Полистав список абонентів у телефоні.

Мама, далі… Майя…

Стис у руках слухавку.

Так хочеться набрати. Почути її голос… Серце болить фізично… Чув, що так плаче душа…

Але зв'язок Майї з Єгором стояв перед очима. Коли хоч на хвильку уявляв, як його брат торкається жінки, яку Макар кохає всім серцем — божеволів. І не заспокоювало те, що це було до нього, що не було почуттів. Адже у готель вона поїхала вже будучи одруженою. Та й Єгор намагався звабити не одиноку жінку, а братову дружину… Свідомо… Чи зможе він це пробачити? Чи зможе жити з цим далі?

«Жити з цим далі…» — раптом застукало в голові.

Навіть якщо й розлучиться — що від цього зміниться? Як складуться їхні стосунки з братом? Досі вони нічого не казали матері. Але ж вона не сліпа. Рано чи пізно — запитає і про невістку, і про незрозумілу поведінку синів. Як це переживе?

Рішення проблеми прийшло саме по собі…

— Що-о?! Навіть не думай! Я в житті на таке не погоджуся! — кричав, мов несамовитий генерал, коли почув, що замислив Громов. — Що я тобі говорив недавно?! Га?! Щоб твої особисті проблеми не мали нічого спільного з роботою! Говорив?!

— Це єдиний вихід, — спокійно відповів Макар. — На інше Мухарський не погодиться. Та й моє особисте життя тут ні до чого.

— Ага! Ні до чого! Так я тобі й повірив! — іронічно скривився керівник. — Дружину кохаєш, а пробачити не можеш. Думаєш, щезнеш з її життя — і всім легше стане. Тоді задай собі питання, може й не любиш зовсім? — раптом полагіднішав. — І не витріщай на мене очі. Я все знаю про своїх підлеглих. Робота така… — закурив свою люльку сивочолий Орест Сергійович. — Ви мені, як діти. Як сім’я…

– Єдине, що може зацікавити «Муху» — це я, — монотонно і впевнено ще раз озвучив начальникові Макар. — На мене він обміняє будь-кого. Я йому в таких печінках сиджу, що за мою голову він цілий список полонених без усіляких там перемовин віддасть. Лише одна вимога з мого боку: звільненню підлягатиме не тільки Яровий, а ще двоє хлопців Давид і Арсен Беляєви.

— Я сказав — ні!!! — знову зірвався Таран. — Навіть слухати не буду!

Та як не крутив генерал, а кращого вирішення проблеми не було.

Нарешті наважився й поговорив зі своїм безпосереднім керівником.

— А твій Громов молодець, — примружив очі начальник. — Самовіддано працює. Давай йому зелене світло. Нехай домовляється з Мухарським. Витягує цього щура на сіру зону. А далі… Думаю, що ми вирішимо цю проблему без жертв з нашого боку. Є деяка інформація…

* * *

— Ну, синку, бережи себе, — мов рідного обійняв і притис до грудей Громова генерал Таран, коли той у повній амуніції зайшов попрощатися. — Ти ж повинен їхати в другій машині колони?

— У другій, — підтвердив Громов.

— Сядеш в іншу, — наказав Таран. — Ми її спеціально підготували.

— Як скажете, — без зайвих питань погодився Макар і вийшов з кабінету.

— З Богом, — перехрестив його услід генерал.

— Полковника Страхова до мене! Негайно! — наказав підлеглому у приймальні.

— За успішне проведення операції, відповідаєш головою, — суворо попередив, полковника, який щойно увійшов. — З голови Громова й волосина не повинна впасти. Доповідатимеш по ходу дій. Все. На зв’язку…

— Слухаюсь! Дозвольте йти? — відрапортував Страхов.

— Біжи!!! — заревів схвильований Таран.

Орест Сергійович важко опустився у шкіряне крісло. Витяг пластинку сердечних таблеток, розпечатав, поклав під язик. Відкинувся на спинку, заплющив очі. Руки його помітно трусилися…

— Повертаємося на базу, — нарешті, вже за північ, почув голос полковника Страхова по закритому каналу зв’язку. — Троє заручників у нас. Противника знищено. З нашого боку — дин важко поранений. Без свідомості. Втратив багато крові. Терміново веземо у шпиталь.

— Х-хто? — серцем відчув недобре генерал.

— Громов. На під’їзді до встановленого місця другу машину колони розстріляли.

— Макар поїхав у другій машині? — не зрозумів генерал.

— Так.

— Але ж я наказав йому сісти в іншу, трясця його матері!

— Сам автомобіль Громов поміняв. Але порядок руху колони не обговорювався. Макар дав слово Мухарському, що їхатиме у другій машині. Тому…

— Все відбулося так, як ми й припускали, — важко задихав Таран. — За планом Мухарського Громов не мав доїхати до місця зустрічі живим…

«От засранець, — подумки вилаявся на Макара. — Все до дрібниць продумав, коли домовлявся з противником. Все обміркував… Тримайся, синку. Ти нам живий потрібен. Нам і… — легко усміхнувся, — своїй Майї».

