Ада Самарка - Смак заборони

— А тепер ви як?

О Боже… Імрая… Як боляче згадувати все це, коли пальми й олеандри залишилися за проміннячком залізниць, під колісьми 12-го поїзда, що давно відстукотіли, коли Агнець знову слинить мені піхву, а шкільні будні не несуть у собі нічого втішного!

— А тепер ми ось тут…

— І до якого ви пробудете? Тижнів зо два?

Я тріумфально посміхнулася:

— Яке там! Два місяці, як мінімум.

— Отакої! Чого це твій татусь розщедрився? А як там стосовно волі? Ще й досі випасає тебе на повідці?

— Певна річ. Тільки мені його, якщо чесно, просто шкода. От я й не воюю.

— Як зворушливо, — вона кивнула на чашку недоторканої кави, — пий давай.

Танька палко обійняла мене, запевняючи, що страшенно скучила.

Віра досить холодно, досить очужіло дивилася в якийсь незрозумілий проміжок між нами. І тієї ж миті, коли вона, мов серфінгіст із реклами, що підноситься назустріч хвилі, яка мчить на нього, плавно перемістила свій погляд з вершини гребеня на небо (тобто на щось, або, точніше, на когось, хто, схоже, вже кілька секунд стояв у мене за спиною), тієї ж миті я відчула, як мій байдужий палець було підхоплено…

…Як чиясь рука доторкнулася до моєї руки, підхопила мій палець, несильно потягла до неба.

— Ну, звісно, я так і думав. Ай, ай, ай, — у мене побіліли щоки й перехопило подих.

— Краса жінки, — весело мовив Альхен, — починається з манікюру! Скільки разів я тобі про це казав?

— А, це ти… — буркнула я, висмикуючи руку, — мені й так подобається.

Лак, взагалі, був страшний, яскраво-червоний, але стійкий і все ніяк не хотів остаточно злущуватися, залишав посеред кожного нігтя по кривій смузі.

— Ну, привіт, Левеня, — він зняв окуляри, блиснув своїми бурштиново-жовтими зміїними очима.

— Привіт, чудовиську.

— Так… А, ну, власне… — доторк брунатним пальцем до брунатного шраму на брунатних грудях, трохи підняті виглянсовані плечі й опущена, мов у хижака, голова, — із чоловічої точки зору вигляд маєш розкішний. Просто розкішний. Волосся, груди… просто молодець. А ти що, підфарбувалася?

— Де?

Вони з Вірою посміхнулися й перезирнулись:

— Ну, на голові, наприклад?

— Та нічого я не фарбувала!

— Ну, гаразд, це не так важливо, просто волосся в тебе якось посвітлішало в порівнянні з минулим роком. А взагалі, мені чомусь думалося, що ця твоя принадність зникне разом із дитинством, а виявилося, що ні, навіть навпаки. А ось за манікюр тебе варто було б нашльопати.

Я, мліючи, посміхнулася й булькнула кавою, дивлячись на нього крізь пластмасову чашку.

— Ну, а як щодо обмежень і заборон? Блокада, як і раніше, тримається?

— Аякже, все, як раніше.

— Атож, вірю. Он там твій тато йде, — він відвернувся, цієї ж миті по моєму плечі постукали, і коли я озирнулася, то батько вже йшов геть, відтягуючи мене за собою на невидимому, але дуже міцному повідці.

— До нових зустрічей, — сказала я, підводячись, — ми їдемо наприкінці липня.

— Та за цей час можна багато встигнути! Вигляд маєш чудовий! — долинуло до мене з того кінця тенту.

Nach Mittag (по обіді)

По обіді, нехтуючи дорогоцінною сієстою, татусь вирушив зі своєю слухняною дитиною в Ебру, шукати квартиру. Цехоцькі нахабніли від сезону до сезону й цього разу готувалися здерти з нас кругленьку суму. Ми брели розжареним шосе, й було видно, як на асфальті з’являються міражі тремтливих калюж із відображенням машин, що проїздили повз нас, та білясто-блакитного неба.

— А що, я чула, до нас, може, Мирослава приїде? — запитала я, щоб розрядити обстановку (за балачки з Сашком мені добряче перепало).

— Ти взагалі коли-небудь слухаєш, що тобі кажуть? — буркнув татусь.

— Ну…

— Вони вже взяли квитки!

— А! Справді? А Валентин із Марійкою теж будуть?

— Не дратуй мене. Звичайно, будуть.

Це була перша темна пляма, що виникла на світлій смузі мого прийдешнього й відносно безхмарного життя.

У Києві ми бачилися не просто рідко — я та моя сестра, старша за мене на 14 років, яскравий приклад добропорядної матері-господині, відповідального співробітника й просто дуже серйозної людини. Татова радість і втіха. А я і в найстрашнішому сні не могла припустити, що це добропорядне сімейство навідається до нас у Імрайку.

