— Тобто ми з Мухою гадали, що граємо удвох, а насправді… — задумався Макар. — Я відіграв роль «пішака»?

— Ну-у, чому відразу — пішака? — ховаючи веселі очі, мовив генерал. — Скоріше живця. От, якби раніше думав головою, а не… Серцем! — твердо уточнив Орест Сергійович, — міг би відіграти зовсім іншу роль.

— Гаразд, — все ще не міг до кінця всього зрозуміти Макар. — Щось я не второпаю. Якщо вже все було продумано до таких дрібниць, якого милого я ледь Богу душу не віддав? Ви що, справді вирішили мною пожертвувати? — трохи роздратовано запитав.

— Ти при своєму розумі? — не стримався начальник. — Полковник Страхов, чорти б його узяли, недооцінив противника, гад, уявляєш? Досі ж усіма подібними операціями керував у мене ти. Я особливо не втручався. А тут… Хоч у тому, що сталося, й позитив є… — хитро примружив очі генерал.

— Серйозно? — насупив брови Макар.

— Ага, — повеселішав Орест Сергійович. — Он, поглянь, — кивнув на жіночу постать, що стояла неподалік. — Дорогенька ви наша Майєчко Матвіївно, — швидко піднявся і галантно поцілував руку дамі бувалий офіцер. — Я тікаю. Все. Віддаю його у ваші цілющі руки. Бережіть цей скарб. Він нам дуже потрібен.

Майя повільно підійшла.

Макар обперся на палицю й спробував підвестися.

— Не треба, прошу, — запереживала жінка. — Якщо дозволиш, я присяду поруч.

Два дні тому їй зателефонував Єгор. Казав, що Макар просить приїхати.

«Напевно, хоче остаточно вирішити справу з розлученням, — подумала. — Адже протягом місяця ні разу не зателефонував. Та й зараз через Єгора спілкується».

— Сідай, — мило усміхнувся.

Макар мовчки любувався своєю дружиною.

Як міг їй не довіряти? Як міг не бачити тої глибокої любові, що випромінюють її небесні очі?

Картав себе.

Майя, нічого не розуміючи, мовчки очікувала вердикту. Хоч розірвання їхнього шлюбу вважала неминучим, протягом місяця не раз телефонувала у шпиталь і цікавилася самопочуттям чоловіка.

«Головне, щоб він одужав, решта — не має значення», — вважала, хоч серце розривалося від болю й любові.

Макар знав про її дзвінки, адже ошелешений лікар ніяк не міг второпати, що відбувається між Громовими. Очевидно, що обоє кохають, але чомусь не разом.

— Ти хочеш обговорити наше розлучення? — нарешті не витримала й важко запитала.

— Коли я отямився, був певен, що перше обличчя, яке побачу — буде твоє, — наче й не почув дружину Макар. — Але не побачив. Чому? — боляче усміхнувся.

— Я думала… — зніяковіла Майя. — Ти не захочеш… Відштовхнеш… — не могла знайти слів, щоб пояснити свої відчуття.

Громов простяг руку, погладив шовковисте волосся, ніжно торкнувся коханого обличчя.

— То ти не розлучатимешся? — боязко прошепотіла Майя.

— Яке розлучення? — весело насупив брови Громов. — У нас щасливий, міцний шлюб, якому можуть позаздрити бувалі сімейні пари. А щоб він був ще міцнішим… — нахилився й прямо на вухо прошепотів, — подаруй мені дитину.

— Що? — не могла повірити розчулена жінка.

Здалося, у цю мить земля розійшлася й вона не відчуває її під ногами. Все зупинилося, завмерло в очікуванні повторення найзаповітніших слів.

— Народи мені дитинку, — із задоволенням, ще раз повторив Макар. Узяв її обличчя у свої долоні й ніжно поцілував.

— Як же я скучив за тобою, — задоволено заплющив очі.

Майя не могла стримати емоцій.

— Чому ти раніше мене не покликав? — крізь сльози питала. — Чому чекав так довго?

— За моїм проханням Єгор знайшов тебе відразу, — пояснив Громов. — Сказав, що ти взяла відпустку на місяць з наступним звільненням. Я вирішив, що відпочинок тобі й справді не завадить. Тому відпустка добігла кінця, тебе чекає робота і чоловік. Пора повертатися додому.

* * *

Ніна Володимирівна Власова весело метушилася біля святкового столу на подвір’ї, під густим виноградником. Тепер вона мешкала в столичному просторому будинку разом зі своєю свахою Анастасією Громовою. Макар з Майєю вирішили, що двом одиноким жінкам буде веселіше разом, та ще й поряд.

