїм золотим вусиком i на головах усiх трьох з'явилося по коронi. Щоправда, менi здалося, що корона Амелiї була бiльшою й масивнiшою, нiж в iнших.

— А це хто? — запитав Король, вказуючи у мiй бiк.

— Це наша iграшка, — пояснила Марiанна.

— А вона не розповiсть про нашу таємницю?

— Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, вона мовчить, як… лялька.

— Чи будемо ми сьогоднi танцювати? — запитала Амелiя.

Тiєї ж митi Сонце перетворилося на прекрасного крилатого юнака.

— Звичайно, моя панно!

Вiн подав Амелiї руку. Незрозумiло звiдки полинула музика, й чудернацький люд, роздiлившись на пари, закружляв у танцi.

— Нам треба кудись прилаштувати Люсi! — вигукнула Ельвiра, яку вже пiдхопив пiд руку багатоногий джентльмен.