Нічого нормального ми цього разу не знайшли, і крізь ту ж таки несамовиту спеку, розжареним, як пательня, шосе рушили до «Марата», де містився невеличкий стихійний ринок, — щоб купити фруктів-овочів.

На зворотному шляху нам посигналив червоний «Фольксваген» (а в мене вже відпадали руки, запліталися ноги й у роті пересихало). Цехоцький вистромився з відчиненого вікна та, спираючись на кермо, звелів закидали свої сумки в багажник і сідати.

Татусь почав молоти якусь маячню, не треба, мовляв, ми самі, а я пожбурила пакунки на асфальт і заволала, що зараз просто впаду, і якщо пропонують, то чому б нам, власне, й не під’їхати? Одним словом, ми все-таки доїхали, але після цієї битви татусь зі мною не розмовляв аж до вечора (почалося). Я, бачте, напружую їх.

На пляжі грали в м’яча. Всі автори книжок про Лоліт і німфеток вважають за свій обов’язок описати гру в м’яча.

Танька стала так, щоб я відбивалася в темно-зелених окулярах не тільки в татуся, але й у Альхена, що засмагав неподалік. Грати запропонувала вона, саме після того, як із фосфоресціюючими відбитками на своїй німфетській шкірі прибігла до мене з обіймів Диявола. Кидала м’яча найбезжальнішими прийомами — так, що я перебувала в стані постійного стрибка. Я силкувалася тягти носочок і прогинати спинку. А клятий шмат гуми так і пантрував, аби вилетіти за поле, кудись у бік тентів, і я крутила озаддям, діловито плазувала поміж лежаків, поки м’яч котився геть від мене та завмирав, змушуючи завмирати й мене, за півметра від нерухомої ноги Альхена. Він же, дивлячись нібито кудись у далечінь, жодного разу навіть не нахилився, щоб підняти його й доторкнутися чолом до мого рудого відстовбурченого чубчика. З радісним криком я хапала втікача та летіла назад, із припливом люті кидаючись у гру.

Ми починали помічати окуляри. До того більше уваги мимоволі припадало на синю ганчірочку на його тілі, яка раніше була чимось посереднім під час ловів та обміну гарячими поглядами крізь чотири сонцезахисні скельця.

І коли я нарешті не спромоглася спіймати розжареного м’ячика, але наздогнала його й пожбурила, дозволяючи собі з положення «упор сидячи» глянути в чарівне підтентя, то…

Це було — як би вам пояснити — схоже на якесь миттєве замерзання, обмороження: замість розкішного багаття там біліли снігові замети, замість кипіння життя й пристрасті, панувала гнітюча темрява й не лишилося жодного сліду колишнього взаєморозуміння. Коли я глянула в той бік, уся магія, всі дзвінкі чари — зрозумій, читачу — все найпрекрасніше було зруйновано тією вбивчою сценою, що розгорнулася перед моїми очима, які досі відбивали рештки згаслого полум’я:

Аналогів немає. Довге жовте волосся, що здавалося несправжнім, колихалось на легкому вітрі; за особливого переломлення розсіченого тентом світла воно переливалося в золотавий сонячний промінь. Струнке, гнучке, невагомо-витончене тіло, яке ніби ще потоншало, граціозна хода, ідеальне, ніжно засмагле личко класичної слов’янської красуні, щось іронічне в обрисі губів, щось гордовите в лінії світлих брів. І погляд, мов промінь маяка, байдуже, не зупиняючись, пролетів по моїй скорченій постаті. Й Альхен, о, Альхен, обіймав її своєю засмаглою лапою, уже давно не дивлячись на Адору, розпластану долілиць із окулярами, що впали на бетон. М’яч просвистів за сантиметр від мого вуха й приземлився в калюжу за моєю спиною, облив брудним теплим душем, і, очевидно, покотився в бік поруччя, тому що Танька заволала, тицяючи пальцем кудись за мене. Я спіймала м’яча біля самого краєчку бетонної стіни.

— На, Тань, я чогось не хочу більше грати.

Розсікаючи іскристу хвилю, я пірнула на самісіньке дно, перебираючи пальцями ледь помітні без маски камінчики, стабілізуючи свої розбурхані почуття. А коли виринула, вже ніщо не обтяжувало моєї свідомості, не змушувало думати про його погляд щоразу, коли ставила одну ногу поперед другої.

Мов сновида, я подалася в безтатусеві простори, опинилась на скелі над ліфтовим козирком, у товаристві Таньки. Виявляється, ми грали в карти.

— Слухай-но, а це що, Надія приїхала?

