— Майже рік? Ти ж лишень місяць, як розійшлася зі своїм співмешканцем? — не витримала Злата Захарова. Вона, як і решта дівчат, закінчила медичний факультет. Але за спеціальністю не працювала й одного дня. Відразу після інституту вискочила заміж за багатого красеня, народила йому трьох дітей. Наймолодшому тепер чотири роки. У свій час за кошт чоловіка відкрила своє туристичне агентство. Зараз успішно продає путівки на дорогі курорти.

— Це ми остаточно розійшлися місяць тому, — пояснювала Поліна. — А йшло до того вже давно. Тому я й шукала варіанти для нового знайомства у соцмережах. Самі розумієте, не буду ж я жити, як… Ой! З днем народження, сонечко, — раптом різко змінила тему Лісова й, посміхаючись на усі тридцять два зуби, кинулася обіймати Майю, яка щойно з’явилася.

Усі весело підтримали подругу.

— Ви — мої найближчі і найдорожчі люди, — незвично першою підняла келих сама Майя. — Сьогодні був важкий день.

— Можна собі уявити, — весело шепотілися подруги, слухаючи іменинницю. — Напевно весь медичний бомонд області був приведений у повну бойову готовність.

— Але найприємніше його довершити у колі вірних подруг, — продовжила іменинниця. — Ви — не просто друзі, ви — моя маленька родина, — Власова на мить замовкла, наче сльози проковтнула. Зворушені дівчата, як заворожені ловили кожне слово. — Я люблю вас, бо знаю, що кожна справді, щиро бажає мені добра. Тому, — очі її раптом заграли хитрим блиском, — думаю ви не образитесь і відпустите мене сьогодні раніше.

— Що? — загомоніли жінки. — Як раніше? Куди? Ми ж готувалися, сюрприз для тебе замовили.

— Вірю, вірю, — посміхнулася Майя. — Але я обіцяла мамі…

— Мамі?! — не витримала й перебила Валерія. — Ми думали, ти…

— Мамі, — спокійно уточнила Власова. — Вона в мене одна, тому я не змогла відмовити. Ще зранку обіцяла, що приїду, побуду з нею у цей особливий для мене вечір. Я впевнена, що ви зрозумієте.

— Ну хоч півгодинки у нас є? — якось жалісно запитала Злата.

— Тільки півгодинки, — погодилася Майя.

— Вона точно все чула, — сердито глянула на Поліну Лєра, коли іменинниця попрощалася й поїхала додому.

— Не д-думаю, — винувато опустила очі Лісова. — Я начебто відразу її побачила.

— О-о, щоб вам язики повідсихали, — рвучко піднесла до вуст келих з коньяком і сердито випила Єва. — Таке свято зіпсували. Вона ж додому поїхала, як не розумієте? З матір’ю завтра зустрічається, я знаю. Мовчала вже, бо ситуація й так не з приємних. За годину кожна з вас повернеться у свої гамірні, веселі родини. Поліна стогнатиме від задоволення в ліжку якогось турка, а вона? Хтось подумав про Майю? У такий день…

— Ну годі, годі, — зупинила її Злата. — Нервами тут не допоможеш.

— А чим допоможеш?! — ще дужче підвищила тон Єва. — Вона ж була у мене недавно на огляді. Ситуація критична, якщо найближчим часом не народить або хоча б не знайде постійного партнера — глибока старість їй точно не загрожує.

— Все так серйозно? — налякалася Злата.

— Ой, ніколи не вірила, що статеве життя впливає на здоров’я, — скептично кинула Валерія.

— Життя не впливає, а от його відсутність ще й як, — пояснила Євтухова. — Це я тобі, як гінеколог кажу. Хоч ти й сама дипломований медик, — махнула рукою, — не гірше за мене знаєш, що таке гормональний фон і які наслідки його порушення.

* * *

Семидесятирічна Ніна Володимирівна Власова — мати чотирьох дітей. Народила трьох хлопчиків і наймолодшу дівчинку: найстаршого Матвія, далі Дениса, Олега й наймолодшу донечку Майю. Усе своє життя тільки й пам’ятає, як шумно було у їхньому з чоловіком помешканні.

— Найбільше, про що мрію — це тиша, — вечорами жалілася чоловікові Матвію, коли той повертався зі служби в міліції і, втомлений, майже відразу лягав спати.

— Думай, що кажеш, нерозумна жінко, — сердився. — Страшного собі бажаєш.

— Тобі добре філософствувати, — у відповідь гнівалася молода Ніна. — Ти ж з ними нерви собі не гризеш. Прийшов, поїв, помився — і спати. А я вже не витримую. Четверо, до того ж одне за одним. Психіка інколи здає, — не говорила, а наче солила й перцем сипала.

