Алессандро Барікко - Шовк

– Розкажи мені про дельфінів.

– Про дельфінів?

– Коли ти їх побачив?

Такий вже був Бальдаб’ю.

Ніхто не знав, скільки йому років.

– Майже всі, – тихо сказав Бальдаб’ю. – Майже!

І він долив дві краплі води до свого келиха перно.

Була серпнева ніч, після опівночі. У цей час кафе «Верден» зазвичай було б давно зачинене. Стільці стояли догори ногами на столах. Стійку бара та все приміщення прибрали. Залишилося тільки загасити лампи й замкнути двері. Проте «Верден» завмер в очікуванні: Бальдаб’ю ще не промовив свого слова.

Ерве Жонкур сидів навпроти нього, незворушний, зі згаслою сигаретою між вустами, і слухав.

Знову, як за вісім років до того, він дозволяв цьому чоловікові спокійно переписати книгу його долі. Голос Бальдаб’ю лунав тихо, але чітко, ритм підкреслювали короткі паузи, коли той раз у раз сьорбав перно. Спливала хвилина за хвилиною. Нарешті він скінчив свою промову:

– Вибору ми не маємо. Якщо хочемо вижити, треба їхати аж туди.

Запала тиша.

Відвідувачі «Вердена», спираючись на стійку, дивилися на них обох. Бальдаб’ю спробував зробити ковток, нахиливши свій келих, на дні якого залишилося ще кілька крапель перно. Ерве Жонкур поклав сигарету на край стола та спитав:

– А де точніше я маю шукати цю Японію?

Бальдаб’ю підняв свій ціпок і вказав кудись понад дахом церкви Сент-Оґюст.

– Тримайся цього напрямку. Доки не дійдеш до краю світу.

У ті часи Японія насправді була немов іншим світом. Цей великий острів, що складався з купи менших островів, на двісті років був цілком відгороджений від усього людства; жодні контакти з континентом не дозволялися, ніхто з чужоземців не мав дозволу ступити на цю землю. Узбережжя Китаю відстояло від них майже на двісті миль, але імператорський декрет зробив цю відстань іще більшою: мешканцям острова було заборонено будувати човни, для яких знадобилося б зрубати більш ніж одне дерево. За своєрідною логікою правителів закон не забороняв японцям покидати острів, але на кожного, хто спробував би повернутися, чекала страта. Китайські, голландські та англійські купці раз по раз намагалися зламати цю безглузду перешкоду, але мали задовольнятися небезпечною й ненадійною системою контрабанди. Це приносило їм обмаль прибутку, багато неспокою та кілька легенд, які добре розходилися під час вечірніх балачок на порозі дому. Там, де вони зазнали поразки, американці здобули успіх за допомогою зброї. У липні 1853 року комодор Метью Перрі увійшов до Йокогамської затоки із сучасною паровою ескадрою та висунув Японії ультиматум, який «передбачав» відкриття доступу чужоземцям на острів.

Японці доти ще не бачили кораблів, здатних подолати море, йдучи проти вітру.

Через сім місяців Перрі повернувся по відповідь на свій ультиматум; військовий уряд острова підписав з ним угоду, згідно з якою два порти на півночі країни були відкриті для чужоземців. Так почалися перші, ще обмежені, торговельні відносини зі світом. Море навкруги острова, як урочисто проголосив комодор, стало відтепер не таким глибоким.

Бальдаб’ю знав усі ці історії. Між іншим, він знав легенду, яку повторювали всі, кому довелося відвідати далеку країну. Подейкували, нібито на острові виробляють найкращий у світі шовк. Виробляють уже понад тисячу років, вдаючись до старовинних обрядів і послуговуючись секретами з містичною точністю. Бальдаб’ю вважав, що це не легенда, а щира-щирісінька правда. Одного разу він тримав у руці серпанок, витканий з японської шовкової нитки. Йому здавалося, ніби в нього між пальцями нічого немає. Саме тому, коли справа мала ось-ось піти котові під хвіст через ту кляту пебрину та хворобу грени, він висловив таку думку:

– На тім острові повно шовкопряда. Притому за двісті років туди не зміг проникнути жоден китайський купець чи англійський агент зі страхування. Тому ніяка хвороба туди не проникне також.