Не втрачаючи ні хвилини, схопив піджак і поїхав у шпиталь. Найактуальнішим питанням було з’ясувати, наскільки важко поранений Громов і зробити все, щоб підняти його на ноги.

— Зараз ще рано про щось говорити, — пояснював начальник хірургії у шпиталі. — Стан критичний. Йде операція. Він втратив багато крові. Привезли без свідомості. Як тільки щось проясниться — зателефонуємо. Чекати тут, пане генерале, немає сенсу. Операція може тривати кілька годин.

Таран вийшов на свіже повітря.

Задивився на зоряне небо.

Тоді сів у машину й наказав водію їхати до квартири Громова.

«Треба привезти Майю. Якщо Макар виживе, вона повинна бути першою, кого побачить, коли розплющить очі», — вирішив.

* * *

Щоб врятувати життя Громову лікарям знадобилося більше п’яти годин. Велика крововтрата давалася взнаки. Під час операції навіть зупинилося серце. Медики використали дефібрилятор і застосували електричний розряд. На реанімацію пішло близько однієї хвилини. Але цього вистачило, щоб Макар устиг побачити потойбіччя…

Він раптом усвідомив, що бачить себе зверху. Ось лікарі метушаться над його тілом, щось кричать, бігають… А ось ще вище нього, десь на стелі… Вікторія… покійна дружина. Вона вагітна, як за життя. Тягне свої руки… Кличе до себе… Йому не хочеться йти. Якась вона чужа, далека. Макар уже ледь пам’ятає її обличчя. Але вона наполягає, зове.

Розслабився. Вже готовий був поринути в її обійми, як відчув чийсь теплий, приємний, ніжний дотик. Подивився униз, а там… Майя… Вона простягла свою руку й намагалася опустити його на землю. Їй зовсім трішечки не вистачало, щоб дотягтися, ухопити… От якби Макар допоміг і трохи нахилився — вона б врятувала. Але він не поспішав. Все про щось думав, сумнівався. Віддалявся. Її очі наповнилися сльозами. Майя не покидала надії. З останніх сил тягнула свої руки… Тягнула, аж поки не дотяглася. Взяла у свої обійми, притулила до своїх теплих грудей. Макар навіть почув, як стукає її серце. Обцілувала миле обличчя. Що це? Макар відчув солоний смак на устах. Солоний, але такий незвичайний… такий цілющий… Він вдихнув у нього життя! Повернув з того світу! Не дав померти! Це смак сльози… життєдайної, кришталево-чистої сльози найріднішої людини — жінки, яка так його любить…

Біля ліжка чоловіка Майя проводила майже цілі дні. Хоч це й реанімація — їй дозволили. Адже вона не просто дружина, а й сама лікар.

Макар уже кілька днів був у комі.

— Не хочу вас лякати, але якщо найближчим часом не прокинеться — прогнози невтішні, — співчутливо мовив хірург Максим Андрійович, який його оперував.

— Він — сильний, — утираючи вологі очі, відповідала Майя. — Вірю, що зможе…

— Дай, Боже, — похитав головою лікар, — дай, Боже.

— Коханий, — плачучи узяла його руку у свої долоні, коли залишились наодинці. — Може для когось ти гарна людина, брат, син. Але для мене ти — весь світ… Я винна перед тобою, — проковтнула сльози. — Знаю, що не пробачиш, розлучишся. Ми не будемо разом. Але я вдячна долі, що ти був у моєму житті, наповнив його сенсом. Нарешті відчула, що живу, люблю, дихаю на повні груди. Завдяки тобі у моїх грудях б’ється закохане серце, співає душа. Спасибі… Знаю, коли прокинешся — не захочеш, щоб я була поряд. Не наполягатиму, щоб ти передумав. Не ображуся. Як тільки переконаюся, що ти отямився і все буде добре — зникну з твого життя, більше не нагадаю про себе. Розчинюся в просторі, наче й не було. Не потривожу. Одужуй, мій рідний. Тільки одужуй… — поцілувала його руку.

Потім, витираючи рясні сльози, що градом котилися обличчям, нахилилася й легенько притулилася до його уст…

* * *

— Ну, Майєчко Матвіївно, — наступного дня радісно зустрів її у коридорі шпиталю лікар Макара. — Що ви зробили — я не знаю, але як тільки учора поїхали — ваш чоловік прийшов до тями. Він просто молодець. Справжній борець. Неабияка жага до життя. Тепер все буде добре. Не здивуюся, якщо скоро стане на ноги. Ми вже провели всі необхідні процедури. Завтра навіть плануємо перевести його у звичайну палату. Вітаю.