— Така твоя жіноча доля, — відвертаючись до стіни й даючи зрозуміти, що втомлений, відповідав Матвій. — Хіба не знала, що в шлюбі діти народжуються? Доглядай їх і не нарікай. Краще подумай, кому Бог не дав такого щастя. Тоді й патякатимеш менше.

Власов був крутого норову, тому зайвий раз Ніна не ризикувала. Знала, коли можна понити, а коли треба й прикусити язика.

Відтоді минуло чимало часу. Торік поховала свого чоловіка Матвія. А слова його, мов викарбувані на її душі, залишились. Щодня їх згадує, коли блукає порожнім, німим будинком. Так прагнула тиші. Ось вона, довгождана тиша! Насолоджуйся тепер, скільки хочеш. Діти повиростали, повідлітали з дому. Хлопці по закордонах: Матвій у Німеччині лікарем працює, Денис — професійний програміст. Такі в Англії — на вагу золота, вже більше десяти років разом із сім’єю там живе й працює. Кілька років тому й Олега до себе забрав.

Інколи згадують стару неньку, телефонують. На літо, правда, онуків привозять. Тоді бабусине серце вже не прагне тиші, а сповна насолоджується веселим гамором. Але за місяць-два все знову стихає. Ніна Володимирівна залишається у повній тиші. Тільки найменша донечка, Богу дякувати, в Україні залишилася. У рідному обласному центрі живе й працює.

Сьогодні Ніна Володимирівна піднялася вдосвіта, замісила тісто. До приходу доньки пиріжки мають бути гарячі й духмяні. Пам’ятала, як у дитинстві маленька Майєчка не могла дочекатися, коли ненька дозволить їсти запашну смакоту й нетерпляче танцювала біля столу.

— Ще гарячі, зачекай, — пояснювала найрідніша.

— Та я лише потримаю, — просила доця.

Ніна здавалася й протягувала маленькій свіжу солодку здобу. Радості дитини не було меж.

Та все це залишилося у дитинстві…

А коли Майя підросла — сталася трагедія, що розділила їхні стосунки з мамою на до і після.

Цей день Ніна Володимирівна й сьогодні до хвилини пам’ятає. Коли його згадує, відчуває, як стара рана на серці починає кровоточити. Винна перед дочкою. Безмежно винна… Самотність дитини на її совісті.

То було двадцять три роки тому…

Зранку, коли чоловік поїхав на службу, хлопці в університети, дочка до школи, задзвенів домашній телефон.

— Ніно, треба поговорити, — почула в слухавку серйозний, навіть дещо схвильований, але рішучий голос Людмили Харитонової.

Це була мати шкільного друга Майї — Богдана. Їхні діти товаришували з дитячого садочку. Потім разом у перший клас пішли, правда навчалися у паралельних класах. Але міцній дружбі це не завадило. Богдан почувався п’ятою дитиною в будинку Власових. У старших класах дружба повільно переросла в невинне шкільне кохання. Батьки про це знали й не заперечували.

— Закінчать інститут — треба негайно одружувати цю парочку, — жартував Матвій Власов. — Стільки років разом. Дехто менше у шлюбі живе.

Та не так сталося, як гадалося.

— Про що поговорити? — не зрозуміла Ніна.

— Про дітей, — коротко, якось аж сердито відрубала Людмила.

— А що про них говорити? — не могла второпати Власова.

— Якщо не вирішиш проблему сама, звернуся до твого чоловіка. З його характером…

— Ти що? Погрожуєш мені чимось?! — підвищила тон Ніна й перервала Люду. — Чого хочеш? Кажи ясно, бо у мене уривається терпець.

— Після закінчення школи, Богданчик планує їхати на навчання до Будапешту. Твоя малолітня «розумниця» вирішила цьому завадити й завагітніла. Якщо думаєте, що я дам зламати синові життя — глибоко помиляєтеся. Як вам у сім’ї дітей не вистачає — хай народжує, а…

— Гей! Гей! — не витримала Власова. — Ти збожеволіла?! Що верзеш?! Яка вагітність. Їм по шістнадцять років. Випускний клас. Що за маячня?!

— От і я кажу, — вже спокійніше продовжила Харитонова. — Роби щось.

У слухавці почулися короткі гудки.

Ніна стояла, наче високовольтним струмом уражена.

«Майя вагітна? Не може бути! О, Господи Небесний! Якщо Матвій дізнається — розірве її на шматки. Треба щось терміново робити», — наче бджоли роїлися в голові думки.

Похапцем накинула пальто, побігла у поліклініку. Домовилася з лікарем про огляд дитини. Тоді примчала до школи, забрала доньку з уроків, потягла до гінеколога.

Майя й справді була вагітна. Орієнтовно дванадцять тижнів.

