Проте, якось у нього це важко, сумно виходило. То насторожувало.

— Я… — хотіла щось сказати Майя, але Макар приклав вказівний палець до її вуст.

— Не поспішай з відповіддю, — боляче промовив. — Добре подумай.

— Тебе щось мучить? — не витримала й прямо запитала Власова.

— Думаю, як кожна нормальна жінка, ти мрієш про дітей, — важко ковтаючи слину, нарешті підійшов до головного.

— Авжеж, — похапцем відповіла. — Я вже давно мрію…

— Так от, дітей не буде, — суворо перервав її Громов.

— Т-тобто? — аж заклякла від почутого. — У тебе з цим проблеми? Не можеш… — обережно поцікавилася й співчутливо торкнулася його плеча.

— Немає ніяких проблем, — глибоко видихнув Макар. — Ні фізичних, ні спадкових.

— Але ж, якщо ти вирішив одружитися, то маєш довіряти мені, — востаннє спробувала щось змінити нещасна жінка. — Скажи, чому? Я зрозумію будь-яку причину.

— Це — моє рішення. Остаточне й безповоротне. Якщо все ж зважишся на одруження — запам’ятай: діти у нашій сім’ї не народжуватимуться. І навіть не пробуй завагітніти, бо на будь-якому терміні змушена будеш позбавитися малюка, — завершив крижаним тоном. — І ще… Ця тема ніколи не підніматиметься у нашому домі. Ні за будь-яких обставин ми це повторно не обговорюватимемо, — остаточно добив бідолашну жінку, наче контрольний постріл зробив.

Майю пробрало аж до кісток. Наче їй на голову тонну крижаної води вилили і її тіло вкрило товстим шаром льоду.

— Мені пора, — десь здалеку почула його ніжний голос. — Проводжати не треба, вихід знайду сам, — присів поряд, нахилився, довгим ніжним поцілунком у чоло попрощався. — Моя пропозиція залишається в силі, — знову нагадав. — Подумай про це. У нас ще є біля трьох тижнів.

Майя сиділа закам’яніло-непорушно, наче нежива. Все, що завгодно, готова була почути від Макара: і, що це їхня остання ніч, і що більше ніколи не побачаться, навіть — що одружений, але таке…

«Хіромантія не підвела, — згадала день, коли вивчала його руки. — Ось чиста гола сутність цього чоловіка. Як я й думала. Він здатен дарувати щастя й робити боляче одночасно…»

Макар швидко спустився східцями під’їзду, де мешкала Власова, й заскочив у машину. Сьогодні його очікував водій на службовому автомобілі.

— Вийди, — спокійно, але суворо наказав молодому прапорщикові.

— Добре, — миттю вискочив на вулицю той, на ходу віддаючи честь.

Громов важко задихав, обхопив голову руками, міцно стис скроні.

Серце його розривалося. Кохав цю жінку кожною своєю клітиночкою. Так не страждав навіть десять років тому, коли поховав свою покійну дружину. Зовсім не хотів робити їй боляче. Але не міг дозволити Майї завагітніти. Не міг…

«Якщо справді любить — прийме мене таким, який є. Не задаватиме питань. Мовчки йтиме поруч. Якщо ж ні… Значить, не доля…», — вирішив.

Тоді відчинив дверцята, покликав водія й рушив до службової квартири.

Майя відчула, як щось м’яке впало на підлогу. Наче невеличка подушка.

Повільно обернулася й помітила свого білого м’якого ведмедика, що легко колихався на килимі після падіння з тумбочки.

Нахилилася з ліжка, підняла дорогу серцю іграшку.

— Ну що, милий, — глянула в його скляні очі. — Знову ми залишилися одні з тобою, — звернулася, мов до живої істоти. — Мабуть таки не доля, щоб маленькі дитячі рученятка торкнулися твого штучного хутра. Не доля… — притисла м’якого улюбленця до своїх грудей і міцно стисла повіки.

* * *

Минуло вісім днів. Майя взяла лікарняний і не виходила з квартири.

— Відчини негайно, бо викличу емчеесників й виламаю тобі двері! — кричала Єва. — Я не жартую!

Вона вже більше, як півгодини стояла під квартирою. Прекрасно знала, що Власова всередині й не хоче ні з ким говорити. Телефон виключила, зв'язок із зовнішнім світом обірвала. Страшно навіть уявити, що там з нею зараз.

Нарешті клацнув дверний замок.

— Чого репетуєш на весь під’їзд, як ненормальна? — сердито запитала Євтухову Майя. — Я була в душі. Не буду ж вискакувати на кожного, хто вирішить вломитися у моє помешкання.