Майя завмерла.

Щодня молилася Богу, щоб ця мить настала. Ревно просила. І ось… Всевишній почув її молитви. Коханий одужує. Скоро стане на свої ноги.

Чому ж їй так важко? Чому плаче серце? Чому не може стримати сліз?

«Слава Богу, — застукало в її голові. — Одужуй, коханий мій, — на очі навернулися сльози. — Одужуй і — прощай…»

— Ой, — не зрозумів Максим Андрійович, коли зайшов у палату до Макара. — А хіба Майя Матвіївна ще не дійшла до вас?

— Вона тут? — запереживав Громов. — Прийшла?

Усі ці дні він чув її з далекого забуття. Кожне слово. Душа розривалася від того, що лежав нерухомо, не міг обняти, сказати, як любить, зовсім уже не сердиться… А вчора, коли, плачучи, просила його одужати й практично прощалася — серце не витримало. Здавалося вискочить з грудей. Калатало, як божевільне, допоки шалена доза адреналіну не включила повну свідомість, повернула до життя, розірвала невидимі пута, що скували тіло.

Прийшовши до тями, він шукав її очима, але не знайшов.

Лікар запевнив, що Майя прийде зранку. Тому сьогодні здригається, як тільки відчиняються двері в палату. Вона? Ні… Може, зараз? Знову ні… О, Сило Небесна! Як витримати? Як дочекатися? Сказати все, що на душі. Обняти. І нехай все буде, як раніше і навіть краще…

Нарешті ця мить настала. Прийшла. Лікар каже, бачив Майю у коридорі.

— Ви точно її бачили? — уточнив Макар. — Не помилилися? Бо щось довго немає.

— Точно, — запевнив лікар. — Навіть поздоровався. Привітав. Сказав, що ви прийшли до тями і тепер все буде добре.

— Що? — боляче скривився Макар. — Ви сказали їй, що я отямився?

— Так. Вона аж заніміла від несподіванки. Чесно кажучи, я очікував трохи іншої реакції.

Макар заплющив очі й важко дихав.

— Нав-віщо… — ледь прошепотів, — сказали… Вона не прийде, — міцно стис повіки. — Не прийде…

Майя ж вийшла у двір шпиталю. Сіла на лавицю. Підняла очі. Задивилась на блакитне небо.

«Не плач, що все скінчилося. Радій, що це було», — згадала чиїсь мудрі слова.

Задзвенів телефон.

Незнайомий номер.

Вона не відповідатиме. Втомилася. Навіть не підозрює, що Макар попросив лікаря й не може їй додзвонитися. Ще треба заїхати на роботу, написати заяву звільнення. Потім зібрати речі й встигнути на вечірній поїзд до свого обласного центру.

— Ви дружина полковника Громова? — раптом почула над головою.

— Ще так, — боляче усміхнулася.

— Можна, я присяду? — спитала жіночка років під сімдесят.

Майя ствердно кивнула головою.

— Моє прізвище Беляєва, — пояснила. — Ризикуючи власним життям, ваш чоловік врятував моїх дітей, витяг їх із самісінького пекла, — утираючи очі, промовила жінка. — Я багато порогів оббила, шукаючи допомоги, але відгукнувся тільки він. Щовечора молилася за нього на цій вервиці, — показала довге намисто з розп’яттям. — Коли дізналася, що він поранений, у шпиталі — прийшла, щоб подякувати. Але чую, що непритомний. Ви повісьте йому на шию цю вервицю, — простягла руку. — Може мої недостойні молитви на цих зернятках хоч чимось допоможуть.

Майя обійняла жінку.

— А ви знаєте? — не в змозі стримати сльози, промовила. — Макар учора отямився. Це, напевно, дякуючи вашим молитвам. Спасибі вам. Він буде дуже щасливий, коли дізнається про це. Зайдіть до нього.

* * *

Минув місяць.

— Тобі вже гріх тут відлежуватися, — суворо мовив генерал Таран, коли прийшов провідати Макара у шпиталі. — Звільняй місце для справжніх хворих.

Вони прогулювалися подвір’ям. Громов ще підпирався на палицю.

— Я й сам уже не дочекаюся, — зціпивши зуби від болю, повільно сів на лавицю.

— Та жартую, — посміхнувся Орест Сергійович. — Ти ж нам здоровим потрібен. Лікуйся.

— Ніяк не второпаю до пуття, що ж тоді відбулося? — вирішив прямо поговорити з начальником Макар. — Яким дивом я лишився живий, а Муха…

— Розвідка донесла, що Мухарський добряче надоїв своїм нагорі, — розповів Таран. — Вони готові його злити. Єдина задача — витягти його у сіру зону, щоб жодна сторона не несла відповідальності. Ось тут твоя пропозиція із самопожертвою дуже знадобилася. У результаті Муха був знешкоджений, заручники врятовані.