Аннi-Марiї все одно, куди йти, аби подалi вiд будинку, вiд своєї металевої розкладачки, вiд двору, в якому, як i ранiше, всiма керує напiвжiнка, напiвкарлиця Сiдловська. Фiолетовi присмерки огортають мiсто, опускаються нижче, у чорнильних калюжах вiдбиваються грона лiхтарiв, на кожному будинку трiпочуть на вiтрi приспущенi прапори — кiлька днiв тому помер черговий партiйний лiдер (мачуха цiлий вечiр ридала перед телевiзором). Бiля гастроному звиваються черги за горiлкою — горiлчанi крамнички працюють безперебiйно. Якщо залпом випити пляшку горiлки, мiркує Анна-Марiя, можна швидко померти вiд… вiд iнтоксикацiї.

Вона ще не знає, що все це: фiолетовий вечiр, дрiбний дощик, розмите свiтло лiхтарiв, думка про смерть — тiльки початок.

***

Черги за горiлкою часiв так званого застою — найдемократичнiша розвага. Волосся Анни-Марiї, зовсiм мокре, спадає на плечi, з нього, як iз танучих бурульок, стiкає за комiр вода. Попереду — чоловiк iз п'ятнадцять, позаду вже прилаштувалися п'ятеро. Анну-Марiю трохи пiдбадьорює те, що в черзi є й особи жiночої статi: ось жiнка в хустцi з очима побитого спанiєля — куточками вниз, ось три нафарбованi дiвулi в червоних колготках, покурюють комусь у потилицю — i нiчого! Анна-Марiя переступає з ноги на ногу — туфлi геть промокли.

— Усi вiтрила втекли у море,

А я сушила солону косу

За версту вiд землi, на каменi плоскiм.

Припливала до мене зелена риба,

Прилiтала до мене бiленька чайка,

А я зухвала була й весела

I зовсiм не знала, що це є щастя! [1]

— почула за своєю спиною Анна-Марiя чиєсь натхненне декламування i завмерла так, як стояла — на однiй нозi, немов чапля.

О, цi горiлчанi черги 80-х! Недарма батько, котрий майже щодня повертався опiвночi й падав на заздалегiдь пiдстелений мачухою килимок бiля порога, з фанатичною переконанiстю стверджував, що тiльки тут можна зустрiти «справжнiх людей, з якими є про що поговорити!». I от Анна-Марiя, мабуть, повторює його шлях — стоїть так само нi жива нi мертва вiд страху, всiм єством усмоктуючи цi вiршi, якi виникли невiдомо звiдки i вiд яких вiє нетутешнiм вiтром.

— А що ви тут робите, прекрасна юна незнайомка? — той самий надтрiснутий голос заповзає в її палаюче вухо. Анна-Марiя озирається. На неї чекає розчарування: сивий дiдуган — високий i худий — у потертому драповому пальтi, з-пiд комiра якого визирає картата сорочка, перехоплена на шиї грайливою хусточкою, настiльки замусоленою, що важко розiбрати її справжнiй колiр, дивиться на неї уважно i глумливо. Анна-Марiя порпається в пам'ятi, перебираючи можливi в таких випадках лайки. «Не твоє собаче дiло!» — вiдрiзала б Сiдловська. А то сказала б iще щось крутiше. Вона вмiє. У дiда таке саме мокре й довге волосся, як в Анни-Марiї.

— Вiдчепiться, дiду! — шепче вона, i її голос тiєї ж митi сiдає, як батарейки в зiпсованому приймачi.

— «А я зухвала була й весела!..»- не вiдстає дiдуган i раптом говорить майже скоромовкою: — Дурне затiяла! Давай так: купуєш дiдусевi чверточку, а я тобi — супчику насиплю. За мною — нiчлiг, за тобою — розмова. А вранцi — до няньок-мамок! Дiвчаткам iз такими очима нема чого вештатися вулицями!