Танька здивовано глянула на мене понад віялом із карт.

— Ні. Звідки ти взяла?

— А хто тоді он та білявка, що з твоєю мамою зараз розмовляє?

— А, це Оксана, вона приїздила сюди минулого серпня. Нас тоді вже не було. Залишився тільки Сашко. Я її зовсім не знаю.

— Ясно (але не втішає).

— А ми цієї зими в Пітер їздили.

— Я була там минулого липня, — байдуже збрехала я.

— У нього там така квартира! Знаєш, скільки ванних?

— Скільки?

— Дві! А кімнат аж п’ять!

— Він що, переїхав?

— Ні, він уже багато років там живе.

А це що таке? Виходить, оповідання про скромну роботу тренера з кунгфу й кімнату в комуналці на Ліговці — брехня?

— А де ж він працює?

— У офісі. Знаєш, у них там відик стоїть і стільки мультиків усіляких — я майже все передивилася. Там є «Алладдін», і «Русалонька», і «Чіп і Дейл».

— Я розумію, що в офісі. А чим саме він там займається?

— Відики дивиться… А ще там такі фільми класні є…

Коли ми з татусем чергового разу прогулювалися набережною в класичному мовчанні, мій напружений погляд під різними ракурсами сканував Гепардову спину — аж надто незграбно зігнутий, він цілувався зі своїм білявим сонечком. Вона лежала на животі, на його червоному рушнику, і, теж зігнута, тяглася до нього, мов прекрасна рожева з білим повитиця.

На завершення цього розділу напишу, що суворо наказала собі вести ретельний облік усіх своїх імрайських пригод — якщо вони, звичайно, виникнуть (у чому я вже починала неабияк сумніватися). У всякому разі, подертий зошит зі списаною обкладинкою, дорогий, мов життя, в своєму другому з сорока шести днів задерикувато повідомляє: «Нічого, я всім вам іще покажу!»

Наведу вам одну цитату: «…Маленькій Вірджинії ще не сповнилося 14-ти, коли нею оволодів Едгар… Провели медовий місяць у Санкт-Петербурзі на західному узбережжі Флориди». Це така ось незрозуміла відповідь на моє «ворожіння по книжці».

З мокрим волоссям і татусем на пірсі «зони причалу», з цілим пляжем між нашими войовничими думками, я розмістилася на трьох дошках верхнього ярусу, що лишились від зруйнованого хвилеріза. Надягла навушники, під голову поклала згорнутого валиком рушника, витяглася й відчула цілковите блаженство. О цій ніжній ранковій порі ніхто не чіпав мене й не згонив із сонця. Так, напевне, збігла приблизно година (зважаючи на кількість боків, які віддали, на 90-хвилинній касеті).

Коли я підняла праву, повернену до обрію ногу, випадково скинула вниз свою зняту через непотрібність панамку і приставила долоню козирком до лоба — обличчя моє спалахнуло новою Авророю. Ви тільки уявіть, як ці ніжні помаранчево-рожеві переливи грали на моєму веснянкуватому личку, вимальовуючи теплу, ніжну посмішку.

Він виймав із рюкзака свій рушник і дивився на мене. Він розстеляв його на лежаку й дивився на мене. Він дивився на мене з-під своєї чорної майки, яку скидав, квадратіючи мускулами преса. Він дивився на мене через плече, коли скидав кросівки. Він дивився на мене, виходячи з кабінки для переодягання. Він просто дивився на мене, стоячи за десять метрів, спираючись на поруччя. Купання під цими поглядами нагадувало мені борсання в теплих прозорих хвилях. Ці погляди були начебто відчутні.

Ну, а потім мене зігнали з пірсу, сказали, що час додому, що сонце припікає, що спекотно (й що йог сраний піддає жару — говорилося в німому підтексті) — щоб негайно збиралася.

Я скупалася на доріжку і, обсихаючи на тому самому поруччі, виявила, що їхнього полку прибуло. Прийшло Створіння разом із Вірою і Рудою. Ну, звісно — привіт-привіт, здрасьте-здрасьте, фальшивенькі личка, криві посмішечки. А потім papah чогось передумав іти — сонечко сховалося за абсолютно невидиму мені хмарку, Альхен без вісти зник, (сидячи на іншому боці пірсу, просто піді мною, прихований солодкою вадою в радіусі батьківського локатора, тим самим для ворога зовсім невидимий). Я посміхнулася й сказала, що піду стрибну з пірсу. Спустилася сходами й під смугастою тінню навислого над нами другого ярусу доторкнулася кінчиками пальців до гарячої тканини його плавок і за мить уже шумно падала в теплу воду, ще й досі відчуваючи під коліном начебто випадкове ковзання його напруженої руки.