— Настю, ти пиріг прикрила рушником, щоб не охолонув, доки діти приїдуть?

— Ой, лишенько, — замолила Анастасія Марківна. — Він іще в печі. От стареча голова, — побігла до хати.

Автоматичні ворота відчинилися й на подвір’я заїхала машина Макара.

— Мої ж ви солоденькі, — підійшла Ніна Володимирівна. Привіталася з дочкою і зятем. — А де моє найдорогоцінніше сонечко? — не зрозуміла.

— Ваш онук має своє власне місце в автомобілі, — пояснив Макар, беручи на руки сина, восьмимісячного Данилка. — А де мама? — не побачив найріднішої.

— Вона не вберегла найголовнішу святкову страву й тепер бідкається біля плити, — пояснила Ніна, забираючи з рук зятя свого онучка.

— Ясно, — усміхнувся Макар. — Весело у вас тут, бачу.

— Синку, приїхав, — донісся з ґанку голос Анастасії Марківни.

— Привіт, матусю, — підійшов, поцілував неньку.

За хвилину всі уже сиділи за столом. Малий Данилко грався на зеленому газоні з м’яким білим ведмедиком.

— Це, мабуть, Єгор, — сплеснула руками Анастасія Марківна, коли автоматичні ворота знову повільно розійшлися.

Точно. На подвір’ї з’явилася ще одна машина з якої вийшов усміхнений Єгор зі своєю новою, тепер уже законною дружиною Лідою.

— Усім привіт! — весело привітався й поклав на стіл здоровенну солодку диню.

— Ну що? Пора? — багатозначно глянула на Анастасію Ніна. — Неси свій коронний пиріг. Тепер уже точно всі в зборі.

— Я допоможу, — підхопилася Майя.

Але у хвіртку несподівано подзвонили.

— Хто це може бути? — здивувався Макар. — Ми ще когось чекаємо?

Всі понизали плечима.

Відчинив, очам не повірив.

— Майє, це до тебе, — весело покликав. — Ходи, полюбуйся.

Здивована Майя підійшла до воріт.

— Сюрприз! Не чекала? — раптом побачила подруг Злату і Єву. — Думала, усе життя від нас тікатимеш?

— Мої дорогі, — зраділа Майя. — Яка ж я рада вас бачити, проходьте.

— А з фігурою треба щось робити, — прошепотіла на вухо Майї Злата. — Данилкові уже вісім місяців. Пора повертати собі форму, бо чоловік розлюбить.

— Я б з радістю, — загадково відповіла Громова, — але не можу…

— Що? — розкрили від здивування очі дівчата. — Знову?

— Так, шостий місяць, — засміялася Майя. — У мене ж критична межа репродуктивного періоду, — зиркнула на Єву. — Мусимо поспішати.

За столом стало гамірно й весело.

— Хвилинку уваги, — попросив Макар. — Я хочу підняти тост за жінок, — на мить задумався. — За матерів, які дарують нам життя, дружин, чиє кохання не дає вмерти на війні, подруг, — глянув у бік Єви й Злати, — які, не роздумуючи, готові підкласти дружнє плече у важку хвилину. Низький уклін за те, що ви є у нашому чоловічому житті. А ще… — на мить задумався, — хочу окремо підняти цей келих за незвичайну, хоробру, відчайдушну жінку, яка не просто докорінно змінила мене, але й буквально повернула з того світу, коли душа вже попрощалася з тілом — за мою дружину. Так, так, — підтвердив, коли побачив здивовані очі присутніх. — Солодкий смак її сліз назавжди залишиться на моїх устах. Як же я люблю тебе, серденько, — нахилився, поцілував кохану і свого синочка, який уже сидів поруч у спеціальному кріслі.

— А ще давайте піднімемо ці келихи за любов, — встаючи, скромно добавила розчулена Майя й погладила маленький хрестик на своїй шиї. — Щоб вона жила у кожному серці, наповнювала кожну душу, приносила мир. Щоб ми не хоронили наших чоловіків, — глянула на свекруху, — не плакали над ними пораненими, — глянула на Макара, — не переживали за своїх дітей, — згадала матір двох полонених синів і ніжно погладила голівку маленького Данилка. — Щоб не було окопів, боїв, згарищ… Щоб по мирному небу пливли журавлі…

Кришталеві келихи дзвінко задзеленчали, несучи в небо найкращі світлі побажання…

2018
  • 1
  • …
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • …
  • 24