— Обламати йому роги? — чує Анна-Марiя з iншого боку — це на її захист пiднiмається здоровенний бугай, з прозорими абстинентними очима.

— Заспокойтеся, мсьє! — сичить до нього дiдуган. — Я ж нiчого…

— Спочатку нiчого, а потiм трупи в пiдворiттях! — огризається захисник.

— А ви не грубiяньте, молодий чоловiче! — роздуває щоки дiдуган.

— Не треба сваритися… — намагається зупинити їх Анна-Марiя i згадує шкiльну прибиральницю Таню, що вмiє спритно вiдбрити й не таких. I раптом її голос набуває зовсiм iншої iнтонацiї:

— Припинiть негайно!

Нiби собакам крикнула: «Фу!» — замовкли.

Анна-Марiя купує пляшку найдешевшої горiлки, швидко перераховує здачу й ховає свою покупку до сумки. Залишається тiльки знайти нормальний пiд'їзд, дочекатися ночi, забитися на горiшнiй поверх…

На вулицi зовсiм стемнiло. Анна-Марiя йде, ступаючи прямо в калюжi — все одно ноги зовсiм мокрi, обличчя її вiд збудження палає. Вона не помiчає, що слiдом накульгує той високий дiдуган. Анна-Марiя звертає в арку й заходить у вузенький дворик. Вiдбитки освiтлених вiкон лежать на мокрому асфальтi, немов намальованi неоновою фарбою. Анна-Марiя стрибає в один освiтлений квадрат, на однiй нозi перестрибує на iншiй — гра в класики! Що там нагорi, за цими вiкнами? Невже за кожним ховається такий самий Олекса чи родина Сiдловських?…

Сивий старигань сидить на лавцi, скоцюрбившись, як мокрий обскубаний папуга на жердинцi, — спостерiгає.

— Чого ви за мною ходите, чого хочете? — обурюється Анна-Марiя.

— Дай ковтнути з пляшечки! — благає той. — А я тобi поворожу…

— Ви що — циган? — сiдає поруч Анна-Марiя. Старий бiльше не лякає i не дратує її, навпаки — є з ким згайнувати годину-другу, поки не згаснуть вiкна. — Як вас звуть?

— Калiостро! — вiдповiдає старий, грацiйним жестом вiдкидаючи з чола мокре срiбне пасмо.

— Навiщо ви обманюєте?

— Я нiколи не брешу, — вiдповiдає старий, — я справдi — Калiостро — викрадач думок!. Свого часу я був навiть знаменитим, а це iм'я — мiй псевдонiм. Був у мене свiй номер у цирку. Цирк любиш?

Цирк для Анни-Марiї — iнша планета. Вона була там одного разу з батьком i Олексою. Щоправда, батько весь вечiр просидiв у буфетi, а Олекса без угаву вибiгав у хол за морозивом i постiйно хрумтiв шоколадними батончиками. Та Анна-Марiя запам'ятала: цирк — iнша планета, недосяжна, як Марс чи Юпiтер. Вона — як золотий подзвiн металевих тарiлок. Завжди святкова, яскрава, щаслива, невгамовна й непохитна. Блискучий свiт!

— То ви з цирку? Не обманюєте? — пильнiше вдивляється вона в обличчя незнайомця, намагаючись знайти в ньому щось незвичне.

— Я ж сказав, мадемуазель, що нiколи не брешу! Хочеш угадаю, про що ти думаєш?

— Ну-ну…

— Звичайно ж, про смерть.

— Звiдки ви знаєте?

— Тобi скiльки — сiмнадцять? Вiсiмнадцять?

— Шiстнадцять сьогоднi… — зiтхає Анна-Марiя.

— Ну от. У шiстнадцять багато хто мрiє померти. Лежати в трунi в бiлiй сукнi та з лiлеями у косах… Але ти не помреш!

— Це чому ж? — Анна-Марiя iнстинктивно притискає до себе сумку з пляшкою.