Він не обмежувався тільки думками: він казав це всім виробникам шовку в Лавільдьйо, доки не зібрав їх усіх у кафе «Верден». До жодного з них досі не доходили чутки щодо Японії.

– Отже, ми маємо перетнути весь світ, щоб купити грену, крий Боже, в такому місці, де як побачать чужоземця, так його й вішають?

– Вішають, – підтвердив Бальдаб’ю.

Вони не знали, що й думати. У когось знайшлося заперечення.

– Чи є в цьому сенс, якщо ніхто й не додумався поїхати купувати там грену?

Бальдаб’ю міг би схитрувати, пам’ятаючи, що у всьому світі немає другого Бальдаб’ю. Та він вважав за краще казати всю правду.

– Японці згодилися продавати свій шовк. Одначе грену не продають, ні. Цього закону вони додержуються суворо. Того, хто наважиться вивезти її з якого-небудь острова, буде визнано злочинцем.

Майже всі виробники шовку в Лавільдьйо були більш-менш шляхетного походження і ніколи не думали про те, що добре б ухвалити такий закон у своїй країні. Пропозицію зробити те саме в іншій частині світу вони визнали за розумну.

Тоді був рік 1861-й. Флобер іще не закінчив писати «Саламбо», електричне освітлення існувало тільки в теорії, а по той бік океану Авраам Лінкольн вів війну, кінця якої йому не судилося побачити. Шовківники Лавільдьйо об’єдналися в консорціум та зібрали доволі значну суму, необхідну для здійснення експедиції. Усім здалося природним, що цю місію треба довірити Ерве Жонкуру. Коли Бальдаб’ю спитав його, чи він згоден, той відповів запитанням:

– А де точніше є ця Японія? Їхати все вперед, аж до краю світу? Я їду шостого жовтня. Без супутників.

На околиці Лавільдьйо він обійняв свою дружину Елен і сказав їй дуже просто:

– Тобі не треба нічого боятися.

Вона була висока на зріст, рухалася повільно, мала довгі чорні коси, які не ховала під капелюшок. А ще в неї був пречудовий голос.

Ерве Жонкур поїхав, маючи вісімдесят тисяч золотих франків та імена трьох чоловіків, які дав йому Бальдаб’ю: один китаєць, один голландець та один японець. Він перейшов французький кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти доїхав до Києва. Дві тисячі миль російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть морем. Далі він рушив уздовж ріки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на одинадцять днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Пішки, уникаючи головних шляхів, він пройшов через провінції Ісікава, Тояма, Нііґата, досяг міста Сіракава у провінції Фукусіма, обійшов його, там два дні очікував, поки з’явиться чоловік у чорному вбранні; той зав’язав Ерве очі і привів до якогось селища на пагорбі. Минула ніч, потім ранок, і нарешті він зміг обговорити питання купівлі грени з чоловіком, який нічого не казав; його обличчя було закрите шовковою хустиною. Чорною. Увечері Ерве сховав грену між своїх особистих речей, обернувся спиною до Японії та приготувався до мандрівки додому.

Тільки-но він проминув останні будинки селища, як його бігцем наздогнав і зупинив іще один японець. Він щось вигукнув, схвильовано та наполегливо, а потім повів його назад, ввічливо, але рішуче.

Ерве Жонкур не володів японською мовою і не міг його зрозуміти. Але він здогадався, що Хара Кей бажає його бачити.

Хтось посунув ширму з рисового паперу, і Ерве Жонкур увійшов. Хара Кей сидів зі схрещеними ногами на підлозі у дальньому кутку кімнати. Його вбрання було темним, без жодних прикрас. Єдиною видимою ознакою його влади була жінка, що нерухомо лежала поряд з ним, головою на його колінах, із заплющеними очима, сховавши руки у складках широкої червоної сукні, що розкинулася, мов полум’я, на циновках попільного кольору. Японець повільно провів рукою по її волоссю: він ніби гладив хутро сплячого дорогоцінного звіра.