Єва замовкла. Перед нею дійсно стояла не хвора, заморена подруга, а навпаки… Свіжа, рішуче на щось налаштована жінка.

Але перше враження може обманювати. Відштовхнувши власницю, зайшла в квартиру: всюди чисто, охайно, запаху алкоголю не чути, заспокійливого також. Та, як це розуміти?

— То з тобою дійсно все нормально? — здивувалася Єва.

— А чого ти очікувала? — насупила брови Власова. — Що сиджу тут вся згорьована, допиваю десяту пляшку міцної горілки й вириваю собі з голови по одному пасму волосся?

— Ну-у, приблизно десь так і очікувала, — зізналася Єва.

— Ясно, — кинула Власова й подалася на кухню.

— Ти куди? — знову запереживала Євтухова, наче щосекунди очікувала чогось поганого.

— Пригощати тебе свіжою випічкою, — крикнула Майя. — Ти ж у гості прийшла, чи як? Іди сюди! Не стій у коридорі, гавкаючи, як сторожова собака!

— То чого ж ти слухавки не береш? Сказала б, що все гаразд — ніхто б не панікував, — обурювалася Єва, попиваючи гарячий чай і ласуючи справді щойно випеченим кексом. — Дівчата місця собі не знаходять. А ти — виключила…

— Мені потрібен був спокій, — різко обірвала Майя безкінечну словену тираду подруги. — С-п-о-к-і-й, — по буквах чітко повторила. — Є таке слово. Він мені потрібен, щоб зосередитися й усе добре обдумати. Йдеться про моє майбутнє життя. Не буду ж я такі питання вирішувати на роботі чи з подругами… Для цього мені необхідно було усамітнитись і все добряче обміркувати. Але парадокс у тому, що коли моя душа прагне товариства — навколо порожньо. А як тільки я шукаю тиші й спокою — виламують двері.

— Обміркувала? — завмерла в очікуванні якогось откровення подруга, наче й не почула останніх двох речень.

— Обміркувала, — твердо відповіла Власова.

– І що?

— Збираюся вийти в місто, — багатозначно глянула на повну печива тарілку. — Доїдай швидше. Я поспішаю.

Майя доїхала до набережної. Припаркувалася. Далі пройшла пішки метрів зо п’ятдесят. Тут, у тіні дерев, захована за високим щільним живим плотом, стояла лавиця. Гарне місце. Звідси видно річку й набережну на протилежному боці, а воно заховане від людського ока.

Тут вони з Макаром спостерігали за зоряним небом. Тут залишився їх перший поцілунок.

— Бачиш оцю найяскравішу зірочку? — показував на небо Громов. — Це ти.

— А чому немає місяця? — дивувалася Майя.

— Він поряд, тільки його не видно, — жартував Макар.

— Це як? — не розуміла.

— Тому, що він таємний. Як агент 007, — обидва зайшлися веселим сміхом.

Від приємних спогадів на душі стало ще важче.

«Треба з цим кінчати», — впевнено вирішила й набрала знайомий номер.

— Майє? — почула в слухавку такий рідний голос.

— Не зайнятий? Маєш хвилинку? — замість привітання запитала.

— Кажи, — коротко відповів.

— Я на набережній, на нашій лавиці. Зможеш підійти?

— Зможу.

У слухавці почулися короткі гудки.

За півгодини був на місці.

«Ось вона… — аж завмер на мить Громов. — Така близька й така недосяжна. Моя кохана. Прийшла, щоб сказати про своє рішення. Ще хвилина — й винесе свій вердикт: бути чи не бути нам разом».

— Привіт, — першою привіталася Майя, коли Макар присів поруч.

Він витримав дистанцію на лавиці. Не обняв. Не поцілував. Його чорні, як ніч, очі не видавали жодних емоцій. Наче скляні.

Від цього Майї стало ще важче. Відчула, як упевненість покидає її.

— Без галстука? Розстібнута зверху сорочка? — здивовано спитала.

— Останнім часом щось дихається важко, — посміхнувся Макар. — Повітря не вистачає. Як ти? — усмішка враз щезла з його обличчя.

— Погано, — прямо відповіла Майя.

Відвернула голову. Відчула, як неслухняні очі наливаються. О-ох! Як їй це не підходить. Вона ж хотіла серйозно поговорити. А тут. Взяла себе в руки. Проковтнула сльози.

— Прийдеш увечері? — коротко й швидко видавила з себе, ледь стримуючи емоції.

— Ти добре все обдумала? — востаннє запитав.

— Так, — знову ковтнула сльози.

— Не пожалкуєш?

— Ні, — твердо й прямо глянула в його незвичайні очі.

Якусь мить панувала повна тиша.

— Прийду, — злегка усміхнувся.

Тоді різко встав й попрямував до машини.

* * *

— То це не жарт, брате? — не міг повірити власним очам Єгор, розглядаючи обручку на пальці Макара.

Три тижні тому старший брат зателефонував йому й повідомив, що одружується. Запрошував на скромну реєстрацію аж на західну Україну. Але Єгор тоді якраз за кордоном був, тому приїхати не зміг.

Сьогодні він зустрів Макара на Київському вокзалі. Громов-старший остаточно здав попередню посаду й через два дні мав приступити до нової.

— Я схожий на жартівника? — весело насупив брови старший брат. — Ми з Майєю йшли до цього рішення довгих чотири місяці.

— Що? — скривився Єгор. — Аж чотири місяці? Та як ви узагалі витримали таку силу-силенну часу? — іронічно засміявся. — Я ж усього лише півтора роки живу з жінкою — і то не готовий вести її під вінець.

— У цьому ми з тобою різні, — погодився Макар.

— Хоча… — задумався молодший брат. — Якби я зустрів свою незнайомку з Домінікани, може, й чотири місяці не тягнув би…

— Може, ще й стрінеш, — байдуже кинув Макар. — Доля — хитра лисиця…

— А як мамі нова невістка? — поцікавився Єгор, допомагаючи братові нести сумки з речами.

— Подобається, — небагатослівно описав Макар.

— А де ж вона сама, щось я не збагну? — не переставав дивуватися Громов молодший.

— Затримається ще на якийсь час у своєму обласному центрі. У неї відповідальна посада. Поки виконуючого обов’язки підберуть, поки вирішаться деякі питання… Треба почекати. Будемо зустрічатися на вихідні.

— Ой, як у вас все складно, — незадоволено похитав головою Єгор. — Ти хоч фотографії якісь привіз зі своєї реєстрації? По вайберу так нічого й не кинув, хоч я просив.

— Нічого я не привіз, — махнув рукою Макар. — Фотографували її подруги, потім побачиш.

Машина рушила.

— А діти? Ти ж наче… — торкнувся забороненої теми Єгор.

— Не буде дітей, — сказав, як відрізав Макар. — Нічого не змінилося.

— Вона на це погодилася?

— Так, — нахмурився Макар. — Я дав їй час усе обміркувати.

— Ага. Точно. Я пам’ятаю — чотири місяці, — у голосі Єгора знову прозвучали іронічні нотки.

— Може, ти якось передумаєш?…

– Єгоре! — раптом зірвався Макар, наче йому на болячий мозоль наступили.

— Що!!! — у свою чергу добряче підвищив тон брат. — Це ти бабам своїм рота затикай! А я особисто вважаю, що пора кінчати з цими страхами! Одна справа, коли перед тобою якась співмешканка, чи просто коханка, і зовсім інша — дружина, — потеплішав.

— Не лізь не в свої справи, — пом’якшав Макар.

Єгор поплескав брата по спині, даючи зрозуміти, що не сердиться…

— Краще розкажи, яка вона? Згораю від цікавості, — змінив тему, аби згладити поганий настрій Макара. — Схожа на твою першу?

— Ні, — тепло відповів брат. — Вікторія була невисока, темноволоса, кароока. Майя — струнка, світловолоса, середнього зросту, з небесними очима… Та й характером вони зовсім не схожі. Майя — рішуча, цілеспрямована, чітко знає, чого хоче.

— От ти розповідаєш, а я наче свою домініканку бачу, — засміявся Єгор, слідкуючи за дорогою. — Один в один…

— Та коли ж ти вже заспокоїшся з тою… — не витримав Макар. — Півроку минуло, а тебе так і не попустило. Жах!

— Не бурчи, — заїжджаючи у двір з елітними багатоповерхівками, кинув Єгор. — Твоя принцеса вже бачила нову квартиру? Сподобалося?

— Бачила, — потеплішав Макар. — Сподобалося. Гаразд, піду відпочину з дороги, — подав на прощання руку.

* * *

Нарешті вирішені всі організаційні питання: Майя остаточно звільнилася, переїхала до чоловіка у столицю. Тут їй довірили солідну посаду головного лікаря приватного медичного центру акушерства і гінекології.

На перший погляд це скромніша робота, ніж була в обласному центрі, але новоспечена Громова цим зовсім не переймалася, бо посада висока й оплата достойна. Навпаки, нарешті матиме змогу практикувати, як лікар. Хоча організаційних питань тут теж вистачало.

— Треба нарешті познайомити вас з братом і його пасією, — допиваючи вранішню каву, знову пригадав Макар. — Якось незручно вже. Стільки часу пройшло.

— То давай у суботу, — запропонувала Майя. — Посидимо, відпочинемо. Ніхто не поспішатиме.