— А тому, що жити тобi довго. Вродлива будеш, багата… — глузливо «ворожить» дiд, немов справжня привокзальна циганка, й уже серйозно додає: — А зараз пропоную зробити так: пiдемо до мене — я живу на цирковому подвiр'ї у фургонi, звiрiв доглядаю, iнодi прибираю на аренi. Помiчниця менi не завадить. Поживеш, скiльки схочеш. У тебе, напевно, вдома проблеми — от i вiдпочинеш. Ну що, ходiмо? Тут близько.

Аннi-Марiї все одно, хто вiн — манiяк-убивця, божевiльний алкаш чи, можливо, охочий потримати молодих дiвчаток за колiнця. Їй навiть цiкаво — що буде далi? Та й циркове подвiр'я приваблює бiльше, нiж темний вогкий пiд'їзд.

— От i чудово! — хитає головою дiдуган. — От i розумниця…

Вони виходять з арки, спускаються вниз до майдану, де й мiститься «iнша планета».

Анна-Марiя нiколи не помiчала, що за круглим будинком цирку є обгороджений високим парканом майданчик iз рiзними службовими прибудовами.

Старий веде її через прохiдну, киває головою жiнцi у ватянцi за вiконцем вахтової служби: «Це — зi мною!», i прямує з Анною-Марiєю всередину дворика. Нiс вiдразу ж уловлює особливий запах: так пахне в зоопарку, а ще — у м'ясних рядах базару лiтньої днини. Неподалiк вiд чорного входу до цирку справдi стоїть невеликий синiй фургончик iз двома малесенькими заґратиованими вiконцями.

— Ось ми i вдома! — мовить Калiостро й вiдсовує засув. — Прошу, мадемуазель!

Вiн клацає вимикачем, i Анна-Марiя бачить вузеньку, завалену всiляким мотлохом, кiмнатку. У центрi — тумбочка з електроплиткою, на якiй височiє закопчений до самого носика алюмiнiєвий чайник (такi Анна-Марiя бачила тiльки у фiльмах про вiйну), у кутку — лiжко, застелене вицвiлою строкатою ковдрою, кiлька кривоногих табуреток навколо дерев'яного столу. Всi стiни заклеєнi старими афiшами, на них справдi ряснiють написи: «Маг Калiостро — викрадач думок!»

— Ляжеш отут! — старий стягає з лiжка матрац i кидає його в протилежний куток. — Буде м'яко. Та не стiй на порозi, проходь швидше — холоду напустиш!

Однак Анна-Марiя немов зацiпенiла: на столi порядкує величезний бiлий пацюк, змiтаючи на своєму шляху хлiбнi крихти довгим рожевуватим хвостом.

— А-а, не бiйся, — каже старий. — Це своя людина — Альфонсiно! Вiн тебе не зачепить, вiн такий само старий, як i я. Альфонсiно, йди-но сюди, хлопчику! — кличе вiн i пiдставляє тваринi долоню. Пацюк повiльно пiднiмається рукавом на його плече й ретельно обнюхує старече обличчя.

— Нi краплi в ротi! Тверезий, як склянка молока! — божиться Калiостро. — Хочеш, дихну? Хух!!! — видихає вiн у нiс пацюка, i той попискує вiд задоволення.

— Любить, гадина, випити! — киває дiд на пацюка. — Ревнує, коли п'ю без нього. Та не ревнуй! Зараз нам принцеса наллє по чарочцi…

— Вiн що, горiлку п'є? — дивується Анна-Марiя.

— А хто ж її, кляту, не п'є?! Чим мiй старий товариш Альфонсiно гiрший за iнших?

Анна-Марiя смiється. Тепер вона переконана: цирк — iнша планета. Їй уже не страшно й не холодно. Вона смiливо ступає в кiмнатку, обережно гладить пацюка по гладенькiй шерстi, доторкається до його рожевого носика. Ледь стримується, аби не попросити старого негайно показати їй iнших тварин — якi вони? Невже є слон? А леви? А маленькi бiлi пуделi?

Але Калiостро дiловито змiтає зi столу крихти, розстеляє газету, ставить посерединi каструлю з вареною картоплею i запитально дивиться на Анну-Марiю. Вона дiстає iз сумки пляшку «Старки»…

Нi, думає дiвчинка, сьогоднi вона точно не помре!

***

У фургончику Калiостро Анна-Марiя провела кiлька тижнiв. Школа, дiм, дворовi друзi, сусiди — все вiдiйшло на другий план, нiби того життя нiколи й не було. Вона точно знала, що її зникнення нiкого особливо не потривожить: батько, який приходить пiзно в напiвпритомному станi, коли вже всi сплять, а прокидається, коли Анна-Марiя вже йде до школи, буде впевнений, що дочка ночує вдома, мачуха й Олекса тiльки зiтхнуть iз полегшенням, вважаючи, що вона живе (як це було не раз) у подруг, а школа, де вона навчається, мiститься на околицi й вважається збiговиськом малолiтнiх злочинцiв i наркоманiв, у якiй учителi похилого вiку допрацьовують до пенсiй i їх не обходить вiдсутнiсть того чи того учня.

Старий Калiостро, незважаючи на те, що кожного вечора був напiдпитку, виявився iнтелектуалом. Пiзнiше, коли i юнiсть перетворилася лише в острiвцi спогадiв, Анна-Марiя часом iз подивом думала, звiдки старий мiг знати стiльки дивних i заборонених для загального знання речей. Вiн мiг годинами розмiрковувати про романи Булгакова, декламувати вiршi Рiвери, як старих приятелiв згадувати Пiкассо чи Модiльянi… Цi iмена були їй невiдомi. А книжки — пошарпанi, без обкладинок i титульних сторiнок, часом iз обгорiлими берегами, якi лежали в старого пiд матрацом, були видрукуванi iноземними мовами. Аннi-Марiї здавалося, що сивий дивак — справжнiй Калiостро, який проживає на землi своє стонадцяте i вже нiкому не цiкаве життя в оточеннi таких старих, як i сам, тварин.

Уранцi наступного дня Анна-Марiя прибрала у фургончику, навiть застелила стiл бiлою серветкою, яку вициганила в цирковому буфетi. Удень старий узяв її з собою на «звiрячу» кухню, й Анна-Марiя iз задоволенням перебирала i складала у вiдра моркву. На плечi в неї сидiв нахаба Альфонсiно, десь за перегородкою гучно зiтхав слон Балу, старий Калiостро, смiшно крекчучи, вiдносив йому вiдра — це було щастям… А пiзнiше, пiсля вистави, за якою Анна-Марiя спостерiгала крiзь щiлину завiси, вiн повiв її подивитися на нiчну арену. Захопливiшого враження Анна-Марiя, здається, ще не знала нiколи! Величезний круглий колодязь залу був сповнений таємничим диханням, шелестом, шарудiнням, нiби в ложах сидiли невидимi духи, котрi прийшли на нiчну виставу й невдоволенi тим, що її немає. Пiдлога арени, застелена зеленим килимом, була м'якою й вiбрувала пiд ногами, немов мох у лiсi. Лiхтарик Калiостро вихоплював iз темряви позолоченi голiвки купiдонiв, вилiплених на балконах лож. У тьмяно-жовтому колi свiтла вони смiшно морщили свої облупленi носики, й вирази їхнiх облич грайливо змiнювалися щохвилини. Анна-Марiя вийшла на середину арени, лiхтарик Калiостро ледь сягав її… Здавалося, вона стоїть на краю землi й лише зробить крок, як стане невагомою й попливе серед зiрок, туди, де немає нi гори, нi низу, де народжується вiтер i, можливо, у пухких нiчних хмарах, мов у подушках, сидить сивий Бог — такий само мудрий та сутулий, як Калiостро…