— Ми кохаємо одне одного, він нікуди не поїде, ми одружимося, — ридала донька. — Прошу, не убивай мою кровиночку, — благала, цілуючи материні руки. — Якщо Богдан не захоче, я все одно любитиму малюка.

Та мати була невблаганна. Записала Майю на аборт. У визначений день буквально притягла до лікарні, дала кілька ляпасів і заштовхала у кабінет лікаря.

Благо хоч Матвій тоді у термінове відрядження поїхав. Ні про що не здогадався.

Ніна чекала у коридорі більше години.

— Ну от і все, — зітхаючи повідомив лікар, коли закінчив і вийшов з кабінету. — Зараз вона під наркозом. Операція тривала відносно довго, бо робили все акуратно, щоб дівчинка в майбутньому ще могла народжувати.

— То народжуватиме? — запереживала мати. — Із цим проблем не буде?

— Народжуватиме, — криво усміхнувся ескулап. — Проблем не має бути.

Відтоді Майю наче підмінили. Ходила чорна, як нежива. З матір’ю спілкувалася холодно. Слухняно виконувала батьківські накази й зовсім не сперечалася. Як тільки закінчила університет — відразу переїхала у власне помешкання. Роками приходила додому лише заради батька. Стосунки з ненькою відносно налагодилися лише торік на його похоронах. Ніна не витримала й при всіх упала на коліна перед дочкою. Благала прощення. Ніхто не розумів, за що. Майя потеплішала. Пробачила… Відтоді часто навідує матір.

Ніна Володимирівна помітно хвилювалася. Ось-ось має пролунати дзвінок у двері. Кілька разів перевірила, чи все поклала на стіл. Наче все.

— Привіт, мамо, — раптом почула у коридорі голос доньки. — Чого двері не зачиняєш? Ти не диви, що то власний будинок. Собаки ж немає. Будь-хто може зайти.

— Ой лишенько, а хіба не зачинила? — запереживала Ніна. — Стара вже, голова не пам’ятає, — посміхалася, обіймаючи Майю.

— Це тобі подарунок, вітаю, — простягла невеличку коробочку, коли сіли за стіл з донькою.

— Мамо, тобі гроші дівати нікуди? — суворо Майя. — Що там?

— Глянь, — майже прошепотіла Ніна, наче всередині, якась святиня була.

Іменинниця обережно відкрила коробочку. Там на золотому тоненькому ланцюжку красувався маленький хрестик з розп’яттям.

— Це не звичайна натільна прикраса, — відразу пояснила мати. — Мені його на замовлення привезли з Єрусалиму. Над ним прочитана молитва про сім’ю. Незаміжня жінка, яка його вдягне — обов’язково закохається, матиме законного чоловіка і дітей.

Майя закотила очі й важко зітхнула.

— Ти хоч сама віриш у те, що говориш, мамо? — замість подяки запитала і якось байдуже кинула коробку в сумочку.

— Даремно ти так, — сумно опустила очі Ніна Володимирівна. — Сила Божа велика…

— Якщо ми вже заговорили на цю тему, — витираючи рота серветкою, почала Майя. — Хочу, щоб ти знала. Я прийняла рішення. Планую народити дитину.

Ніна важко проковтнула сльози й глянула на дочку.

— Це добре, — несподівано схвалила почуте. — Я благословляю тебе. Нехай Бог допоможе.

— Ти, напевно не зрозуміла, — іронічно усміхнулася Власова молодша. — Я не збираюся заміж…

— Усе я зрозуміла… — витираючи очі, одповіла мати.

— Не соромитимешся? — саркастично і якось здивовано продовжувала провокувати матір на власний осуд. — Я ж при такій посаді. Що відповідатимеш, коли люди питатимуть звідки у тебе онуки?

— У мене давно могли бути твої онуки, — винувато, крізь сльози прошепотіла Ніна Володимирівна.

— Так, — важко проковтнула слину Майя. — Моїй дитині вже було би двадцять три роки. Страшно уявити… Доросла людина…

— Ти ніколи мені не пробачиш, — ледь чутно прошепотіла здавленим голосом мати.

— Пробачити то я пробачила, — встала з-за столу й підійшла до вікна донька. — Забути не можу.

— А от, якби заново покохала… — несміливо мати.

— Кохала вже, — глибоко замислилася Майя, наче щось згадала.

А згадала, як після втрати дитини у шкільній їдальні вперше побачила Богдана. Зраділа, кинулася йому назустріч. Здавалося, тільки він здатен зрозуміти її біль, захистити.

— Моя мама про все дізналася, навіть уявити не можу, звідки, — плачучи, торкнулася його руки. — Сталася біда.

— Я знаю, — холодно відповів. — Це я розповів своїй матері, а вона вже…

Дівчина ледь не зомліла.

— Я-ак? — не могла повірити. — Ч-чому? За що? — крізь сльози белькотіла.