Ерве Жонкур перетнув кімнату та, помітивши жест господаря, всівся перед ним. Вони мовчки дивилися в очі один одному. Непомітно увійшов слуга, поставив перед ними дві філіжанки чаю і зник, мов не було його. Тоді Хара Кей заговорив своєю мовою, співучим голосом, схожим на фальцет, але, безумовно, ненатуральним. Ерве Жонкур слухав. Він не зводив погляду з Хара Кея і лише на мить, майже не усвідомлюючи цього, глянув на обличчя жінки.

Обличчя було дівоче, навіть дитяче. Він відвернувся.

Хара Кей замовк, узяв одну з філіжанок, підніс до вуст, удав, що смакує чай, відтак промовив:

– Будьте ласкаві, скажіть мені, хто ви такий.

Він говорив французькою, дещо розтягуючи голосні, і голос тепер був хрипкий, справжній.

Цьому чоловікові, найнеприступнішому в усій Японії, котрий розпоряджався всім тим, що світ міг вивезти з острова, Ерве Жонкур розповів, хто він такий. Він говорив рідною мовою, повільно, бо не знав, чи спроможний Хара Кей зрозуміти його. Інстинктивно він вдався до відвертості, нічого не вигадував, не замовчував, просто казав самісіньку правду. Важливіші події та незначні подробиці він викладав рівним голосом, не підкреслюючи їх жестами; з такою меланхолійною, невиразною монотонністю зазвичай читають перелік речей, що вціліли після пожежі. Хара Кей слухав, але на його обличчі не промайнуло навіть тіні якихось емоцій. Японець не зводив очей з вуст Ерве Жонкура, ніби той читав останні рядки прощального листа. Тиша й нерухомість панували в кімнаті, і малопомітний, звичайний рух здався Жонкуру моторошним тільки тому, що він був несподіваним.

Дівчина навіть не поворухнулася, вона лише розплющила очі.

Ерве Жонкур вів далі, не зупинився, але мимоволі глипнув на неї. І що ж він помітив, не припиняючи говорити? Ті очі не мали так званого східного розрізу, а ще її погляд був спрямований, з неприємною гостротою, саме на нього; мабуть, вона так дивилася від самого початку, але з-під вій. Ерве Жонкур, не перериваючи своєї оповіді, зиркнув у другий бік, якомога спокійніше, прагнучи, щоб його голос аніскільки не змінився. Він зупинився, лише коли йому в очі впала філіжанка з чаєм, що стояла перед ним на підлозі. Ерве підняв її однією рукою, підніс до вуст і став повільно пити. Відтак повернув філіжанку на те саме місце та знов заговорив.

Події у Франції, поїздки за море, запах шовковиць у Лавільдьйо, дим паровозів, голос Елен… Ерве Жонкур розповідав про своє життя так, як іще ніколи нікому не розповідав. Дівчина й далі гостро дивилась на нього, це змушувало Ерве добирати такі слова, що могли б врізатися в її пам’ять. Кімната, здавалося, навіки занурилась у нерухомість, аж ось раптово, зовсім безшумно, її рука вислизнула зі складок сукні та зісковзнула на циновку. Ерве Жонкур побачив бліду пляму на межі свого кола зору, потім помітив, як білі пальці злегка доторкнулися до філіжанки Хара Кея, рушили далі й упевнено підхопили іншу філіжанку – неймовірно, але це була та філіжанка, з якої пив він сам. Іще мить – і вона забрала філіжанку з підлоги. Хара Кей ніби нічого не помітив: як і раніше, він без жодного виразу на обличчі стежив за вустами Ерве Жонкура.

Дівчина ледве підвела голову.

Уперше вона перевела погляд з Ерве Жонкура на філіжанку з чаєм.

Спроквола покрутила її, а потім торкнулася вустами достеменно того краю, з якого пив він.

Заплющивши очі, дівчина ковтнула чаю.

Відняла філіжанку від вуст.

Повернула на місце, з якого взяла її. Сховала руки між складками сукні.

Схилила голову на коліна Хара Кея.

Із розплющеними очима, з поглядом, спрямованим на Ерве Жонкура.

Ерве Жонкур говорив іще довго. Замовк лише тоді, як Хара Кей відвів від нього очі й нахилив голову.

Запала тиша.

Французькою мовою, дещо розтягуючи голосні, голосом хрипким, справжнім Хара Кей промовив: